У чорному саду знову війна. Ситуація в Нагірному Карабасі
На Південному Кавказі знову гинуть люди. Військові дії між Азербайджаном і самопроголошеною Нагірно-Карабаською Республікою, за якою, не ховаючись, стоїть Вірменія, тривають вже тиждень.
27 вересня азербайджанська артилерія завдала несподіваного удару по НКР, а танкові підрозділи спробували зламати оборону вірменських підрозділів, але бліцкриг їм не вдався.
Насправді нічого дивного, адже до нової війни з обох боків лінії розмежування готувалися вже давно, а в Нагірному Карабасі в армії служить практично кожен десятий місцевий житель, пише Євген Магда з Інституту світової політики в №19 Журналу Корреспондент.
Причина проста: в разі перемоги Азербайджану на вірмен очікує витіснення з Нагірного Карабаху, як це вже сталося з азербайджанцями, які зазнали поразки на початку 90-х. Артилерійські залпи відродили невпинну, за великим рахунком, ворожнечу.
Конфлікт, який перейшов в активну фазу після розпаду Радянського Союзу, з боку виглядав замороженим протягом майже 30 років. Його «розморозили» в липні 2020 року - сутички відбулися на визнаній світовою спільнотою ділянці кордону між Азербайджаном і Вірменією. Схоже, це була проба сил, причому невдала для Азербайджану. Хоча Баку заявляє, що він зробив контрнаступальні дії у відповідь на провокації з боку Вірменії. Як би там не було, але бойові дії тривають на міжнародно визнаній території Азербайджану.
ГАРЯЧА ОСІНЬ - 2020
І ось наприкінці вересня азербайджанські сили спробували повернути собі контроль над втраченими територіями Нагірного Карабаху. І якщо вірменська сторона постійно інформує про свої втрати (тільки убитими Армія оборони НКР втратила більше 150 осіб), то Азербайджан воліє про свої втрати не згадувати, хоча вони значні. Кількість знищеної військової техніки супротивника для обох сторін вимірюється десятками одиниць. А ось полонених обидві сторони вважають за краще не показувати.
Постійний обмін інформаційними ударами - не єдина особливість нинішнього протистояння. Епітетів не шкодують в обох столицях. І ще періодично спливають фейкові фото і навіть відео.
Є і ще один фактор: активне використання БПЛА для розвідки і завдання точкових ударів по противнику. Азербайджан має безпілотники Bayraktar TB-2 турецького виробництва (такі ж стоять і на озброєнні української армії), у вірмен БПЛА власного виробництва, а точніше - складені із закуплених за кордоном комплектувальних. Ще одна тема, яка активно звучить в західних медіа і навіть підхоплена президентом Франції Еммануелем Макроном, - участь сирійських найманців в бойових діях на боці Азербайджану. Напевно цей скандальний сюжет ще проявиться.
ЗБРОЯ - З ПІВНОЧІ
Танки та артилерійські системи по обидві сторони фронту - радянські і російські, РФ не гребувала продавати зброю на мільярди доларів обом сторонам конфлікту з початку 90-х. При цьому військовий бюджет Азербайджану перевищує весь кошторис державних видатків і доходів Вірменії. І зрозуміло чому - Баку має солідні доходи від експорту нафти та газу.
Можливо, Баку пішов ва-банк через невдоволення суспільства результатами локальних сутичок в липні 2020 року, та й COVID-19 вдарив по економіках Азербайджану і Вірменії дуже відчутно. Хтось може сказати, що хотіли «маленьку переможну війну», але причини складніші і глибші.
Міна в регіоні була закладена близько 100 років тому, коли тільки-тільки складений Радянський Союз нарізав кордони національних республік. Вірменський анклав опинився посеред Азербайджанської РСР. Найпотужніший репресивний апарат СРСР заганяв міжнаціональну напруженість в регіоні під килим. Але наприкінці 80-х років Москва захотіла приструнити місцевих лідерів, які раптом відчули неабияку тягу до національного самовизначення. І по всіх союзних республіках у Середній Азії і Закавказзі, в тому числі в Азербайджані, запалали конфлікти.
Збройне протистояння почалося ще до розпаду СРСР, в 1988 році, і йшло досить жорстко. Наприклад, для обстрілів використовувалися протиградові реактивні системи. Загальна кількість загиблих в тій, найгарячішій фазі війни оцінюють в межах 28-38 тис. осіб. Це найбільш кровопролитне і найтриваліше збройне зіткнення на території екс-СРСР.
До 1994 року вдалося укласти перемир'я з участю ОБСЄ в рамках Мінської переговорної групи ОБСЄ. У 1995 році в групу прийняли і РФ, що вже тоді виглядало дивно: Москва активно підтримувала одну зі сторін. І досі Росія зберігає військову присутність на території Вірменії - базу в Гюмрі. Цікаво, що входження РФ в Мінську групу ОБСЄ і підписання угоди про створення бази відбулося практично одночасно. Угоду 1995 року було підписано на 25 років, але в 2010 році було продовжено ще до 2044 (читай: назавжди).
Присутність росіян у регіоні не поклала край війні - в період до моменту продовження договору про базу (1995-2010) кількість загиблих оцінюють приблизно в 3 тис. осіб.
За різними оцінками, російський контингент в Гюмрі оцінюється приблизно в 4 тис. осіб. База має в своєму розпорядженні сучасні зенітно-ракетні комплекси і літаки фронтової авіації. Її роль різко зросла в 2015 році, коли РФ втрутилася в сирійські події.
І що важливо, Москва неодноразово заявляла, що база в Гюмрі є гарантією невтручання Туреччини в конфлікт навколо Нагірного Карабаху. Але це було реальністю не в останні п'ять років, коли змінилася роль Туреччини в регіоні, а РФ вплуталася в сирійські та лівійські події.
ІНТЕРЕСИ ЗЗОВНІ
Вірменія має потужний козир - впливову діаспору в різних країнах світу. Ескалація бойових дій в Нагірному Карабасі легко активізувала історичну пам'ять про геноцид вірмен 1915 року. На підтримку самопроголошеної НКР висловилася, наприклад, поп-діва Кім Кардашьян. Турецька ліра після заяви Реджепа Ердогана про підтримку Азербайджану втратила 2% своєї вартості, і навряд чи це просто збіг.
Найбільш потужні вірменські діаспори - в США та Вірменії. Очевидно, вже висловлені керівниками найбільших країн заклики до припинення стрільби - далеко не все, що буде зроблено. Якщо ескалація продовжиться, напевно будуть і більш жорсткі заклики, підкріплені, можливо, санкціями.
Крім інтересів РФ в регіоні, є і ще один помітний фактор пожвавлення конфлікту - позиція Туреччини. Анкара устами Ердогана виявила готовність підтримувати Азербайджан, покликала на допомогу Афганістан і Пакистан і закликала членів Мінської групи - США, Францію та Росію - не втручатися в те, що відбувається в Нагірному Карабасі. Туреччина останнім часом все активніше грає м'язами, парадоксальним чином поєднуючи свою позицію регіональної наддержави зі статусом держави - члена НАТО. Очевидно, що в Туреччині чітко зафіксували охолодження відносин між Єреваном і Москвою після приходу до влади у Вірменії уряду Нікола Пашиняна. РФ, наприклад, педантично підходить до питання застосування механізму колективної безпеки, передбаченого ОДКБ, адже бойові дії йдуть на території невизнаного Нагірного Карабаху. І визнання Вірменією НКР ситуацію суттєво не змінить.
Ситуація ускладнюється наявністю в регіоні густої мережі газопроводів глобального значення, АЕС у вірменському Мецаморі і Мінгечевірського водосховища, руйнування греблі якого може викликати потужну техногенну катастрофу. Пашинян публічно натякав на готовність за потреби вивести конфлікт за межі Карабаху. Звичайно, виключно з метою самооборони.
І не відкидається, що нинішнє загострення може бути використано Москвою для посилення своєї військової присутності в регіоні - див. заяву Пашиняна.
КИЇВ НЕ ПРОМОВЧАВ
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що наша країна буде підтримувати територіальну цілісність Азербайджану.
Його колега з Кабміну Арсен Аваков (за своїм корінням - бакинський вірменин, але з дворічного віку жив у Харкові) поспішив запевнити, що зброю сторонам конфлікту постачати не стане. Неформальний лідер вірменської діаспори в Україні забув про субординацію і сфери повноважень - міністр внутрішніх справ за своїм статусом не займається ні зовнішньою політикою, ні військово-технічним співробітництвом.
Потрібно врахувати, що зовсім недавно Україна назвала Азербайджан і Туреччину стратегічними партнерами. На жаль, офіційний Київ поки не встиг сформулювати унікальну миротворчу пропозицію, якої потребують Баку і Єреван. Зате з пропозицією провести мирні переговори в Криму виступив російський сенатор Руслан Бальбек. Вкрай сумнівно, що ця ініціатива не була узгоджена з Кремлем.
Войовнича риторика навколо Нагірного Карабаху поки що залишається єдиним доказом протиборчих сторін. Якщо наступальний порив загрузне, Баку і Єревану доведеться погоджуватися на пропозицію сісти за стіл переговорів. Це зупинить кровопролиття, але навряд чи дозволить розв'язати карабаський вузол.
А що Мінська група? Президент Франції Макрон на тлі конфлікту в Нагірному Карабасі провів телефонні переговори з прем'єр-міністром Вірменії Пашиняном, а також з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим, повідомило 2 жовтня агентство Bloomberg з посиланням на заяву Єлисейського палацу. Макрон, зокрема, закликав до відновлення діалогу під егідою Мінської групи ОБСЄ (Росія, Франція, США).
Співголови Мінської групи ОБСЄ (Ігор Попов з Російської Федерації, Стефан Вісконті з Франції і Ендрю Шофер зі Сполучених Штатів Америки); 2 жовтня зробили заяву з вимогою негайно припинити бойові дії в зоні карабаського конфлікту. «Ми також закликаємо керівників Вірменії та Азербайджану негайно взяти на себе зобов'язання сумлінно і без висунення попередніх умов відновити переговори по суті врегулювання за сприяння співголів Мінської групи ОБСЄ», - йдеться в заяві. У відповідь на це Анкара нагадала про те, що Карабах «окупований». Загалом, почалася велика дипломатична рубка.
І що важливо і доречно: Київ почав використовувати ситуацію, щоб привернути увагу до агресії з боку Москви. 2 жовтня Володимир Зеленський заявив, що на прикладі конфлікту Азербайджану та Вірменії навколо Нагірного Карабаху українці і західні партнери України повинні зрозуміти, що не буває «просто так «заморожених» конфліктів». «Я хотів би, щоб в цьому питанні наша держава, наші медіа і наше суспільство, і особливо наші західні партнери звернули увагу, що не буває просто так «заморожених» конфліктів. Їх просто не існує. І ось вам приклад такий [Карабах]», - заявив він під час робочої поїздки в Чернівецькій області.