"Перемога над фашизмом". Як Чилі очолив лівий

 

Президентом Чилі – найбагатшої країни Латинської Америки – став 35-річний лідер студентського руху Габріель Борич. ЗМІ пишуть, що всі ліві сили Латинської Америки святкують "переконливу перемогу над фашизмом" у Чилі. Корреспондент.net розповідає подробиці.

 

 

У другому турі президентських виборів, що відбулися 19 грудня, Габріель Борич, 35-річний кандидат від блоку Abruebo Dignidad (Схвалюю гідність), отримав майже 56 відсотків голосів і став наймолодшим президентом історії Чилі. Його суперник – правий популіст Антоніо Каст отримав 44 відсотки.

 

Обидва кандидати були аутсайдерами політичного калейдоскопа Чилі, вони представляють партії, які ніколи не входили до складу уряду.

 

55-річний Антоніо Каст виступав за вільний ринок, різке зниження податків, рішучу боротьбу з нелегальною міграцією та злочинністю, проти абортів та гей-шлюбів. Батько дев'ятьох дітей, консервативний католик із Республіканської партії, який заперечує глобальне потепління, вважається прихильником колишнього диктатора Чилі генерала Аугусто Піночета.

 

З Кастом пов'язували свої надії чилійські прибічники ультраконсервативних поглядів. Він народився в сім'ї мігрантів з Німеччини, які втікали звідти на початку 1950-х років у розпал денацифікації.

 

Під час кампанії Каст закликав чилійців зробити вибір між "свободою чи комунізмом". Місцеві ЗМІ порівнювали його з Дональдом Трампом та бразильським лідером-популістом Жаїром Болсонару. Сам Каст говорив: "Якби Піночет був живий, він проголосував би за мене".

 

Перемога молодого та недосвідченого Брича викликала хвилю тріумфу серед лідерів країн "лівого поясу" Латинської Америки. Так, президент Венесуели Ніколас Мадуро у Twitter привітав "народ землі pекс-президента Чилі] Сальвадора Альєнде та [поета-комуніста] Віктора Хари у зв'язку з переконливою перемогою над фашизмом".

 

"Велика хороша новина з Чилі!!!", - написав у Twitter міністр закордонних справ Мексики Марсело Ебрард. Такі ж щирі привітання з "історичною перемогою чилійського народу" прозвучали з Куби, з Болівії та Аргентини - інших країн лівого табору.

 

Випускник юридичного факультету Габріель Борич у 2011 році очолював студентські протести проти системи платної вищої освіти, а за два роки був уперше обраний до парламенту як незалежний кандидат.

 

У своєму виступі Борич зазначив, що розпочинає роботу зі смиренністю та величезним почуттям відповідальності, і пообіцяв боротися проти привілеїв меншості.

 

"Нам кинуто безпрецедентний виклик. Я знаю, що найближчими роками на карту поставлено майбутнє нашої країни, тому я гарантую, що буду президентом, який дбає про демократію і не ризикує нею, більше слухає, ніж каже, прагне до єдності і щодня дбає про потреби людей", - сказав він.

 

Чилі незмінно входить до лідерів у Латинській Америці за рівнем ВВП на душу населення та середньої заробітної плати. Інфляція залишається лише на рівні 3-4 відсотків.

 

Це єдина держава Латинської Америки, якій компанія S&P присудила інвестиційний рейтинг А (на рівні, наприклад, Іспанії). А за мірками регіону, кількість вбивств та інших насильницьких злочинів у Чилі дуже низька.

 

Однак у країні величезне соціальне розшарування. Дані ООН свідчать, що нерівність у Чилі одна із найзначніших у світі: один відсоток населення має чверть багатств країни.

 

Найбільш яскраво криза виявилася у жовтні 2019 року. Тоді у столиці Сантьяго на чотири відсотки підвищили ціни на проїзд у метро. Незважаючи на плановість зростання, спричиненого інфляцією, рішення стало тригером катастрофічних подій.

Спочатку сотні школярів та студентів на знак протесту їздили без квитків, перестрибуючи через турнікети. Потім почалися демонстрації, які швидко переросли у масові заворушення та поширилися на інші великі міста Чилі.

 

Протестувальники підпалювали станції метро, ​​офісні будівлі, супермаркети та фабрики. Лише у перші дні загинули близько десяти людей. У країні вперше після падіння режиму Піночета у 1990 році було введено надзвичайний стан, вулиці патрулювали підрозділи армії та поліції. Діяла комендантська година.

 

Рішення влади сприйняли як замах на демократію. Вдень на вулиці стали виходити демонстранти з вимогами відставки президента, безкоштовної вищої освіти, підвищення пенсій та зарплат, ухвалення нової конституції. А ночами тривали погроми.

 

Будь-які спроби президента провести через парламент закони проти вуличних заворушень наштовхувалися на опір лівих депутатів, зокрема й Габріеля Борича.

 

Врешті, погроми почали згасати. У березні 2020 року в країні знову оголосили надзвичайний стан і запровадили комендантську годину – але вже через пандемію. Соціальні протиріччя тимчасово пішли на другий план, відступивши під натиском COVID-19, але, насправді, нікуди так і не поділися.