Берег тривог: чого бояться люди на придністровському кордоні

Генштаб армії РФ лякає мешканців Одещини відкриттям другого фронту з боку самопроголошеної "ПМР". Не виключає цього й українська розвідка. Чому мешканці прикордоння вважають наступ малоймовірним - у репортажі DW.

З квітня командування російської армії наполегливо твердить: на півдні України війська РФ мають наміри вийти на кордон із самопроголошеною "Придністровською молдавською республікою"(ПМР) задля захисту російськомовного населення чи то Миколаївщини й Одещини, чи то самої "ПМР". У Придністров'ї ж почастішали повідомлення про вибухи біля адміністративних та інфраструктурних об'єктів, а влада "республіки" ще з березня вкотре наполегливо вимагає від Молдови визнати її незалежність.

Усе це дало підстави для серйозних побоювань щодо відкриття на півдні України другого фронту, ба навіть повноцінного наступу на Одесу з боку сепаратистського регіону Молдови. Оперативне командування "Південь" 1 травня навіть повідомило про підготовку до друку у Придністров'ї особливого накладу місцевої газети із закликом до Володимира Путіна про захист мешканців "ПМР" від України.

Перекритий шлях

Кордон між Україною та автономним територіальним утворенням Придністров'я - саме так регіон називається, згідно з молдовським законодавством - це лінія довжиною у понад 400 кілометрів, яка тягнеться паралельно до Дністра, лише в кількох кілометрах від річки. Так само близько, але з одеського боку - другорядна дорога, що проходить через Роздільнянський та Подільський райони Одеської області. Із введенням воєнного стану шлях щільно перекритий блокпостами чи не біля кожного населеного пункту.

На блокпостах пара поліцейських перевіряє документи, ще кілька військових охороняють самих поліцейських. Авто з іншого регіону та журналістські посвідчення викликають очікувану пересторогу - під Великою Михайлівкою ми застрягаємо ледь не на пару годин, поки правоохоронці у вечірніх сутінках фотографують наші документи, відправляють їх у свої секретні чати, чекають на відповідь від СБУ.

"Це ще нічого, от далі під Фрунзівкою блокпост взагалі суворий, вас там ще й обшукають до білизни", - жартома попереджає сивий армієць Віталій, виблискуючи на заході сонця рядом золотих зубів і золоченою кабанячою головою на руків'ї мисливського ножа.

Він помітно нудиться на блокпості, тож заходиться готувати каву і заводить розмову: "У мене дві тітки з того боку, - махає військовий у бік "ПМР". - То я з ними з 2014 року не спілкуюсь. Наче інтелігентні люди, лікарі, а в голові - саме російське телебачення, яке розповідає їм про криваву хунту".

Родичі чи знайомі в Придністров'ї є чи не в кожного мешканця прикордонних районів Одещини. Та і в самому сепаратистському регіоні понад чверть населення вважає себе українцями, а українська мова є офіційною. Втім, попри це "ПМР" перебуває під сильним інформаційним та політичним впливом Російської Федерації, про сусідню війну місцеві ЗМІ воліють не згадувати. Хіба що про біженців - їх за статистикою самопроголошеної влади до Придністров'я лише за перший місяць війни перебралося понад 16 тисяч.

На заздрість нам через блокпост кожні п'ять хвилин без особливих затримок проїздять селянки на моторолерах, фермери на нових позашляховиках і стареньких "жигулях", вантажівки з продуктами та інший транспорт. Після короткої перевірки вони швидко розганяються дорогою, нещодавно відремонтованою в рамках "Великого будівництва". За цей ремонт тут, вочевидь, так шанують президента Володимира Зеленського і зі зневагою згадують його "попередників".

"От Порошенко скільки років поставки російської зброї до "ПМР" не перекривав?! А тепер на фотографіях позує. А Тимошенко?" - обурюється Віталій.

Закиди бійця не надто справедливі: авіаційний маршрут постачання до російських військових частин у Придністров'ї був перекритий ще 2014 року. Втім, залізничний справді зберігався донедавна. Та товариші шикають на Віталія, щоб не ліз у велику політику. Зрештою нас пропускають далі на північ, і навіть гарантують швидкий пропуск через "суворий" блокпост у Фрунзівці.

"Не буде тут ніякого нападу, з ким там воювати?!" - заспокоює на прощання один з поліцейських.

Подільськ: без Котовського, мера та побратимів

Ті самі заспокійливі слова наступного дня нам говорить і речник Подільського прикордонного загону Андрій Ратич.

"Немає там російської армії, є обмежений контингент, який охороняє склади з боєприпасами і майже повністю асимілювався з місцевим населенням. Кордон вони охороняють у рибальських костюмах на "жигулях" з гвинтівками Мосіна", - пояснює офіцер.

Залишки російської 14-ї армії, яка розміщувалася у регіоні в 1990-х роках і брала участь у збройному конфлікті, нині має офіційну назву Оперативна група російських військ (ОГРВ). За даними українського Національного інституту стратегічних досліджень, численність військ становить від 1500 до 1700 військовослужбовців, основне завдання яких - охорона чималого складу боєприпасів у селищі Колбасна, що в 25 кілометрах від Подольська.

Наступальну здатність цих підрозділів військові аналітики оцінюють як низьку - на  озброєні вони мають переважно легкі бронемашини та кільканадцять старих танків Т-64, а навчання з використанням РСЗО "Град" давно не проводились.

Прикордонник Андрій Ратич певен, власні збройні сили самопроголошеної республіки не підтримають російські війська в разі наступу. "Зараз же не громадянська війна як сто років тому, проти своїх родичів в Україні сусіди не підуть", - каже він.

Довгий час Подільськ носив ім'я командира Червоної армії Григорія Котовського, народженого у сусідній Балті. В місті, перейменованому 2016 року, досі зберігається і мумія більшовицького полководця, щоправда доступ до меморіалу закрито, а згадки про нього прибирають з вулиць та провулків. Розповідає секретар місцевої ради Олег Албанський, який нині виконує обов'язки мера.

Голову міськради Подільськ втратив з початком війни - Анатолій Іванов, який очолював місцеве самоврядування з кінця 1980-х на початку березня подав у відставку. У міськраді стверджують, що за станом здоров'я, однак деякі мешканці закидають колишньому меру, що той кинув місто в скрутні часи.

Та міський голова не єдина втрата райцентру - перший же день повномасштабного вторгнення Росії в Україну розпочався для 40-тисячного Подільська з ракетного удару по військовій частині неподалік, у результаті якого загинуло 20 військовослужбовців. Їхні портрети встановили на центральній площі між міськрадою та залізничним вокзалом, яка на початку травня вся квітне тюльпанами.

Залізнична вузлова станція Подільська довгі роки обслуговувала і Молдовський металургійний завод у Рибниці - чи не найбільший індустріальний об'єкт самопроголошеної "ПМР". Валовий дохід заводу в понад 200 мільйонів доларів наближався до розміру бюджету самої "республіки". Три роки тому журналісти-розслідувачі української програми "Схеми" стверджували: попри накладені санкції, Україна продовжувала продавати на завод сотні тисяч тонн металобрухту.

"Зв'язок з Придністров'ям був дуже тісний, люди переїздили звідси в Рибницю, працювати на завод, бо в нас тут переважно аграрний регіон", - розповідає Олег Албанський. Так само як і інші земляки, він переконує: родинні та дружні зв'язки не дозволять придністровцям піти в наступ на Україну.

"Ворогу вигідно сіяти тут паніку, але наші люди розуміють, що йде війна, треба зберігати спокій і допомагати збройним силам", - говорить Албанський і наостанок просить допомоги з пошуком міста-побратима, адже колишнього "родича" - Котовськ у Тамбовській області РФ - місто теж втратило через війну.

Страсбург-на-Дністрі

Усі пункти пропуску "на центральній ділянці молдовського кордону" - так називають межу з Придністров'ям у Державній прикордонній службів України - закриті рішенням уряду. Заїзд до найбільшого і найпівденнішого - у селищі Кучурган - перекритий бетонними блоками просто перед поворотом дороги з Одеси до Подільська. Спроба заїхати за них обертається ретельною перевіркою документів і суворою відмовою що-небудь коментувати чи знімати від прикордонників.

Кучурган - колишня німецька колонія, яка до Другої світової носила гучне ім'я Страсбург. Приїжджих тут конче тягнуть дивитися руїни старого католицького храму, а Анатолій Павлюк навіть біжить до оселі за кількома цеглинами, на яких лишились печатки німецького цегляного заводу.

На березі Кучурганського лиману Павлюк вже десять років будує чи то кіоск, чи то пляжний бар, чи то музей старожитностей. Попри війну не припиняє роботи, вмощує підлогу деревом, хоча й розуміє цього літа багатьом буде не до пляжного відпочинку.

На іншому березі лиману, вже на території Придністров'я, височіють труби Молдавської ГРЕС. Колись у дитинстві Павлюк перепливав його навіть без човна. До кордону з того часу так і не звик, а до його закриття і поготів.

"У мене там батько і в дружини батько. Я до свого поїхати не можу, дружина раніше півгодини ходила, а от днями, через Паланок (південний пункт пропуску між Україною і Молдовою - ред.) - п'ять годин. Раніше всі через нас їздили: молдавани на море, придністровці на базар, а тепер всі по норах сидять, до нового порядку привчаються", - ділиться він думками.

"Новий порядок" підібрався до пляжу у вигляді блокпосту, за 20 метрів від недобудованого бару. Поліцейські й тероборонівці не надто доброзичливо поглядають звідти на свого сусіда Павлюка з огрядною православною бородою, який до того ж тримає в своєму "музеї" на видному місці газету "Правда" від 10 травня 1945 року із портретом Сталіна на першій шпальті.

Ще краще, ніж з пляжу Павлюка, висотки придністровського Первомайська видно з пагорба, на якому розташований кучурганський базар - від закордонного міста його відділяє якихось два кілометри і вузька протока лиману. Сам базар ми застаємо майже порожнім - даються взнаки травневі вихідні, на які наклалися поминальні дні після Великодня.

Оцінки того, як вплинуло закриття кордону на роботу базару, різняться в залежності від товарів: торговець свіжими фруктами орієнтувався саме на приїжджих і тепер потерпає від збитків, продавчиня взуття звикла торгувати з місцевими, а в кіоску з пиріжками нині небачений попит через наплив військових. Зрештою доходимо висновку, що кон'юнктура торгівлі сильно залежала від коливань курсу гривні до російського та придністровського рубля у місцевому обміннику.

"Не може бути в нас ніякої війни з придністровцями, ми ж всі свої, слов'яни, - говорить Світлана, яка торгує взуттям неподалік від кафе "Дружба", - війна вигідна тільки Путіну, тому ми тут всі чекаємо на перемогу".

Місцеві мешканці з останніх зусиль випромінюють оптимізм, але замовкають, щойно дістаєш камеру. "А що як росіяни прийдуть і нам потім за це дістанеться", - суперечить сама собі Світлана.

У якийсь момент на тому боці кордону спалахує полум'я. Всі повертають голови на захід, вдивляючись у невизнану республіку, військові, повертаючись з обіду, пришвидшують крок. Горить минулорічний сухостій, та тривога в очах місцевих зникає не одразу. У наступні дні військова адміністрація продовжує попереджати про високу ймовірність провокацій з придністровського боку.

Джерело: Українська служба DW

Новини від Корреспондент.net у Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet