"Космічні" ціни, тортури, вилучення підручників: життя окупованої Луганщини

З березня переважну частину Луганської області захопили російські військові. Як змінилося життя українців в окупації, читайте в розповідях очевидців.

Брак грошей, полювання на незгодних та терор зброєю - з таким доводиться зіштовхуватися українцям у тимчасово окупованих районах Луганщини. Населені пункти, в яких живуть співрозмовники DW, оминули активні бойові дії, втім, люди там змушені підпорядковуватися правилам озброєних російських загарбників. DW наводить їхні розповіді про життя в умовах російської окупації.

"Найактивніших саджають у підвал"

Олександра*, мешканка селища неподалік від Сватового:

"24 лютого ми прокинулися від вибухів, і в голові майнуло слово "війна". Це було страшно. Наше селище невелике, тож зміни ми відчули одразу. На другий день повномасштабної війни у нас підірвали мости, аби зупинити просування колон російської техніки. Втім, ми живемо неподалік від кордону з Росією, тож це виявилося даремним - вони пройшли іншим маршрутом, і ми побачили колони до 120 одиниць російської техніки, яка проїхала повз нас на південь області.

У наше селище окупанти зайшли на початку березня. Загалом реакція місцевих була неоднозначною. Деякі відверто раділи, деяким байдуже, яка влада, але багато людей обурилися, чинили опір, хоча особливо суперечити не можна було, бо напередодні в сусідніх містах стріляли в тих, хто протестував проти загарбників. Найактивніших саджають у підвал, як кажуть "освободители", на "перевоспитание". До тих людей, хто не чинив опір, російські військові ставилися чемно. Одразу зняли українські прапори, але свої не повісили. Із часом керівництво нашої селищної ради поїхало, бо зрозуміло, що їм лишатися небезпечно. Відтоді у нас досі не працює сільрада.

У середині березня пропав зв'язок, до того ж відразу всіх операторів. Також інтернет, але у декого згодом з'явився. Якимось чином люди знаходили зв'язок, телефонували, а потім отримували погрози, тому кажуть, що тут все прослуховують. Змушують переводити годинники на російський час, але я поки не піддаюсь. Підприємства - хто як працює, магазини, поліклініка - за російським часом, повна анархія.

З перших днів окупації люди почали скуповувати все з полиць магазинів. Змоги привезти товар спочатку не було. Ані хліба було не купити, ані борошна. До того ж військові заборонили виставляти на продаж українську продукцію, лише товар з "ЛДНР" та Росії. Місцеві звикли до свого (українського товару. - Ред.), дуже важко перелаштуватися. Особливо це стосується ліків, адже якість російських нижча, а ціна дорожча, і люди страждають через те, що вони не мають потрібного ефекту. Але хоч щось завозять, і на тому дякую.

Ціни дуже відрізняються, все подорожчало майже вдвічі. У дефіциті канцелярія, засоби гігієни. Тут в основному живуть пенсіонери, готівка у багатьох давно скінчилася, адже вони отримували пенсії поштою, а востаннє це було ще в лютому до початку вторгнення. Виживають завдяки запасам овочів, консервації, деякі голодували. Після того, як почали оформлювати російські пенсії, продавчиня місцевого магазину почала давати продукти в борг. Кажуть, що гривні можна буде використовувати до кінця року. Якщо платиш у гривні, решту дають в рублях за курсом 2,5 рубля до гривні. Банківська система не працює, зняти готівку чи розрахуватися карткою неможливо. У Сватовому особливо кмітливі переводили в готівку гроші з карт під 20 відсотків. Це величезна комісія, але люди йдуть на все, аби вижити. Загалом односельці почали продавати все, що в кого є трішки зайвим - картоплю, яйця. Усі розуміють, що літо буде складним - поля заміновані, нічого не сіється.

Гуманітарку давали лише раз, переважно біженцям, залишок роздали пенсіонерам. Днями почали видавати пенсію, всім однакову - 7884 рублі на місяць (близько 3700 грн. - Ред.) До речі, платять одразу за три місяці, що не платили до цього. Черги за грошима величезні, люди стоять по півдня. Загалом у Сватовому черги усюди - до машин, які чимось торгують, банків, аптек. Це все нагадує Радянський Союз.

На початку квітня військові так званої "ЛНР" почали полювати на ветеранів АТО, військових, мисливців, їхні родини. Виходили на них зокрема через "стукачів". Переривали все в їхніх будинках, погрожували автоматами, наводили танки, відбирали зброю, патрони, шукали військову форму. Тих, кого забирали, катували. Одного мого знайомого підвішували догори ногами та били. Є такі, хто вже більше місяця не може знайти рідних - не знають, живі вони чи в полоні.

Понад половина молоді з селища виїхала, і досі намагаються виїжджати. Наразі це можливо лише до РФ. В Україну - тільки через Росію, Естонію або Латвію, потім через Литву, Польщу і тоді вже додому. Багато людей поїхали за кордон. Бо тут примусово забирають в армію так званої "ЛНР", хто не виїхав - ховаються.

Вчителів у школах поставили перед вибором - або навчати за російською програмою, або геть. Дітям оголосили, що все поступово буде переходити на російську мову. З усіх класів вилучили підручники з історії України, як пояснили, на утилізацію. У Сватовому розстріляли нову, ще недобудовану українську церкву. Постріляли ікони, багато з них вкрали. Нічого святого нема, це вандалізм - стріляти по таких місцях.

У нашому селищі боїв не було і нема. Але дуже чутно бойові дії навколо. Найстрашніше - це вибухи. Хто каже - працює ППО (протиповітряна оборона. - Ред.), хто - що це касетні бомби. Щодня над нами літають літаки та вертольоти, останнім часом настільки низько, що я бачу в гелікоптері військового з автоматом. Багато людей налякані, дехто постійно живе у льосі в страху".

"Залишилися без заробітку, гроші закінчуються, що далі - незрозуміло"

Ганна*, мешканка села неподалік Старобільська:

"Наше селище в окупації з середини березня. Тоді до нас без боїв зайшли колони російської техніки. Познімали українські прапори, але свої не повісили. Військові одразу почали ходити по хатах, перевіряти, чи не ховається хто. Дивилися все - будинки, льохи, горища. Причепилися до мого чоловіка з пістолетом і запитанням, чого він не воює, але в армію примусово не забрали. Це були військові так званої "ЛНР", адже, побачивши мою луганську прописку, один сказав мені, що він мій сусід. У селищі їх особливо не видно, переважно вони тут проїздом до Старобільська, але місцевих не тероризують, попри те, що люди в основному говорять суржиком. Я намагаюся оминати військових, не хочу з ними контактувати. Усюди облаштували блокпости, перевіряють паспорти.

Попри окупацію, переважно люди залишилися. Родини військових, ветеранів війни на Донбасі виїхали одразу. У Старобільську та навколишніх селах з'явилося багато переселенців з Сєвєродонецька, Лисичанська. До того ми всі один одного знали, постійно віталися, тепер багато незнайомих людей, тому ніхто ні з ким нічого не обговорює, бояться. Ми тепер як на барикадах. Пів села - проукраїнськи налаштовані люди, пів села "перевзулося". Навіть були охочі вступити в армію так званої "ЛНР". Але загалом тут панує такий настрій: неважливо, яка влада, аби було тихо і не стріляли. Як "влада" змінилася, дехто звільнився з сільської ради, а дехто лишився працювати, зокрема, й голова. У Старобільську вони поставили свого ставленика.

З початку квітня вимкнули зв'язок усіх українських операторів. Багато людей купили сім-карти оператора з ОРЛО "Лугаком". На щастя, працює місцевий інтернет, але довгий час було дуже погане з'єднання, зараз вже трохи краще. Люди ходять один до одного, щоб зв'язатися з рідними. Нещодавно вийшов наказ, що перевірятимуть на вулицях телефони. Тепер можуть забрати на 15 діб лише за те, що хтось спілкується з родичами, хто на підконтрольній Україні території. По телевізору - лише російські та луганські канали, радіо з "ЛНР". Нещодавно заборонили Facebook, користуюся тепер за допомогою VPN, бо це єдиний канал зв'язку з зовнішнім світом. Але всі листування одразу видаляю і телефон лишаю вдома.

Ціни просто жах, космос навіть у порівнянні з Луганськом, (місто під контролем проросійських бойовиків з 2014 року. - Ред.), звідки переважно привозять товар. Все подорожчало приблизно на 20-30 відсотків. У нас, наприклад, яйця - 36 гривень, а в Луганську 60 рублів, курс - один до двох. Там найдорожчі цигарки коштують 150 рублів, у нас близько 200 рублів за пачку. Розраховуватися можна і гривнями, і рублями. У магазинах товару вже багато, але якість продуктів дуже посередня. Деякий товар - відверте лайно, наприклад, морозиво та хліб. Така ж ситуація з ліками. Люди буквально полюють на залишки українських медикаментів, адже російські, хоч і дешевші, але взагалі не дієві. Важко знайти заспокійливі, перекис водню, на це великий попит.

Газ та електроенергія - копійчані - 3,27 рубля за куб, світло взагалі рубль з копійками. Люди на це й ведуться. Але перебої з електроенергією постійні, буває, що відключають світло на добу.

Розраховуватися карткою в продуктових магазинах неможливо. Термінал є лише в місцевому генделику. З готівкою у всіх проблеми, жоден банкомат не працює, тому гроші на банківських картах просто зависли. Коли в магазині господарчих товарів на деякий час можна було розрахуватися терміналом, люди набирали все, що тільки можна - від лопат до білизни та шкарпеток, щоб хоч кудись витратити гроші. Бо нас лякали, що вони просто згорять на українських картках.

Через те, що в Луганську дешевше, багато людей їздять туди скуплятися. Для цього отримують перепустки. У місто пустили потяг, на автівках їздять. Але там теж тільки готівковий розрахунок. Пенсіонерам вже видали російську пенсію, всім однакову - близько 7500 рублів (3360 грн. - Ред.). Паспорти російські поки примусово не оформлюють, але охочі можуть це зробити в Луганську.

Роботи тут просто немає. Раніше її було важко знайти в селі, зараз просто нереально. Багато приїжджих готові працювати хоч за хліб. Через відсутність можливості заробітку люди їдуть працювати до Росії, бо більше нікуди звідси не виїхати. Наша родина залишилася без заробітку, гроші закінчуються, що далі - незрозуміло. Кудись рухатися - страшно, бо з луганською пропискою великий ризик того, що заберуть чоловіка в армію.
 

Школи не працюють, вчителі скидають домашні завдання, бо налаштувати дистанційне навчання неможливо через відсутність сталого інтернет-зв'язку. У нашій школі замінили директора на свого. Але вчителі принципово не згодні працювати за їхнім сценарієм, тому поки тримаються і продовжують навчати за українською програмою. Наша вчителька сподівається, що до вересня все вирішиться, але у разі чого, каже, що звільниться. Батьки переважно теж проти навчання за російською програмою, але попереду - невідомість.

Я свою малу готую, що, ймовірно, вже не буде українських свят у вишиванках, обережно їй про все розповідаю, бо переживаю, що може бовкнути зайвого на вулиці.

З одного боку - добре, що в нашому селищі не стріляють, тільки літаки постійно літають та бої чути навколо, але психологічно це все дуже важко. Постійно на нервах, в напрузі, що вдома, що на вулиці. Немає відчуття безпеки. Спочатку ми не виїхали, бо думали, що нас це омине, сподівалися, мабуть, на диво. Тепер я вже хоч би пташкою полетіла звідси, але виїхати в Україну нереально. Якщо спочатку переживали за майно, господарство, то наразі я готова при першій можливості евакуюватися. Аби вона тільки з'явилася".

* Імена змінено з міркувань безпеки.

Джерело: Українська служба DW