З офісу на мінне поле: як цивільні стають демінерами
Міни, розтяжки, снаряди, що не розірвалися, - на деокупованих територіях небезпека може чатувати всюди. Крім армійців та ДСНС розмінуванням займаються й гуманітарні організації. Вони також готують професійних демінерів.
Сонячний жовтневий ранок. Поле поблизу Броварів на Київщині. Шеренгами шикуються близько сотні людей: чоловіки, жінки, молодь, у декого з-під пов'язок вибивається сиве волосся. Усі в однакових синіх формах, обличчя захищені пластиковими щитками, у руках металодетектори.
Це звичайні цивільні люди, які освоюють одну з найнебезпечніших професій - роботу демінера. Міжнародна гуманітарна організація HALO Trust, яка займається розмінуванням Донбасу з 2015 року, а нині розгорнула місію й на Київщині, шукає охочих працювати демінерами, проводить відбір, навчає і працевлаштовує їх. Загалом, за даними HALO Trust, уже близько 300 цивільних жителів Київщини навчилися шукати міни й зароблятимуть цим на життя.
Дівчина-демінерка: "Ти можеш допомогти людям"
26-річна Юлія Теплюк - одна з 15 дівчат серед 90 людей у групі. Жартує, що залишилися "найстійкіші" - кілька жінок кинули навчання після перших практичних занять. Майбутня демінерка однією рукою орудує важким детектором і зізнається: "Уже трошки звикла, але спочатку було важко".
Юлія родом із села Богданівка неподалік Броварів, там живе з батьками у приватному будинку. До повномасштабного вторгнення вона працювала фінансистом у логістичній компанії. Для Юлії це була перша робота після університету.
На початку березня дівчина і її родина опинилися в окупації. "Дикі… Пили, билися, самі себе обстрілювали, телефони й техніку забирали", - згадує Юлія поведінку російських військових і додає: "Хочеться з ними більше ніколи не бачитися й нічого про них не чути". Так само дівчина говорить і про "подарунки" - боєприпаси й міни, залишені росіянами на її рідній Київщині: "Краще їх просто прибрати й забути".
Після деокупації Юлія дізналася про вакансію демінера й вирішила спробувати себе. "Пішла на співбесіду, нікому вдома нічого не сказала… Тому батьки досі перебувають у шоковому стані", - сміється дівчина. Мама й тато Юлії дізналися про доньчині плани на майбутнє вже коли вона пройшла співбесіду й звільнилася з роботи, аби піти навчатися на демінера.
Юлія запевняє, що поки що жодного разу не пошкодувала про своє рішення, попри те, що на навчання, а потім і на роботу треба вставати о п'ятій ранку й працювати в спеку й дощ. Натомість дівчина захоплено говорить про найкраще, на її думку, у професії демінера: "Це відчуття того, що ти пришвидшуєш процес очистки від усього непотрібного, що ти можеш допомогти людям".
Демінер з Херсона: "Щоб рідні території розмінувати…"
Молодий чоловік на ім'я В'ячеслав просить не називати його прізвища. Він родом з Херсона, там залишилися рідні, чоловік переймається про їхню безпеку. Він сам з дружиною і двома доньками два місяці пробув в окупованому росіянами місті.
В'ячеслав згадує, як разом з іншими херсонцями виходив на проукраїнські мітинги, а росіяни розганяли зібрання світлошумовими гранатами. Чоловік говорить, що після цього "почався терор". У травні він з родиною виїхав на Київщину до родичів. "Навіть повітря мало інший присмак", - згадує чоловік перші миті після в'їзду на вільну українську територію.
Якось у черзі за "гуманітаркою", розповідає В'ячеслав, він зустрів чоловіка, який вже вивчився на демінера і працює за фахом. Херсонець зацікавився такою роботою, знайшов в інтернеті вакансію і надіслав резюме. У рідному Херсоні чоловік сім років працював на "Новій пошті" електромеханіком, крім того має освіту психолога, але, каже, був готовий вчитися новій професії. "З самого початку така думка була, щоб рідні території уже після деокупації, після війни розмінувати… Тому що я знаю кожен метр рідного краю, Херсонщини, там мої діти будуть жити. Це важливо", - пояснює свою мотивацію В'ячеслав.
Відпрацьовуючи метод повної екскавації, тобто обережно знімаючи по 2-3 сантиметри ґрунту з робочої ділянки, Слава посміхається й з відтінком іронії відповідає на запитання, чи не набридає йому ця робота: "Зовсім ні". "Коли чуєш, що діти підриваються… Це вже край", - серйозніше говорить чоловік і продовжує рити землю.
Демінер - нова робота: "У мене троє дітей, їх треба годувати"
Сергій Федько приїхав на Київщину з Кривого Рогу. Він працював маркшейдером (гірничим інженером) на підземному видобутку корисних копалин. Його компанія була підрядною організацією металургійного комбінату "АрселорМіттал Кривий Ріг". Через блокаду росіянами морських портів його компанія була змушена зупинити свою роботу. "Коли почалися бойові дії, то нам повідомили, що роботи просто немає, - розповідає Сергій. - А є сім'я, у мене троє дітей, яких треба годувати".
На сайті з пошуку роботи Сергій натрапив на вакансію демінера. Через професійні ризики він не переймається - говорить, що в Україні й так безпечних місць немає, але додає: "Засоби захисту, обладнання тут (в HALO Trust. - Ред.) найновіші, і якщо дотримуватися процедур безпеки, то на 99 відсотків це безпечна робота". Хоча, зізнається Сергій, дружина хвилюється через його новий фах.
Сергій, стоячи на колінах, повільно піднімає спеціальний щуп від землі до рівня очей, перевіряючи наявність розтяжок, потім на перевіреній ділянці без поспіху зрізає траву садовими ножицями. Чоловік визнає, що фізично - нелегко, після робочого дня відчувається біль у м'язах через постійне присідання-вставання: "Фізичне навантаження більше, ніж на моїх попередніх роботах".
З іншого боку, Сергія тішить перспектива суспільно-корисної праці на свіжому повітрі, страхування від роботодавця, "білої" зарплати (на сайті з пошуку вакансій HALO Trust зазначає, що зарплата демінера стартує від 24 тисяч гривень. - Ред.). "Робота кропітка, потребує уваги, але саме це мені й подобається, - каже чоловік, - ніхто не жене тебе в шию". Водночас Сергій розуміє, що цією справою він і колеги займатимуться ще не один рік. "Життя не вистачить, щоб розмінувати те, що засипано", - визнає чоловік.
Джерело: Українська служба DW