"Кожен день прилітає з-за кордону". Репортаж із Вовчанська
Вовчанськ відділяє від кордону з Росією 10 кілометрів. Місто досі не оговталося від окупації та перебуває під постійними обстрілами. Нечисленні жителі готуються до холодної зими. Репортаж DW.
Шлях із Харкова до Вовчанська замість півтори години тепер займає усі п'ять. Їхати доводиться розбитими дорогами, оминаючи зруйнований міст через Сіверський Донець. Щоб дістатися міста швидше, місцеві переправляються через ріку човнами.
На під’їзді до Вовчанська починає ловити російський радіосигнал - ведучий розповідає про обстріл Курської області, уникаючи деталей. Цивільні машини майже не трапляються. На узбіччях - спалена військова техніка. У місті порожньо, від 17-тисячного населення тут залишилося не більше третини.
Черга до російського кордону
Більшість місцевих мешканців виїхала до Росії ще на початку вересня, напередодні контрнаступу українських військових. Черга із авто в бік Шебекіно вишикувалась на десять кілометрів, каже боєць тероборони із позивним Кудасов. Він і ще двоє його побратимів - перші люди, яких зустрічаємо в місті. Усі троє із Києва, до Вовчанська їх перевели вже під час контрнаступу. На думку Кудасова, люди, які залишилися в місті, не вірили російській пропаганді.
"Коли ми сюди зайшли, вони думали, що це орки повернулись, - сміється Кудасов. - Але коли ми сказали, що ми українці, вони просто плакали. Казали, що чекали на нас. Тепер не хочеться їх підвести".
Наразі місцеві мешканці опинились у скруті, запевняє боєць із позивним Боцман. Чоловік повернувся в Україну із Польщі вже за два дні від початку повномасштабного російського вторгнення і одразу приєднався до тероборони. За його словами, після деокупації вовчани лишаються відрізаними від обласного центру, і гуманітарна допомога сюди майже не надходить. "Я буду мститися за дітей і старих, які не можуть себе захистити, - твердо каже Боцман. - У мене є автомат, а у них немає".
Чи не щодня Вовчанськ потрапляє до зведень Генштабу. Повідомляють про руйнування будівель і жертви серед цивільних. Російські військові обстрілюють місто з мінометів та артилерії. "Кожен день щось прилітає з-за кордону. Найчастіше - міни. Тож як чуєте свист, одразу лягайте. Одразу!" - інструктує нас Боцман.
Під окупацією за своїми правилами
У Вовчанську малолюдно навіть на ринку. Вже обід, тож продавці повільно закривають свої ятки. Одна з жінок скаржиться на відсутність покупців. Каже, що торгувала і під час окупації. "Я працювала зі своїми документам, за своїми правилам, - ніби виправдовуючись, пояснює продавчиня. - Хто мені поставить нові умови? Ніхто".
Олександр, молодий чоловік напідпитку, не поспішає закривати свою ятку. У відповідь на питання, як тут жилося під час окупації, він спершу істерично сміється. "Дуже погано. Тут ходили російські фашисти. Це було отак", - Олександр притискає два пальці до горла.
Росіяни затримували чоловіка через те, що він їздив на закупи у Куп‘янськ, теж окупований. Його тримали і били на території місцевого агрегатного заводу, де окупаційна влада влаштувала свою в’язницю. Крім місцевих мешканців, там катували сімох громадян Шрі-Ланки, яких затримали, коли вони намагалися пішки евакуюватися із окупованого Куп'янська. "Казали: ти за Україну або за нацизм, - слова "нацизм" Олександр вимовляє не з першої спроби. - Я казав, що я - українець".
У центрі міста людей можна зустріти лише біля кількох відкритих магазинів. Немолода жінка із сумками в руках поспішає додому і неохоче відповідає на питання про життя в деокупованому Вовчанську.
"Гуманітарку не привозять. Пенсію нараховують, але банки не працюють. Поки є світло, вмикаємо обігрівач. Воду скоро вимкнуть - щоб труби не тріснули, бо опалення не буде, - перелічує жінка і згадує життя за окупації. - Тоді ми жили більш-менш нормально. І робота була, і гуманітарку кожні десять днів отримували, і гроші давали".
Каторга в окупації
Іншу думку має Сергій Коновалов, хлопець, якого зустрічаємо у дворі п'ятиповерхівки. "Звикнути до рашистів неможливо, - каже він. - Поки вони не прийшли, в мене було все: робота, жінка взута-вдіта, холодильник повний".
Разом із вагітною дружиною Сергій жив у власній квартирі в центрі міста. Працював будівельником. "Оце супермаркет я будував", - хлопець із гордістю вказує на крамницю, нині зачинену.
Російські військові окупували Вовчанськ у перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого. Майже одразу зникли світло і мобільний зв'язок. Останнім, що Сергій побачив у соцмережах, було відео із російською технікою в центрі міста.
"Що робити? Куди тікати?" - панікував хлопець. Проте родина не мала змоги евакуюватися і лишилась у місті. Їхня дитина народилась у серпні, ще під час окупації.
Незабаром російські військові затримали Сергія - він порушив комендантську годину. У нього забрали паспорт і наказали "відпрацювати" - протягом тижня приходити на агрегатний завод, де була облаштована в’язниця, і займатися господарчими справами.
"Це була каторга, - згадує Сергій. - Копали окопи. Носили мішки з піском, закладали ними вікна. Мене і ще одного в'язня змусили одним відбійником розбити бетонну стіну, щоб вони там зробили собі сховище".
На третій день "відпрацювань" хлопець зустрів у в’язниці свого друга, ветерана АТО. "Половина тіла синя - його катували струмом. Тримали там 36 днів", - із жахом згадує Сергій.
Навіть після звільнення Вовчанська він не може жити вдома зі своєю родиною - через постійні обстріли. Дружина виїхала із дитиною в безпечніший район Харківської області. Сам Сергій лишився, щоб допомогти матері. Він якраз сідає на велосипед, щоб вирушити до неї.
Не "руський мир", а війна
Сергій погоджується показати нам центральний майдан, де нещодавно майоріли російські прапори. На фасаді будинку культури зберігся довоєнний банер, присвячений 30-річчю незалежності України, і напис "Вовчанськ" жовто-синіми літерами. Із вікна своєї квартири Сергій спостерігав, як на цьому майдані 9 травня святкували День перемоги.
"Тут був парад, тут підтримували "руський мир", - із відразою говорить хлопець. - Для мене це не мир, а війна, і страшна війна! Вони йшли з прапорами, а я думав: що ж вам не подобалось. От шо?! Ви жили спокійно, нічого не літало, нічого не бахкало. На що вони повелися, я не знаю. Чи на гроші, чи на солодкі слова”.
Намагаючись зрозуміти містян, які підтримали окупацію, Сергій згадує про тісний зв'язок Вовчанська із Росією, що тривав до введення біометричного контролю в 2018 році. Раніше росіяни регулярно приїздили сюди, до найближчого до кордону українського міста, на закупівлі. "А тепер вони пишуть у чатах: де ж ті українці, ті вовчани, які нас зустрічали хлібом-сіллю. Та ви ж нас повиганяли з наших осель! А тепер вони хочуть нормального ставлення до себе, - обурюється Сергій. - Ми на своїй землі. Ми ні до кого не лізли - нам чужого не треба!"
На цих словах хлопця перебиває свист, за кілька секунд лунає вибух. Ми швидко лягаємо на землю. А Сергій лише трохи пригинається, пропонуючи нам сховатися за стовпом. Мінометні обстріли його вже не лякають.
Підготовка до холодної зими
"Ви поїхали - і припинили стріляти. Зрозуміло?” - із претензією звертається до нас жінка середнього віку. Ми зустрічаємо її вже на виїзді з Вовчанська. Разом із чоловіком вона складає у старий візок гілки з повалених дерев.
"Нестрашно, - згадує життя в окупації жінка. - Зараз страшніше. За ці два місяці не змінилось нічого. Стало тільки гірше. Лише двічі отримували гуманітарку - по банці тушонки і по пачці крупи".
Вона вважає, що українські військові і місцева влада "здали" місто. "Нас покинули. Одні пішли, інші зайшли. Нашою вулицею заїжджали. Боїв не було", - каже жінка.
Чи пішов голова Вовчанської громади Анатолій Степанець на співпрацю з росіянами, достеменно невідомо. На початку окупації він відмовлявся роздавати російську гуманітарну допомогу. А вже влітку Служба безпеки України оголосила Степанцю заочну підозру в держзраді - він нібито брав участь у створенні окупаційної адміністрації Харківської області.
Від початку окупації жінка, що живе на околиці Вовчанська, втратила роботу на місцевому олійно-екстракційному заводі. Він не зміг відновити роботу навіть після звільнення - через брак сировини. Вздовж дороги дійсно стоять чорні соняшники. Врожай неможливо прибрати через численні міни.
Евакуюватися в змозі не всі
Разом із чоловіком-пенсіонером жінка жила за рахунок компенсації, яку їй виплачував завод. Харчувалися власними запасами. Виїхати не могли, адже не мали грошей на орендоване житло в безпечніших регіонах України. Під час окупації масової евакуації не було, запевняє жінка. Місцеві мешканці почали виїжджати лише напередодні контрнаступу українських військових, про яких росіяни поширювали фейки.
"Казали, що "Правий сектор" і "Азов" заходять у місто і тупо всіх вирізають. Майже півміста рвонули в Росію. Зараз потроху починають повертатись", - каже жінка і додає.
"Всі хороші", - додає жінка і згадує, як, тікаючи з Вовчанська, російські військові грабували будинки місцевих мешканців. Забирали навіть подушки. Яких поглядів дотримується жінка, зрозуміти важко. Наразі всі її думки зайняті підготовкою до холодної зими. Під час боїв був пошкоджений спільний із Росією газогін, який не підлягає відновленню. Тож її родина встановила додому дров'яний котел і тепер запасає дрова.
Поки жінка говорить, її чоловік накладає повний візок сухих гілок. "Змерз?" - питає у маленького білого пса, що весь час крутився біля його ніг. Закінчивши роботу, чоловік ласкаво обіймає собаку.
Джерело: Українська служба DW