Повернення: як живе звільнений Херсон
Херсон - єдиний обласний центр України, що його захопила армія РФ - вже понад 10 днів як звільнений ЗСУ. Кореспондент DW повернувся у своє рідне місто і розповідає, як воно оговтується після дев'яти місяців окупації.
Повернення додому після року відсутності завжди щемке. Повернення до дому, який опинився посеред війни, щемить ще дужче. Ось уже десятий день як Збройні сили України зайшли в Херсон, вибивши російську армію на інший берег Дніпра, десятий день херсонці обіймаються з українськими військовими, беруть автографи, стоять в чергах за водою та гуманітарною допомогою, вчяться ховатися від артилерійських обстрілів і діляться власними історіями окупації чи не з кожним зустрічним.
Дивно повертатись у рідне місто через блокпости
Та Херсон і досі лишається закритим - військові та правоохоронці пояснюють: у місті тривають стабілізаційні заходи. Журналістів, волонтерів, гуманітарні організації завозять централізовано, в супроводі військових, випускають так само.
Та з кожним днем Миколаївське шосе, яке з'єднує сусідні обласні центри стає дедалі жвавішим: ним снують кортежі чиновників, каравани вантажівок з харчами, паливом, генераторами, гуманітарною допомогою. Шосе розбите під час боїв у кількох місцях, об'їзди ґрунтовими дорогами розкисають через листопадові дощі. "Дорогенькі мої, куди ж ви їдете, там велика грязь!", - говорить нам старенька у Киселівці, показуючи рукою в бік, де вже застрягла вантажівка Нової пошти.
Біля колонної стели на в'їзді, здається, ніколи не буває порожньо: всі ці кортежі, конвої і каравани зупиняються під написом "Херсон", щоб сфотографуватись на згадку про звільнення міста.
З іншого боку - славнозвісний Антонівський міст, через який в кінці лютого в Херсон зайшла російська армія і який, відступаючи, підірвала. "Я верю в победу я сердцем Zа Русь. Россия, Украина и Беларусь", - промовляє графіті на опорі мосту. "Русні п***а", - стверджує більш свіже неподалік.
Варто лише зупинитися на кілька хвилин на відкритій місцевості, як з протилежного боку Дніпра починається обстріл - росіяни стріляють з позицій, які облаштували на березі навколо Олешок. Українські військові з найближчого блокпосту спочатку ховають нас під мостом, а потім радять забиратися звідси якнайшвидше.
Між цими двома блокпостами - весь спектр емоцій деокупованого Херсона. Від ейфорії через звільнення до страху перед новим етапом війни, тепер уже - на передовій української оборони.
Дивно носити в рідному місті бронежилет
Та Херсон нині не прифронтове, а саме фронтове місто, наголошують військові. Місцеві, схоже, ще не до кінця це розуміють: у місті не лунають сигнали повітряної тривоги, не функціонують бомбосховища. Звісно, останні місяці ЗСУ завдавали ударів по Херсону - втім точковими ударами по гуртожитках, готелях, адміністративних будівлях, де базувались російські військові.
Тепер армія РФ уже десятий день обстрілює з лівого берега Дніпра місто, яке менше місяця тому офіційно оголосило своєю територією. Вибухи від артилерійських снарядів та РСЗО лунають у місті дедалі частіше: прильоти по цивільній інфраструктурі, будівлях силовиків, житлових будинках. З'являються перші поранені та загиблі серед цивільних.
Під звуки вибухів на вулиці Перекопській двоє хлопців-комунальників завзято здирають пропагандистський білборд, який запевняв місцевих, що Херсон з Росією назавжди. "Ні, звісно вішали їх не ми - якісь рекламники чи росіяни. Ми продовжували працювати, прибирали місто, прибираємо його й зараз. Ще тиждень отаке здирати, не менше", - каже Анатолій.
Шматки білборду акуратно складає директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук. Він приїхав до Херсона в перші ж дні після звільнення - документувати війну сучасну. "Записав майже 50 інтерв'ю з місцевими про окупацію", - трохи хизується він.
Бажаючих поговорити з приїжджими справді вистачає. Майже в кожного - своя особиста історія опору. Хтось намагався довести російським "визволителям", що їх сюди ніхто не кликав, хтось "послав" виборчу комісію на "референдумі", а хтось доповідав про рух російської техніки чи здавав розташування казарм, в одних усе обійшлося переляком, в інших завершилося тижнями під арештом.
Сергій Анатолійович, лікар на пенсії, що зупинився подивитись на демонтаж білболрду, визивається показати нам "тортурний цех" - одну з в'язниць, де російська адміністрація тримала невдоволених режимом. Біля приміщення колишнього ізолятора, які всі місцеві пам'ятають ще як радянський витверезник, чатують поліцейські - всередині слідчі документують сліди катувань. "Зранку звідти лунав гімн Росії - в'язнів примушували співати. А по вечорах - такі крики, що страшно й думати, що там творилось", - згадує працівниця сусіднього магазину.
"ЗСУ Слава Украіне", - написав хтось на сірих дверях катівні вже після звільнення.
Дивно бачити в рідному місті таблички "міни"
Відступаючи, російські військові лишили вибухівку в безлічі адміністративних будівель. Сапери розміновують офіси прикордонників, СБУ, обласної адміністрації, ба навіть обласної бібліотеки - тут розміщувалось управління ФСБ. Одну з будівель обласного управління поліції розмінувати не виходить, і сапери вирішують просто її підірвати.
Об'єкти критичної інфраструктури російська армія перед відступом підірвала сама - в місті от уже понад 10 днів немає електрики, не працює водогін. У місті ще до війни було чимало приватних свердловин, до тих з них, де зараз є ще й електрогенератор, сходяться сусіди з відрами та бутелями.
Зв'язок з'являєтеся поетапно - в перші ж дні до міста привезли термінали Starlink, біля кількох публічних точок доступу збирається натовп. "Одночасно може підключитися лише 64 людини", - попереджає оголошення у херсонському Парку Слави. Але українські мобільні оператори щодня підключають все нові й нові базові станції, і от уже в центрі хоч і з перебоями, але працює мобільний інтернет. Коли ж по домах з'явиться стабільне електропостачання - ніхто прогнозувати не може.
Від вибуху впала й місцева телевежа - її росіяни захопили однією з перших, щоб припинити українське мовлення на окупованих територіях, останньою й підірвали. Телевежу нині охороняє Володимир, літній чоловік у піксельній куртці, що постійно скаржиться на грижу, але відмовляється йти до лікарні.
"На кого ж я це покину, тут обладнання дороге, метали дорогоцінні, ще розтягнуть", - пояснює він. Володимир розповідає, як перед війною записався до тероборони приміського селища Зеленівка, а після відступу українських сил ще довго передавав відомості про рух російської техніки до аеродрому славнозвісної Чорнобаївки.
"Сидів на кладовищі біля крайньої могили зі сумним обличчям - наче по жінці сумую. А сам все запам'ятовував, потім слав розвідникам: у магазин завезли два вентилятори і п'ять банок тушонки. Це по нашому означало: два гелікоптери і п'ять БТР", - пригадує чоловік.
Дивно бачити в рідному місті черги за всім
Та в Херсоні й досі проблеми з постачанням найнеобхіднішого. Місцеві проводять час у чергах за водою, за інтернетом, за українськими сім-картами. У перші дні після звільнення натовп на центральній площі Свободи святкував звільнення та обіймався з військовими.
Нині щоденні концерти тривають, але більшість людей чекає на безкоштовні засоби гігієни, продуктові набори, теплий одяг, базові ліки. У магазинах все ще можна знайти рештки російських продуктів, напоїв чи сигарет - та продавці пояснюють, що поставок не було чи не з жовтня.
Дехто з них всерйоз боїться покарання за колабораціонізм через співпрацю з російською адміністрацією та торгівлю російськими товарами. На тих колаборантів, які не покинули Херсон разом з російською армією, і справді полюють у місті й області - поліція, СБУ та військові.
Є різні випадки, розповідає мій ще студентський товариш із херсонського передмістя, а нині офіцер. "Хтось працював у лікарнях чи комунальних службах, отримував зарплату в рублях, щоб якось вижити - це одна справа, навряд чи вони в чомусь винні. Є ті, хто насаджував тут "русскій мір" - ці вже винні й мають відповідати за законом. А є ті, хто здавав своїх сусідів-патріотів, підпільників чи колишніх військових - їм життя в місті більше не буде", - розмірковує він.
Джерело: Українська служба DW