Як працювали вчителі в окупованому Куп'янську

Вчителі, котрі погодилися викладати в школах в окупованому Куп’янську, формально підпадають під статтю про колабораціонізм. Як викладачі працювали в окупації та що на них чекає після звільнення міста - в репортажі DW.

"Ми не розуміли, що відбувається. Прокинулись - а в місті чужі люди. Ніби страшний сон", - згадує ранок 24 лютого Наталя Пушкар, директорка Куп'янської спеціальної школи, де навчаються діти з ментальною інвалідністю.

Російська армія окупувала Куп'янськ, що на сході Харківської області, у перший день повномасштабного вторгнення. Мер Геннадій Мацегора заявив, що українські військові залишили місто, і зрештою пішов на співпрацю з росіянами. Вже на початку березня він закликав місцевих мешканців "вилазити з підвалів" і повертатися до звичного життя. Зокрема він розпорядився відновити навчання у школах.

Наталя не поспішала виконувати доручення Мацегори. Школа, яка від початку лютого була на карантині, не відкрилася. Натомість директорка організувала там притулок для переселенців із сусідніх громад, зокрема з тих, що їх обстрілювали росіяни. "Так ми зберегли нашу школу", - запевняє Наталя, якій не вдалося вберегти власну свободу.

"Що мені робити, жінці під кулеметом?"

У середині березня російські військові прийшли до школи із обшуком. У ноутбуці Наталі знайшли фото з уже другого проукраїнського протесту, що відбувся 8 березня. Під час першої акції росіяни викрали депутата місцевої ради й ветерана війни на Донбасі Миколу Маслія - його досі не знайшли.

Наталя справді була на мітингу 8 березня, більше того - вона його організувала. "Хлопці, повертайтеся додому", "Куп'янськ - це Україна", - такі гасла скандували жінки, які вийшли на протест. "Ви називали російський народ орками", - відповіли на це росіяни, що прийшли з обшуком до Наталі. Вони закували жінку в кайданки і погрожували їй ув'язненням, але обмежилися попередженням і пішли.

За кілька тижнів вони знову приїхали до школи. "На БТРі, - обурюється директорка. - Навели на вікна кулемет. По периметру стали солдати. Двоє зайшли в кабінет, троє - у приймальню. І знову обшук. У кабінеті питали: погляди не змінила, речі зібрала? Цього разу їдемо в Бєлгород. А що мені робити, жінці під кулеметом? Їдемо - то їдемо. Але мене залишили".

Втретє росіяни прийшли до Наталі додому. "Вибили двері, чотири години проводили обшук. Мені інкримінували те, що я співпрацюю з СБУ. Питали мій пароль. Я його не знаю! Питали мій позивний. Я його не знаю! Завжди була Наталя Борисівна, - сміється жінка. - Наказали зібрати теплі речі. Родині сказали, що поговорять зі мною і повернуть. Але це затягнулося на 27 днів".

Майже місяць Наталю утримували в підвалі місцевого відділку поліції, де росіяни влаштували в'язницю. Ми говоримо з жінкою біля цього приміщення, зруйнованого і вигорілого. Вона тут вперше після деокупації. Заходити всередину не хоче.

Наталю утримували разом із місцевою волонтеркою Юлією Тищенко і головою Дворічанської громади Галиною Турбабою. Холодна і водночас задушлива камера була розрахована на двох. "Маленьке віконечко, решітка, прибитий до підлоги стіл, стільчик і місце для туалету, яке навіть не огороджено, краник з водою, нари - лише двоє", - згадує Наталя.

Як розповідає Наталя, до жінок застосовували психологічні тортури. "Називали нас фашистками, нацистками. Не давали хліба. Не відкривали вікно. Вмикали світло вночі, щоб ми не спали. Але нічого, курточку з капюшоном одягнеш - і якось спиш", - каже Наталя.

Допити проводили працівники ФСБ. Вони гортали телефонну книжку Наталі й розпитували її про кожен контакт. "Найважче було слухати, як катували інших людей. Це робили показово. За себе вже не було страху, він минув", - каже Наталя.

Її колежанки приходили у відділок, вимагали, щоб їм показали Наталю. "Чому в неї така зачіска?", - перше, що запитала у росіян заступниця директорки, коли жінку нарешті вивели до холу. Колежанки передали Наталі гребінець, зубну щітку і вологі серветки.

"Подарунки дітям від Російської Федерації"

Коли влітку Наталю звільнили із в'язниці, окупаційна влада вже готувала куп'янські школи до нового навчального року - за російською програмою. Директорці школи наказали зібрати колег, інакше на їхні місця привезуть вчителів з окупованої Луганщини або навіть російського Курська. Та Наталі все ж вдалося цього уникнути. Вона нагадала росіянам, що в її школі досі живуть переселенці. Вони роз'їхалися лише напередодні звільнення, зокрема в Росію.

Тепер, після звільнення Куп'янська, Наталя разом із колежанками кілька разів на тиждень приходить до школи, щоб прибирати там. Відступивши, росіяни обстрілюють місто артилерією. Снаряди прилітають навіть біля порожньої школи. "Подарунки дітям від Російської Федерації", - іронізує Наталя. У школі де-не-де вибиті шибки й двері, місцями пошкоджений дах.

Вдома, де немає світла й води, Наталя наносить яскравий макіяж. Але вдягається не як на роботу в кабінеті, а в зручний теплий одяг. Вона сідає на велосипед і долає сім кілометрів до школи. Громадський транспорт тут досі не ходить. Але жінка у гарному настрої - вона сподівається якнайшвидше відремонтувати школу, дочекатися відновлення електропостачання і почати проводити заняття, хоча б дистанційно.

Наталя заводить нас до актової зали і неочікувано починає знімати зі стін пластикові панелі. Із заглиблення біля батареї вона дістає книжки - одну за одною. У перші дні окупації вона разом із колежанками ховала тут не тільки українську символіку, а й звичайні підручники, адже чула, що росіяни вилучають їх. "Ми спрацювали на випередження", - пишається Наталя.

Поки вона проводить для нас екскурсію школою, починається черговий обстріл міста. Наталя кричить колежанкам, які працюють на вулиці, щоб вони забігли у приміщення. Ті неквапливо заходять усередину.

"Які можуть бути виправдання?"

Випадок Наталі Пушкар - виняток. Адже більшість шкіл працювала під час окупації. Робота місцевих вчителів може бути кваліфікована як колабораційна діяльність - за статтею 111-1. Її ввели у Кримінальний кодекс на початку березня, після початку повномасштабної війни. Згодом міністерство юстиції України пояснило: під цю статтю підпадуть вчителі, які працюють за російською програмою.

Згідно з визначенням статті, вчителям, які займалися пропагандою в школах, загрожує до трьох років позбавлення волі з 15-річною забороною на професію. Директорам - до десяти років позбавлення волі і така сама заборона на професію. За інформацією Нацполіції, станом на середину вересня було відкрито 19 справ проти українських вчителів, які співпрацювали з окупаційною владою. За цими справами вже оголошено чотири підозри. Серед підозрюваних - не тільки директори, а й вчителі, які працювали за російською програмою.

DW відправила запит до Служби безпеки України щодо актуальної статистики і трактування статті про колабораційну діяльність, однак на момент публікації репортажу відповіді не отримала. У судовому реєстрі немає жодних вироків учителям-колаборантам. А прокуратура лише час від часу повідомляє про затримання підозрюваних, переважно директорів шкіл, які працювали під час окупації. "Колаборантка з іншими працівниками школи вилучила підручники з української мови та літератури, українську символіку", - йдеться в одному з прес-релізів.

"Які можуть бути виправдання? Була можливість і виїхати, і не співпрацювати, і вчити наших же дітей дистанційно", - говорить голова Куп'янської міської військової адміністрації Андрій Беседін. Його призначили на цю посаду нещодавно, вже після деокупації міста.
Ми говоримо з Беседіним у будівлі адміністрації, на дверях якої висить оголошення з довгим переліком вакансій. Більшість працівників міської влади співпрацювали з окупаційною владою й напередодні деокупації виїхали з Куп'янська, вочевидь, побоюючись кримінальної відповідальності за колабораціонізм. У міській адміністрації наразі відсутнє управління освіти, тож Беседін навіть не може сказати, скільки в Куп'янську шкіл. Десять - пізніше уточнить одна з учительок.

Вчителі, які працювали під час окупації, мають понести кримінальну відповідальність, впевнений Беседін. "Вони отримували зарплату в рублях, їздили на курси на територію держави, яка окупувала наші міста, яка вбиває наших дітей, наших мирних мешканців... Байдуже - вчитель історії чи фізкультури, - каже голова адміністрації. - Напруга між учителями вже відчувається. Проукраїнські вчителі вже заявили, що не будуть працювати з тими, хто працював за росіян".

"Тепер я буду викладати ще й російську"

Поки говоримо із Беседіним, у цій самій будівлі працівники СБУ опитують місцевих вчителів, які працювали під час окупації і лишилися в місті після звільнення - до 30 людей. Проте це не допит, наголошує голова міської адміністрації, адже ніхто з них не має статусу підозрюваного. "Але деякі вже пишуть заяви на звільнення", - впевнений Беседін.

На виході з адміністрації зустрічаємо Наталію Алтанець, жінку в хустині й з легким макіяжем. Це вчителька української мови та літератури і заступниця директорки 1-го ліцею. Заклад відновив навчання в березні, після наказу мера Геннадія Мацегори. Тоді ж Наталія вийшла на роботу.

Навчальний рік закінчили за українською програмою, запевняє вчителька. Вона продовжувала викладати українську мову та літературу і готувала учнів до державних іспитів. "Ніхто не забороняв", - знизує плечима Наталія. Жодних змін у школі вона не помітила.

Однак улітку директорка сказала вчителям, що новий навчальний рік відбуватиметься за російською програмою. Куп'янськ став "столицею" окупованої частини Харківської області, а цей ліцей - першим навчальним закладом, який отримав російську акредитацію. Вчителів відправили на "курси підвищення кваліфікації" до Курська. Але Наталії вдалося уникнути поїздки, посилаючись на те, що вона має виконувати адміністративні функції. Вона вагалась, чи взагалі продовжувати працювати в школі.

"Але сказали, що, якщо ми не будемо працювати, то привезуть вчителів із Росії, - згадує Наталія. - Нам усім було складно прийняти це рішення. Але ми вирішили, що завдамо дітям меншу шкоду, ніж ті вчителі, які приїдуть з Росії. Це наші діти, і ми повинні їх учити".

Говорячи, жінка не виймає руки з кишень - манікюр уже давно зіпсувався, пояснює вона. Навіть не маючи грошей, вчителька фарбувала нігті та робила зачіску, аби мати гідний вигляд на уроках. У новому навчальному році Наталія продовжила викладати українську мову та літературу. Але до її обов'язків додали російську, оскільки вона має диплом ще й з цієї спеціальності. До окупації, протягом кількох останніх років, у ліцеї не викладали російську мову. Натомість був факультативний предмет під назвою "мова національних меншин".

"Нікуди було діватися, - каже Наталія. - Було страшно сказати дітям: я у вас викладала українську, а тепер буду ще й російську. Страшно і соромно. Але діти нічого не питали. Напевно, батьки їм усе пояснили".

Усі предмети мали викладатися російською, але, за словами Наталії, вчителі не дотримувалися цієї вимоги. Окупаційна влада привезла до ліцею російські підручники. Однак колеги не поспішали їх видавати учням, запевняє Наталія. Вчителів не вистачало, тож окупаційна влада зробила "замовлення" на російських педагогів. Привезти їх не встигли - незабаром почався контрнаступ українських військових.

Усе це Наталія розповіла працівникам СБУ. Вони не оголосили їй підозру в колабораціонізмі. Натомість запропонували їй написати заяву про звільнення. "Бо буде судова справа. Бо колеги будуть проти нас, - наводить аргументи СБУ жінка. - Я в такому розпачі… Я не розумію свою подальшу долю. До пенсії ще не допрацювала. Місто у нас надто маленьке, щоб знайти нову роботу… Ми працювали всього три дні (за російською програмою - Ред.). І кожен учень скаже, що ми ні за що не агітували".

Наталія підтверджує: їй справді дзвонили й писали колеги, які виїхали і не працювали під час окупації. Вони засуджують вчительку, зокрема за те, що вона отримувала російську зарплату. Проте, за словами Наталії, це була так звана "матеріальна допомога", значно нижча за довоєнну зарплатню. Вона не могла відмовитися від цих грошей, бо не мала на що жити - від березня не отримувала українську зарплатню. "Я чула, що країна-загарбник повинна нас забезпечувати", - додає Наталія.
Вона також боїться, що понесе відповідальність як заступниця директорки, яка знімалася в російських пропагандистських телесюжетах. Напередодні деокупації жінка виїхала. Ймовірно, до Росії, припускають колеги.

"Не хочу бути ані суддею, ані адвокатом"

На зустріч із СБУ не покликали Віталія Савича, завідуючого господарством у 7-му куп'янському ліцеї. Коли росіяни окупували місто, він продовжував ходити на роботу, бо нова адміністрація відмовилася віддати йому трудову книжку.

"Я не погоджувався співпрацювати з Росією. Це інша країна, це країна-окупант. А я був, є і залишуся проукраїнською людиною, - твердо говорить Віталій і, ніби виправдовуючись, додає. - Я займався трубами, каналізацією. А робота вчителя - це співпраця з ворогом. Як я завжди кажу, дитина - це губка. Що в неї наллєш, те й буде. Якщо чистої води, то буде чиста думка".

Напередодні нового навчального року окупаційна адміністрація ліцею запропонувала завгоспу неочікувану посаду - вчителя історії і географії. Але він відмовився. "Сильно не напосідали, - із полегшенням говорить Віталій. - Я пояснив, що у мене дружина зламала ногу і я маю її доглядати".

Він вважає, що йому пощастило уникнути роботи на росіян, і не береться засуджувати тих колег, які все ж працювали під час окупації. "Всім Бог суддя. Я не хочу бути їм ані суддею, ані адвокатом. У кожному випадку треба розбиратися, - розмірковує Віталій. - Ви ж розумієте, що таке окупація? Не захочеш співпрацювати - з тобою будуть більш переконливо говорити".

Щоб уникнути кримінальної відповідальності за роботу під час окупації, вчителі мають збирати докази примусу, каже освітній омбудсмен Сергій Горбачов. Він додає, що в справах про колабораціонізм зустрічаються й наклепи з боку людей, із якими вчителі мали конфлікти.

"Ми вже маємо випадки з Харківської області, коли за допомогою таких звинувачень намагаються помститися, звести рахунки, - каже він. - Тому дуже важливо, щоб усі ці випадки ретельно розслідувалися, всі докази - ретельно вивчалися".

"Незабутні враження! Настільки гостинний прийом, настільки чудові люди!", - захоплено говорить жінка в телесюжеті російського пропагандистського каналу. У матеріалі йдеться про вчителів, які повернулись із курсів у російському Курську. За інформацією пропагандистської преси, "курси підвищення кваліфікації" відвідали 193 вчителя з окупованої Харківщини.

На цих "курсах" був учитель однієї з куп'янських шкіл, який із міркувань безпеки просить не вказувати жодної інформації, за якою його можна ідентифікувати. Він погоджується на зустріч у сусідньому із Купʼянськом селі, але напередодні скасовує її. "Мені соромно, що я був у цьому клятому Курську", - випалює чоловік і пропонує поговорити через месенджер.

Вчитель не хотів виходити на роботу після окупації міста, але адміністрація школи наполягла на цьому. Він займався індивідуальними консультаціями, адже для повноцінних уроків бракувало учнів. Після завершення навчального року колектив пішов у відпустку. "Але перед відпусткою директорка після чергової "наради" сказала, що з 1 вересня школа буде працювати "на нових рейках", що "демократія для вас закінчилася". У той же час - що всі, хто вийде з відпустки, отримають всю фінансову заборгованість, компенсації за звільнення, відповідно з українським законодавством", - згадує чоловік.

За його словами, підготовка до нового навчального року почалася з того, що озброєні люди з шевронами з буквою "Z" вивезли зі школи всі підручники, видані після 1991 року. Зі стін в кабінетах і коридорах зняли всю українську символіку. Російські солдати забрали вчителя із дому і привели в окупаційну адміністрацію на "співбесіду", де запропонували йому керівну посаду. Чоловік відмовився. "Як мені жити із цією так званою кар'єрою, коли в місто зайде Україна?" - не боячись, запитував він у солдатів. Зрештою, після марних погроз, чоловіка облишили.

Однак на "курси підвищення кваліфікації" вчитель поїхав. "За цей вчинок мені соромно найбільше", - каже він. За його словами, директорка школи, яка пішла на співпрацю з окупаційною адміністрацією, погрожувала вчителям не виплатити їхні зарплати, а також "розмовою" із ФСБ.

"На самих "курсах" розповідали про методику і педагогіку. Воєнно-політичних наративів особливо не було, хоча було помітно неприязнь викладачів до західноєвропейських та американських цінностей, - запевняє чоловік. - Я хотів  поїхати звідти раніше, але "кураторка" нагадала про ФСБ і запропонувала "заспокоїти свої принципи".

Новий навчальний рік почався без жодної програми. Загалом учитель провів чотири уроки. Викладав українською, наголошує він. "Потім я не став ходити до школи принципово, у мене почалася депресія через те, що я зраджую свої принципи, - каже чоловік. - А вже через п'ять днів над містом замайоріли жовто-сині прапори, до нас зайшли наші ЗСУ".
Після деокупації він пройшов перевірку в правоохоронних органах. "Особисто для мене це було гірше, ніж сповідь у церкві, це було настільки соромно, що важко пояснити словами, - згадує вчитель. - Але у відповідь я не бачив ні тиску, ні погроз, навіть помітив певне співпереживання".

Йому не погрожували кримінальною відповідальністю, але сказали, що перевірять усі його свідчення. Навіть зараз чоловік не планує повертатись до роботи в школі. "Мені соромно", - коротко пояснює він.

"Люди мали виживати"

"Якщо вони прапорами не махали, на мітинги не ходили, пісні не співали - звинувачувати їх не потрібно", - заступається за колег, які працювали за російською програмою, Андрій Кузніченко, молодий усміхнений чоловік. Він зустрічає нас на ґанку 1-го ліцею, куди приходить разом із колегами, щоб ремонтувати пошкоджену обстрілами будівлю. У клумбі, серед чорнобривців, стирчить артилерійський снаряд.

Основне місце роботи Андрія - училище в сусідній Ківшарівці, там він викладає інформатику і географію. Під час окупації він продовжував ходити на роботу - консультував дітей за власною програмою. Так тривало до кінці минулого навчального року, поки заклад не евакуювався на підконтрольну Україні територію. Увесь цей час чоловік отримував зарплату від держави. Після деокупації Купʼянська повернувся на роботу - поки дистанційно.

У 1-му ліцеї, який є рідним для Андрія, він працював за сумісництвом - кілька разів на тиждень викладав інформатику. Вчитель проводив заняття і під час окупації, до кінця минулого навчального року. "Дітям казав: давайте вчитися українською, але нікому не скажемо", - сміється чоловік. З вересня директорка запропонувала йому посаду вчителя географії - за російською програмою. Але він відмовився.

"Програми як такої не було, - розповідає Андрій. - Привезли російські підручники, щойно надруковані - таке враження, що на швидку руку. Я відкрив підручник з географії за восьмий клас. Подивитися, що там - закрив і сказав, що розповідати таке не буду. Перший параграф, третій абзац: "Володимир Володимирович Путін підписав указ про визнання ЛНР і ДНР". Я мушу це дітям казати? Я такого не скажу!”.

Вчитель ходить по класу, під його ногами хрустить бите скло. Він не може знайти цей підручник - вочевидь, його забрали слідчі, які недавно проводити тут обшук. Лишилися лише кілька підручників з історії Росії, російської мови і "обществознания". Коридорами гуляє протяг - більшості вікон немає. Недавно російські військові обстріляли лікарню, розташовану навпроти. Уламки снарядів впали на територію школи, вибухова хвиля розбила вікна.

Минулого місяця Андрій був на бесіді з поліцейськими та працівниками СБУ. Їх цікавило, як директорка керувала школою і де вона зараз перебуває. Чоловік розповів усе, що знає. Кримінальною відповідальністю йому не погрожували. "Моя совість чиста", - запевняє чоловік. Водночас він відчуває суспільний тиск на всіх вчителів, що працювали в окупації.

"Звісно, можна звинувачувати людину. А можна спробувати пожити так, як вона жила. Відчути той страх, який вона відчувала, - каже Андрій і підсумовує. - Не хочеться бути двічі покараними".

Джерело: Українська служба DW