Підпільниця з Херсона: Вірили, що Україна своїх не покине
Під час багатомісячної окупації Херсона Росією в місті не переставав діяти проукраїнський рух спротиву "Жовта стрічка". DW поспілкувалось з активісткою Лілією Александровою про її підпільну діяльність.
"Жовта стрічка" - підпільний громадянський рух спротиву, що зародився в окупованому Херсоні після того, як наприкінці квітня російська адміністрація почала розганяти проукраїнські мітинги та затримувати їхніх учасників. Організатори руху - місцеві студенти та молоді-фахівці зі сфери IT - досить швидко знайшли прихильників в інших українських містах, що перебували під контролем РФ.
Координуючись через соцмережі та чати в Telegram, активісти "Жовтої стрічки" влітку розклеювали в окупованих містах плакати з погрозами колаборантам, малювали проукраїнські графіті та займалися іншою підпільною агітацією.
Під час підготовки до так званого "референдуму" про приєднання до РФ в каналі руху в Telegram почали публікувати склад "виборчих комісій". Активісти хотіли, щоб люди знали всіх місцевих, хто сприяв російській анексії. Під час контрнаступу Збройних сил України на Харківщині та на півдні активісти почали передавати інформацію про місця дислокації російських військових, допомагаючи завдавати ракетно-артилерійських ударів.
До діяльності "Жовтої стрічки" долучилось загалом понад тисяча людей з різних регіонів, розповідав DW в жовтні один із координаторів. Головною умовою їхньої роботи залишалась повна анонімність. Лише після деокупації частини Херсонської області стали відомими імена деяких активістів. За тиждень після звільнення обласного центру DW поспілкувалася з 52-річною Лілією Александровою, яку "Жовта стрічка" назвала однією з головних своїх координаторок підпілля в Херсоні. Рух разом з іншими представниками української влади та громадянського суспільства Європарламент нагородив цьогорічною премією Сахарова.
DW: Пані Александрова, розкажіть, як ви долучились до руху "Жовта стрічка"?
Лілія Александрова: Таким чином я хотіла висловити свою точку зору, своє ставлення до рашизму, до того, що вони окупували мою країну, повідомити їм, що вони тут небажані гості. Довго думала, як це зробити по своєму. Навесні у нас тут проходили проукраїнські мітинги - люди відкрито висловлювали невдоволення окупацією. Я спостерігала за цим з соцмереж, скачала собі спочатку Instagram, потім Telegram - з різних груп довідалась, як і де ці люди збираються.
Спочатку мітинги були без наслідків, потім вони (російські військові та силовики. - Ред.) ставали дедалі нахабнішими - мовляв, зрештою ми ж вас окупували, які протести? Пішли розгони, світлошумові гранати, перші жертви... Тоді в одному з чатів побачила заклик: писати на стінах "Херсон це Україна". За кілька днів бачу, всю вулицю Ушакова (центральний проспект в Херсоні. - Ред.) вже розтрафаретили. Сфотографувала і скинула операторам чату, а собі думаю: хіба я так не зможу? Я почала робити такі синьо-жовті стрічки зі старих речей, чіпляти собі на одяг, розвісила в своїй церкві.
Після розгону мітингів не було страшно?
У якийсь момент стало, коли вже почала малювати. Я ж оцю ось символіку так всю окупацію на собі і проносила - бачите, браслети, стрічки, ще на рюкзаці хустка була. Думаю, а як зупинять? В мене ж ще й постійно і телефон з собою, він в мене один, а на ньому всі фотографії моєї роботи, відео всілякі. Але якось пронесло, зрештою, чимало людей в місті продовжували носити українську символіку.
Ризик був завжди. Часом бувало, тільки намалюєш щось, а вже й патруль іде. Особливо влітку важко було - темніє пізно, тому я могла тільки свій район опрацьовувати. Якось вийшла близько п'ятої години, чекала дуже довго, щоб вулиця порожня була - в мене листівки проти референдуму, а вулиця доволі жвава. Приклеїла одну, аж бачу - перехожий йде. Питає: що за оголошення, що продаєте? Придивився, все зрозумів і каже: "А ви не боїтеся? Приберіть, бо я це все одно зірву". Виявилось, якийсь рашист у цивільному. Я тоді була з такою сумкою на коліщатках, повною листівок. Боялась тоді не стільки, що спіймають, а що втрачу ці листівки - я по півтори години щодня над ними працювала, не було принтера, доводилось через трафарет все писати. Відклеїла швиденько і далі пішла, а як той чоловік зник, то знову наклеїла.
Ви самі обирали, де і що малювати?
Мені поступово почали давати завдання. Координатори питали: "Лілю, ви могли б профарбувати там і там?". Я не художник, але намалювати стрічку - не така вже й велика справа. Перша фарба в мене була червона - щоб прямо в очі їм впадало. Потім мені оператори почали трохи підкидати грошей на фарби, бо на мою допомогу з інвалідності дуже не розживешся. На все, що робили рашисти, в нас була свого роду протидія - графіті, листівки проти видачі російських паспортів, проти референдуму.
Але інформаційно вони були спрямовані не тільки на окупантів, я бачила, як ці листівки впливають на херсонців - повертають віру в те, що Україна їх не покинула. Тому я продовжувала це робити - обіцяла, що ЗСУ прийдуть і все стане добре. І приватних бесідах, і через роботу на вулиці. В якийсь момент почалася свого роду битва графіті, нашу роботу почали навіть не зафарбовувати, а виправляти. Якось біля офісу їхньої дорожньої поліції я на стовпах намалювала "Херсон - це Україна". Аж бачу, за пару днів хтось написав на малюнку: "Лайно". А ще за два дні хтось, вже не я, поруч дописав: "Russia". Придивилась, виходить: "Russia - лайно", ну мене це цілком влаштовувало.
Херсонські підпільники спілкувались між собою? Взагалі, багато людей знало про те, чим ви займаєтесь?
Безпосередньо з іншими учасниками руху я не спілкувалась, тільки через координатора. Це було головною умовою, щоб ніхто нікого не здав. Я взагалі намагалась нікому про свою діяльність не казати, але близькі все одно здогадувались, бо я постійно фотографувала роботи свої та інших, коли йшла вулицями.
Вас не охоплював відчай, почуття того, що ви самі в своїй боротьбі? Адже звільнення Херсона тривало довго і стало для багатьох несподіванкою.
Так, якось восени мене охопило таке відчуття, але ненадовго. Але я віруюча людина, ходжу в церкву і вірила, що бог не покинув Україну, а бог сильніший за всіх. Казала: господи, якщо я роблю вірну справу, то захисти мене. Зрештою, я не була в цьому самотня, ми в церкві всі молилися за Збройні сили.
"Жовта стрічка" також допомагала українській артилерії координувати удари по Херсону. Вам доводилось таким займатись?
Так, я збирала дані про те, де перебувають окупанти - що люди кажуть. Але завжди казала: це треба перевірити. Окрім одного разу, коли особисто знімала, як в нашій школі міліції (йдеться про Херсонський філіал Одеського університету внутрішніх справ, по гуртожитку якого ЗСУ нанесли ракетний удар 2 вересня. - Ред.) селяться окупанти, і передала цю інформацію. Питали, як близько від неї люди живуть. Доволі близько, приватні будинки через вузеньку вулицю вже. Але я тоді сказала, що потрібне дорозвідування. Наступного дня зняла на відео, як російські військові якраз звідти виїжджали - теж свого роду підтвердження. Це не те, щоб я якась велика розвідниця, в нас таким у місті багато хто займався - про місця запуску ракет по Миколаєву і мій син передавав.
У Херсоні досі проблеми з електрикою і водою, день у день частішають обстріли. Зараз, після звільнення, ви не хотіли б переїхати у більш безпечне місце?
Ні, виїжджати ми не збираємось, все одно будемо тут. Мені от днями привезли купу листівок, я пройшлася по своїх старих місцях, поклеїла їх наново. І що ви думаєте? Знову зривають! Отже залишились ще в місті їхні прихвостні, робота наша ще не закінчена.
Джерело: Українська служба DW
Новини от Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet