Як живуть українці після втрат, які принесла війна

Три життєві історії: відбудували приватний дитячий садок, навчились жити без сімейного бізнесу, пішла стопами загиблого батька.

В Україні важко знайти родину, яку б не зачепила війна. Попри втрати люди вчаться жити в нових умовах і починають все з нуля. Героїв цієї публікації це об’єднує.

Родина з Гостомеля після деокупації знову відкрила дитячий садок. Родина з Рубіжного, Луганської області втратила фабрику з пошиття шкарпеток та заробляє на життя в інший спосіб. А дівчина зі Львова, що втратила батька планує вступити до військового ліцею.

Відбудували дитячий садок

Під час окупації Гостомелю сім’я Морозових втратила власний будинок.

“Ми були в домі в той час, коли в нього влучили окупанти. Ми теж могли загинути під його завалами, нас врятувало те, що ми переховувались у ванній кімнаті і що несуча стіна встояла”, - розповідає Оксана Морозова.

Деякий час після цього сім’я ще перебувала у Гостомелі, бо евакуюватись було важко.

“Ще тиждень ми жили в недобудованій бані сусідки разом ще з сьома  людьми, які залишились, як і ми, без власного житла. На 10-ро людей на весь цей час з їжі у нас було 4 консерви та дві пачки бубликів”, - продовжує жінка.

Далі так тривати не могло і сім’я вирішила спробувати виїхати з Гостомеля попри ризик для життя. Перед тим, як поїхати, вони завітали до будівлі дитячого садочку, який відкрили ще до війни.

“В садочок влучив снаряд і деякі вікна повибивало. Сусіди забили їх килимами, а ми перед від’їздом постелили ковдри на підлогу. Все це врятувало будівлю від дощів та снігу”, - каже Морозова.

Після того, як сім’ї вдалося вирватись з окупації, жінка поїхала з донею до Іспанії.

“Я шукала роботу, бо всі наші заощадження залишились в понівеченому будинку, проте через незнання мови не змогла її знайти. Жити в хостелі було важко, ми обидві сумували - я за чоловіком, доня за татом, тож згодом вирішили повернутись”, - загадує жінка

За її словами, відстань руйнує сім’ї і вона не хотіла, щоб це сталося з її родиною.

Коли жінка повернулась додому, на сімейній нараді було вирішено відкрити дитячий садок знову. Поставили нові вікна, навели лад у приміщеннях. І відкрились.

“В Гостомелі поки що не працює жоден державний садочок. Тож дітей у нас зараз така ж кількість, як і до війни. Спочатку працювали за їжу. У батьків дітей не було грошей і вони приносили харчі аби ми могли нагодувати малечу в садочку”, - каже Оксана.

Але з часом все наладилось. Батьки дітей, що ходять до садочка, знайшли роботу та почали виплачувати гроші за перебування в дитсадку.

У садочку є бомбосховище, тому вони не побоюються залишати тут своїх дітей. Малята, як і у довоєнний час граються, співають, танцюють, навіть готуються до різних конкурсів. Один з найважливіших - дитяче Євробачення.

Допомагає Оксані з малечею її десятирічна доня Єлизавета.

“Вона каже, що коли виросте стане директором дитсадка. Малеча вже зараз її слухає. Тож задатки в неї є”, - з гордістю каже Морозова.

Життя без сімейного бізнесу

“Тато мого чоловіка 25 років будував власний бізнес - фабрику з пошиття шкарпеток - “Смалій” та фабрику з виробництва меблів. Він планував згодом передати сімейну справу сину - моєму чоловікові, для цього ми переїхали з Одеси до Рубіжного - міста в Луганській області”, - каже Світлана Смалій.

За її словами рішення про переїзд було прийняти нелегко - обидва заради цього були змушені покинути роботу, а чоловік ще й відмовитися від кар’єри - він був заступником фінансового директора в успішній девелоперській компанії.

Проте згодом, у пари почали з’являтись плани на майбутнє, пов’язані саме з Рубіжним.

“Бізнес добре розвивався. Фабрика була відомою на всю Східну Україну. Ми виробляли 250 тис. шкарпеток на місяць. Це було досить велике підприємство. Я навіть відкрила свою власну лінію, були плани щодо розвитку бізнесу. Чоловік повністю перебрав на себе керівництво меблевою фабрикою”, - каже Світлана.

Плани особистого життя теж були тісно пов’язані з Рубіжним. Тут родина побудувала власний будинок, частину коштів взяли в кредит. Тут старшого сина мали відправити до першого класу.

“Коли ситуація в місті стала критичною, і ми декілька днів провели з дітьми в підвалі, свекор наполіг, щоб ми виїхали з Рубіжного. Ми його послухали і добре зробили. Він сам залишився, сподіваючись, що як і у 2014 р. українці швидко повернуть місто і фабрика зможе працювати знову, але, на жаль цього не сталося”, - пригадує жінка.

Згодом Світлана дізналась, що сімейне гніздечко, яке вони з чоловіком побудували окупанти знищили.

“Ми навіть не встигли пожити у новому будинку. Зараз його немає, а борги залишились”, - каже Світлана.

Доля фабрик не краща: мародери винесли, все, що могли, жодної пари шкарпеток на складах не залишилось.

Свекор Світлани залишався у місті до останнього, сподіваючись, що зможе врятувати своє дітище. Виїхав буквально перед тим, як українці перестали контролювати дороги з міста. Всі, хто виїжджав після, могли це зробити лише через територію Росії.

Кожного разу, коли Світлані кажуть, що треба радіти тому, що всі залишились в живих, вона думає про те, що біль її сім’ї знецінюють. Вона каже, що вся її родина намагається жити майбутнім, але час від часу щось нагадує про втрачене і біль повертається.

“Завжди є якісь тригери. Людина не може пережити щось раз і назавжди і більше про це не згадувати”, - відверто каже жінка.

Деякий час після від’їзду Світлана ще намагалась слідкувати за тим, що відбувається в Рубіжному.

“Після того, як побачила на відео могили померлих містян біля школи, до якої хотіла відправити на навчання свого сина, більше не можу дивитись нічого про окуповане місто. Надто боляче”, - каже Світлана.

Зараз жінка живе з двома синами у Чернівцях, її чоловік пішов в лави ЗСУ боронити рідну землю від ворога. Наразі він воює у Харківській області.

Пара не знає чи повернуться вони в Рубіжне після закінчення війни та чи намагатимуться відновити фабрики, проте вони хочуть бачити місто вільним від окупантів, так само як і інші землі України.

А ще Світлана мріє аби у Будинку культури Рубіжного, де вона співала українською знову пролунали пісні рідною мовою.

Наслідувати таткові

Анна Дацко зі Львова цього року втратила батька.

“Тато пішов захищати Україну від ворога ще у 2014 році. Він вступив до лав першого добровольчого батальйону імені генерала Кульчицького за власним бажанням”, - згадує дівчина.

Цікаво, що на момент створення батальйону генерал, чиє ім’я він носить був живим.

“Тато розповідав нам про те, як загинув генерал-майор Сергій Кульчицький. Його батальйон висадився на горі Карачун. Там не було ні їжі, ні води і генерал разом зі своїми підлеглими гелікоптером все це підвозив десантникам. Гелікоптер підбив ворог і Кульчицький загинув”, - розказує дівчина.

Її тоді здивувало, що генерал не сидів у безпеці в штабі, а допомагав своїм хлопцям вижити.

Цього року тато Анни загинув.

“Ми були у церкві, де відспівували таткового побратима, коли до мами підійшли і повідомили цю страшну новину”, - каже Анна.

Зараз дівчина потрохи оговтується від пережитого горя і планує вступити до Київського військового ліцею ім. Івана Богуна.

“Хочу бути кадетом, стати військовою, як тато та боронити рідну землю від ворога”, - каже дівчина.

Аби вступити до ліцею дівчина ходить до репетиторів, а також займається спортом, зокрема відвідує волейбольну секцію, бо обрана нею професія потребує гарної фізичної підготовки.

Всі ці історії - про незламність українців, про вміння відбудовувати своє життя заново по цеглинках.

Вікторія Хаджирадєва