Ъ: Прем'єри розіграли полюбовну сцену

У суботу в московському Домі прийомів уряди зустрілися російський прем'єр Володимир Путін і український прем'єр Юлія Тимошенко, щоб спробувати з'ясувати головне питання економіки — за скільки. Торгівля газом, Чорноморським флотом і вступом України в НАТО відбувалася на очах у спеціального кореспондента Ъ Андрія Ъ-Колесникова.

Зустріч Володимира Путіна і Юлії Тимошенко проходила в недавно відреставрованому Домі прийомів уряду. Отже, що приймати її в такому великому місті більше і ніде: для Ново-Огарьова Юлія Тимошенко, мабуть, ще не дозріла, а в Білий дім прем'єр, здається, і сам їздить тільки в крайній потребі.

Переговори один на один тривали майже дві години замість запланованої години. Причому це були справді переговори один на один: більше в кімнату не заходив ніхто. І це означало, що жодних додаткових довідок вони не потребували: обоє володіли предметом розмови достатньо для того, щоб задовольнитися інформацією один одного.

Юлія Тимошенко була одягнена досить скромно: довга світла сукня, туга дівоча коса, яку український прем'єр надягає на всі ділові зустрічі... Її амбіції з головою видавало лише взуття. Білі нові туфлі з крокодилячої, як мені здалося, шкіри на високих підборах (очевидний її прорахунок як перемовника), плетені так само складно, як і коса.

І ось вона ввійшла і сіла на диванчик. І в неї залишилася тільки одна невирішена проблема: куди подіти руки. З цією проблемою вона так і не впоралася, принаймні при журналістах.

На сусідньому диванчику сидів російський прем'єр. Сидів він по-різному: і поклавши ногу на ногу, і як тренер Валерій Лобановський, коли його команда вигравала який-небудь незначний відбірковий матч чемпіонату Європи, тобто зчепивши руки і ледь помітно розгойдуючись (а не так, як коли програвала чемпіонат світу бельгійцям), і закинувши руку кудись далеко за спинку дивана, немов там було щось таке, що варто було принаймні потиснути.

І можна було вже навіть не слухати те, що вони обоє говорили: досить було подивитися на їхній вигляд і на ці їхні пози. "Ми будемо у вашому розпорядженні з будь-яких питань",— говорила закинута за диван рука Володимира Путіна, і саме ці слова говорив він сам у цей момент. "Я вважаю,— казала Юлія Тимошенко,— що цією зустріччю ми відкриваємо зовсім нову сторінку в нашій історії", і це здавалося таким ж суперечливим, як і її крокодилячі туфлі на тлі цієї коси, яка безжально б’є виборця (та й її саму, судячи з її розкрученості) нижче пояса.

Ані слова перед вузьким і розширеним складом переговорів не було сказано при журналістах про ціну на газ, оголошену напередодні президентом Росії українському колезі (на рівні $400 за тисячу кубометрів замість сьогоднішніх $178), саме тому, що усі вони були сказані без журналістів.

Переговори в розширеному складі були, проте, короткими — усе було сказано на переговорах один на один. До журналістів спочатку дуже довго виходили члени делегацій. У невеликому приміщенні стало тісно, потім дуже тісно. Потім з підлоги забрали освоївшого фотосправу і нещадно експлуатуючи примарні технічні переваги фотокореспондента перед пишучим журналістом кореспондента "Української правди" Сергія Лещенка, який розмістився в півтора метрах від мікрофону і у такий спосіб раптово одержав таку фору як найлютіший папараці, про яку і сам, мабуть, не здогадувався. Але його швидко поставили на місце. А вірніше, посадили.

Загалом, усе тут було нервово. "Готові всі?" — роздратовано запитував посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, якого українські журналісти черговий раз знімали з посади, цього разу щось дуже підозріло впевнено. Судячи з метушні, яка зчинилася, здавалося, тут зараз вирішатися глобальні питання, а найменше з них — бути чи не бути Україні як незалежній державі. Зрештою, тут зустрічали, можливо, двох майбутніх президентів.

Водночас насправді не відбувалося нічого особливого. От зайшли Володимир Путін і Юлія Тимошенко.

— Ми можемо вирішувати всі питання з користю для обох сторін,— заявив пан Путін і похвалив українського прем'єра за те, що Україна зараз не має перед Росією поточних боргів за газ. Правда, російський прем'єр відразу зауважив що, що мова не йде про усі інші, більш ранні борги і що про них ніхто в цьому залі не має забувати. Він дав зрозуміти, що він то точно про це ніяк не забуде.

Юлія Тимошенко, у свою чергу, заявила, що створено атмосферу довіри і взаєморозуміння, і тут уже не мало залишитися жодних сумнівів у тому, що ця атмосфера створена завдяки їй і взагалі нею, а не кимсь ще і вже точно не президентом України Віктором Ющенком. З'ясувалося, що Юлія Тимошенко працює за планом, у якому 11 пріоритетів. Вона не стала їх усі перелічувати. І справді, вистарчить, що вона сама їх пам'ятає і працює за ними. І нехай працює.

— Ми успішні, ми прогнозовані, ми надійні як партнери! — закінчила вона, і цей апофеоз змазали тільки посмішки членів російської делегації, від яких ті вже ніяк не змогли втриматися.

Аж тут наступив справжній апофеоз, тому що Володимир Путін перейшов до підвищення ціни на газ для України.

— Нам би хотілося,— сказав він,— щоб ми виходили на європейське ціноутворення поступово. Але наші середньоазіатські партнери хочуть зробити це з 1 січня наступного року. Ми знаходимося в переговорному процесі...

Так пан Путін дав зрозуміти, що є азіати, які хочуть одержувати європейську ціну на газ, а є європейці, що змушені рахуватися з думкою азіатів. Європейці й азіати знаходяться в складному переговорному процесі. І все це робиться на благо України, яка узагалі досі не розрахувалася з боргами минулих років і з цієї причини належить швидше до азіатів, а отже, заслуговує європейської ціни на азіатський газ, що йде по території у всіх розуміннях європейської держави.

Потім обоє одержали питання про можливий вступ України в НАТО. Узагалі ж відповідати на таке питання не прем'єрська справа, але ні в кого тут, та й узагалі ніде не виникло навіть тіні сумніву в тому, що питання адресоване кому треба.

— Сучасний світ характеризується тим, що співробітництво йде і по горизонталі, і по вертикалі, і щоразу мова йде про співробітництво,— сказала Юлія Тимошенко фразу, яка зробила би честь і такому видному ритор, як Михайло Сергійович Горбачов.— Що стосується вступу в НАТО, то думка народу буде для нас визначальною. Це може відбутися тільки після всеукраїнського референдуму.

Але ще до всеукраїнського референдуму щось відбулося із самою пані Тимошенко. Раніше вона нічого подібного не говорила. Переговори і справді можна було вважати результативними. Питання було тільки в тому, який результат сама Юлія Тимошенко мала на увазі. Тут вона точно щось мала на увазі. Адже не могла ж вона от так просто сказати, що Україна відмовляється від вступу в НАТО (за найлояльнішим до української влади соцопитуванням, не менше 60% українців проти вступу країни в НАТО). Є, мабуть, і з цього питання якась домашня заготовка. Зрештою, багато чого залежить від того, наприклад, як сформулювати це невинне питання.

— Я вважаю, що сьогодні це єдиний правильний шлях,— заявив пан Путін.

Від нього не вимагалося більш розгорнутої відповіді. Але він її дав. Російський прем'єр ще раз нагадав присутнім про жахи просування НАТО на схід, насамперед для самої України, якій доведеться раз і назавжди забути про свій суверенітет, здобутий на Майдані Незалежності в ті похмурі листопадові дні 2004 року. Було задане, зрозуміло, питання і про нелегку долю Чорноморського флоту.

Український прем'єр нагадала, що до 2017 року ще надто багато часу і що вона не хотіла б, щоб "сьогодні навколо цього питання нагніталися пристрасті". Проте, Володимир Путін вирішив усе-таки, що ці пристрасті необхідно все-таки починати нагнітати прямо зараз. Журналісти ще раз почули, що "Чорноморський флот відзначив 225 років свого існування", що база його всі ці роки була в Севастополі і що флот цей (увага, новий аргумент.— А. К.) "працює і на забезпечення безпеки України, а інакше Україна і не підписувала б, напевно, цей договір".

Юлія Тимошенко промовчала. Такий аргумент варто було осмислити.