ST: Девід Мілібенд та Девід Кемерон грубо помиляються щодо Росії

Знання про Росію та Україну міністра закордонних справ Великобританії Девіда Мілібенда та лідера торі Девіда Кемерона знаходяться на рівні школярів, або чим Україна відрізняється від Естонії? – про це пише кореспондент Пітер Міллер.

У Києві та Тбілісі міністр закордонних справ Девід Мілібенд та лідер Консервативної партії Девід Кемерон продемонстрували прогалини знань з історії, з розумним виглядом розмірковуючи про політико-економічні відмінності країн, знання про які в них - заледве на рівні школяра. Росія – величезна країна, яка знаходиться не так далеко, як нам хотілося б, і про яку політики знають надто мало. Це особливо кидається в очі, коли йдеться про «ближньє зарубіжжя», колишніх радянських республік, яким Джордж Буш, а тепер – і Мілібенд з Кемероном хочуть забезпечити членство у НАТО, і у якому Захід відмовив Росії.

Вони сказали, що Росія боїться нового оточення ворогами. Вона таки боїться, проте справа не тільки у цьому: для більшості росіян введення сил НАТО в Україну рівнозначне вторгненню. Минулого тижня з боку Кемерона було тупістю ставити тут «знак рівності» між Україною і Естонією.

Історія, мова та культура Естонії значно відрізняються. Насильно включена в склад Радянського Союзу під час Другої світової війни, вона також століттями була частиною Швеції, нею керували тевтонські лицарі. Її мова споріднена із фінською.

Україна – інша справа. Її назва походить від старослов’янського «у краю», що означає «на межі», іншими словами, на прикордонних територіях.

Ми перестали використовувати означений артикль перед словом «Україна», щоб її назва звучала більш схоже до назв інших країн. Для росіян - не звучить. Україна не існувала як самостійна держава до 1991 року. Як і за більшість прикордонних територій, за неї постійно боролись ще з часів, коли слов’янська Київська Русь впала під навалою монголо-татарських завойовників.

Частини країни століттями належали Речі Посполитій, а згодом переважна частина Заходу – Австро-Угорській імперії.

На сьогоднішній день це - найбільш прозахідні регіони, де в основному говорять українською, а не російською, а релігією є греко-католицизм, а не російське православ’я.

Однак Київ залишається оплотом російсько-слов’янської ідентичності. Будучи набагато старшою за Москву, Київська Русь дала нам слово «Росія», пам’ятник її першому правителю Рюрику стоїть на Пушкінській площі в Москві. У Києва приблизно такий же «родоначальницький» статус, як в англійських Вінчестера та Ранніміда. Серед усіх втрат після падіння Радянського Союзу, Україна і Білорусь – найболючіші для росіян.

П’ятдесят відсотків населення України розмовляють російською (у порівнянні із 17% етнічних росіян). Для багатьох росіян, включно із покійним Олександром Солженіциним, українська мова - не набагато більше, аніж діалект, аналогічно як для «джорді» (мешканці Ньоюкасла, що на півночі Англії – прим. перекл.) - південно-англійська. Сталін, грузин, який став найбільшим імперіалістом Росії, віддав українцям додаткові території у 1945 році, тому що вважав Україну невіддільною від Росії. Він наклав вето на членство в ООН Канади та Австралії, якщо в організації не буде російських «домініонів». І вони були. Навіть у найнесподіваніших снах йому не могло приснитися, що вони будуть самостійно голосувати, не кажучи вже про здобуття незалежності.

Грузія в очах Москви – просто випробувальний полігон, на якому вона отримала перемогу. Якщо Україну запросять до НАТО, то виникне ризик кризи не тільки через порт Севастополі на Чорному морі, який російський флот орендує до 2017 року, а й російської анексії усього Кримського півострова. Це не настільки неймовірно, і не так вже й важко здійснити. Доступ власне з України здійснюється через Перекопський перешийок, його можна захопити одним парашутно-десантним батальйоном. Тимчасом місто Керч на сході півострова знаходиться на відстані менше 3 миль від російської землі.

Російську анексію місцеве населення підтримало б. Крим не був частиною України до 1945 року (так у тексті – прим.пер.). Дев’яносто відсотків жителів тут розмовляють російською. Його корінне населення – татари - були депортовані Сталіним та замінені росіянами.

Такий сценарій викликав би громадянську війну в Україні, в яку майже точно втягнувся б промосковський сепаратистський регіон Придністров’я, розташований у сусідній Молдові.

Це мінне поле, по якому Мілібенд та Кемерон топчуться без карти. Джону Маккейну може ввижатися «КДБ» в очах у Путіна, проте воно вже не має того значення, що раніше. Росія може бути корумпованою псевдо-демократією, проте вона - не комуністична.

Це - війна за територію. Росія більше не кидає викликів Америці з претензіями на світову гегемонію, але це не означає, що вона буде собі тихенько сидіти, доки «Дядечко Сем» паркує танки на галявині перед її будинком. Цитуючи рядок із нової книги Джона ле Карре: «Ігнорувати історію означає ігнорувати вовка під дверима».

Оригiнал матерiалу:
http://www.timesonline.co.uk/tol/comment/columnists/guest_contrib…