The Telegraph: Європа має відповісти на російську зухвалість

Російська агресія проти України стала би найбільшою кризою для міжнародної спільноти, пише у статті в британській газеті The Telegraph колишній міністр закордонних справ Великобританії Малколм Ріфкінд.

«Російська влада завжди спрямовувала свою політику і вчинки на поширення агресії так швидко і далеко, як цього дозволяли апатія або недостатня стійкість урядів інших країн, але завжди зупинялась і відступала, коли наражалася на рішучий опір».

Це слова лорда Пальмерстона, які він сказав під час Кримської війни 150 років тому. Якщо Сполучені Штати і Європа не будуть пильними, на нас може чекати нова Кримська війна у зовсім недалекому майбутньому.

Лідери країн Європейського Союзу, які завтра (1 вересня – прим. пер.) зустрічаються на позачерговому засіданні, таким чином несуть величезну відповідальність за рішення щодо майбутніх стосунків із Росією. Вони не можуть залишити ці питання Вашингтону. Росія – частина Європи. Росія – сусідка Західної Європи.

Останні події на Кавказі – це не початок нової «холодної війни». Але поведінка Росії в Грузії ознаменувала найгіршу стадію її стосунків із Заходом із часів розпаду Радянського Союзу.

Однак російська агресія проти України стала би найбільшою кризою для міжнародної спільноти. Ми маємо рацію, підтримуючи демократичний уряд Грузії, але наші стратегічні інтереси в цій країні лише трохи переважають інтереси і підтримку у боротьбі народу Зімбабве або Тибету.

Жорстка реакція Сполучених Штатів і Європи на події в Грузії, зокрема Південній Осетії, необхідна не лише тому, що зміна кордонів на Кавказі безпосередньо позначиться на нашій безпеці. Якщо Захід в очах Росії виглядатиме слабким і байдужим, це заохотить її повторити свою поведінку в Україні – зокрема, в Криму.

Подібна криза спричинила б загальну нестабільність в Європі. Україна – найбільша країна, що межує з ЄС. Незважаючи на те, що дійсно, частини України – включно із Кримом – суттєво заселені російськомовними громадянами, така ситуація - далеко не унікальна для Європи.

Дозволю собі зауважити, що російські меншини в Україні, Латвії чи деінде – те саме, що судетські німці у довоєнній Чехословаччині.

Вимога приєднати судетських німців до Третього Рейху була прелюдією до Другої світової війни. Російськомовні кримчани наразі громадяни України, і Москва не має права контролювати своє так зване «ближнє зарубіжжя». Вона також не може вимагати зміни міжнародних кордонів з етнічних чи національних мотивів.

США та ЄС повинні бути непохитними. Але чи зможе ЄС впоратись із цим завданням чи краще залишити його для США? Росіяни не збираються реагувати на заяви Брюсселя. Зрештою, саме Сталін колись запитав: «А скільки у Папи дивізій?».

Правда в тому, що Європа досі страшенно слабка у військовому плані. Лише Британія та Франція мають значну військову міць та у обох них - проблеми із недостатнім бюджетним фінансуванням оборонного комплексу.

До того ж, у питаннях нафти і газу Європа дуже розділена. Для прикладу, Німеччина надто залежить від російського газу, аби бути готовою відстоювати дійсно жорстку європейську енергетичну політику.

ЄС також не схильний розглядати питання про застосування рішучих силових методів для досягнення політичних цілей. Адже ЄС завжди вважав себе чемпіоном у «м’якій дипломатії», подібно до того, як Росія повернулася до своєї історичної ролі «експансіоністської імперії».

Вашингтон має мало ілюзій стосовно того, що поважає Росія; європейці більш амбівалентні.

Тож європейські лідери – не лише Британія та Франція – коли зустрінуться завтра (), повинні прийняти рішення щодо суттєвішого розвитку військового потенціалу напередодні важких часів. І вони повинні прагнути більше обмінюватися своїм військовим досвідом і потенціалом. Проголошений намір Франції повернутися до повного членства в НАТО є схвальним.

Але заклик до жорсткішої стратегічної позиції Європи не означає, що членство Грузії та України в НАТО – частина відповіді.

Я не сумніваюся, що якби Грузія була членом НАТО, то така поведінка Росії, яку вона продемонструвала, була б менш вірогідною. Але саме в тому й річ. Така поведінка менш вірогідна; а не маловірогідна або неможлива. Для росіян Кавказ – значуща територія - життєво важлива, на їхню думку, для їхньої безпеки з півдня.

Росіяни не наївні. Вони мали знати, що США, Британія і Франція не дадуть втягнути себе у війну за повернення Південної Осетії до складу Грузії всупереч бажанням власних народів.

Тож, якби Грузія була членом НАТО, президент Саакашвілі апелював би до статті п’ятої () і вимагав би військової інтервенції інших членів Альянсу. На такий варіант останні не погодились би, а НАТО і його члени відповідали б майже так само, як і зараз.

Однак, віра в НАТО і безпека Об’єднаного Королівства та інших європейських країн, що покладалися на статтю п’яту протягом більше як півстоліття, серйозно б постраждали.

Країна-член альянсу зазнала б атаки, а НАТО не кинулася б її захищати. Деякі американці зможуть цілком розслабитися, якщо НАТО стане більше політичним альянсом і менше відповідатиме договору про взаємну оборону. Врешті, саме США забезпечує більшу частину військових гарантій.

Але для європейців, зокрема Британії, послаблення дії статті п’ятої вимагатиме більших витрат на оборону і змусить британську владу тісніше співпрацювати в рамках єдиної європейської політики безпеки, можливо, під егідою ЄС. Це деяких задовольнить, але, наприклад, Консервативна партія, скоріше стривожиться через такий ризик.

Альтернатива до членства в НАТО – це не кинути Україну чи Грузію російським вовкам на потраву. «Головний приз», який треба і можна запропонувати їм – членство в ЄС, що принесе економічні здобутки і дуже посилить політичну безпеку. Фінляндія, Австрія і Швеція не менш захищені від російської агресії, ніж Литва або Латвія, незважаючи на те, що не входять до НАТО.

У будь-якому разі, за реальної кризи, НАТО має змогу застосувати військове втручання, якщо захоче це зробити, навіть захищаючи країни, що не входять до альянсу. Саме так і було зроблено, правильно чи ні, в Косово. Різниця в тому, що у НАТО був вибір. Альянс не мав жодних договірних зобов’язань.

Тож, Європа мусить бути жорсткою з Росією, але водночас реалістичною. Путін – який і досі уособлює реальну владу в країні – зовсім не новий Ленін, що розпалює ідеологічну війну. Він більше схожий на царя 19 століття, що намагається посилити російську могутність, як, зрештою, усі царі з часів Івана Грозного.

Це не кінець історії, але росіян необхідно змусити усвідомити, що це - кінець імперії.