The Guardian: Чи вціліє незалежна Україна?

Дострокові вибори тільки збільшили б напругу, і країні, в якій населення розділене різними поглядами, зараз не час відвертатися від Росії, пише Каміл Тхорек у британському виданні The Guardian.

Того сніжного вечора, 24 листопада 2004 року голова Львівської обласної ради увійшов до головного управління міліції та звільнив проросійського начальника. Голову підтримували тисячі українців з помаранчевими прапорами, у стані ейфорії, котрі того вечора за допомогою мирної демонстрації взяли верх над мундирами та зброєю.

Мені пощастило бути поруч із головою, і я порозмовляв із міліцією, представниками місцевої преси та протестуючими. Жоден мешканець Львова не хотів жити в сфері впливу Росії, всі вони прагнули майбутнього із членством у ЄС та НАТО. Було також ясно, що Помаранчева революція була добре організованою та профінансованою, а причетність США та ЄС до цього була «загальновідомою таємницею».

Майже діаметрально протилежні події відбувалися у Донецьку, в іншому кінці держави. Одягнені у синє протестуючі викрикували проросійські гасла в основному російською, а не українською. Деякі з їхніх лідерів закликали до автономії. Через чотири роки ми все ще не можемо говорити про однорідну Україну. Сама по собі назва країни означає «на краю» чи «прикордонна територія» слов’янськими мовами і вона, можливо, назавжди сприйматиметься як щось «посередині», не належне постійно до Заходу чи Сходу.

Втілення цього сприйняття – прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, чарівна королева Помаранчевої революції. Прийшовши до влади після об’єднання народу проти російського впливу у 2004 році, вона зараз стала на бік «проросійського» табору, підштовхуючи країну до нових виборів. Її крок можна радше вважати опортуністським, аніж ідеологічним, проте він може легко призвести до появи в Києві уряду, більш схильного йти на поступки Кремлю. Поведінка Тимошенко також демонструє нам, що країна не поділена навпіл рівно – так само, як і будь-яка інша нація, українці можуть змінити вподобання, якщо це їм підходить, і здатні розглядати колишніх ворогів як друзів.

Судячи з пристрастей серед українців, котрих я знаю, дострокові вибори в Україні були б напруженими. Помаранчевий прапор міг би знову з’явитися на вулицях Львова, а донеччани знову б прагнули посилення зв’язків із Москвою. Ці обидві групи населення скористаються своїм правом мирно визначити своє майбутнє, і ні Росія, ні Захід не мають непорушного права нав’язати їм свою волю ззовні.

Проте водночас ЄС та НАТО не повинні полишати західних українців, котрі не хочуть мати нічого спільного із Кремлем. Ми не повинні дозволити висміяти їх як американських маріонеток, збурених Держдепартаментом США та антипутінськими олігархами на зразок Бориса Березовського. Британська ностальгія за імперією не повинна уможливити розмови про сфери впливу, за якими б Росія мала свій «задній двір» в Україні, яку не впустили в НАТО. Так само британські ліві не повинні спокушатися думкою про те, що Кремль не такий підступний, як Вашингтон, чи що Путін не націоналіст і не прибічник авторитарної влади.

Девід Мілібенд правильно вчинив, прилетівши до Києва, щоб сповістити, що Британія радо вітатиме Україну у «клубі західних держав». Ми повинні ставитися до Росії та до всіх націй пострадянського простору, включаючи Україну, як до пріоритетного напрямку зовнішньої політики ЄС та НАТО. Проте змусити росіян відчувати на собі загрозу та ненависть – не вихід, це лиш іще більше підвищить популярність Путіна в країні.

Нам потрібно співпрацювати з Росією, ведучи переговори прагматично і впевнившись у відсутності подвійних стандартів. Михайло Саакашвілі безперечно був неправий, здійснивши перші постріли під час короткої війни у серпні, а окремі західні лідери про це підкреслено мовчали.

Російськомовні жителі Південної Осетії, Донецька та інших частин Східної Європи без сумніву мають право на додаткову автономію, якщо вони цього захочуть. Так само східноєвропейські країни, котрі прагнуть приєднатися до західних організацій, також мають на це право: Україна та Грузія не повинні відчувати перешкод щодо вступу до НАТО. Зараз існує можливість побудови мосту із Росією шляхом розробки угоди щодо спостереження за виборами та точками етнічних конфліктів.

Зрештою, принаймні частково, але саме росіянину Михайлу Горбачову багато центральних та східних європейців насамперед завдячують своєю свободою.

статті
http://www.guardian.co.uk/commentisfree/2008/sep/04/ukraine.russi…