WSJ: Київський провал

Примхлива й плутана українська політика знову в центрі уваги. Були оголошені позачергові вибори, проте одна з чільних партій блокує парламентську трибуну, забиває пульти для голосування папером та обгортками від жувальних гумок і використовує суди, щоб завадити підготовці до голосування, - пише Адріан Каратницький на сторінках американського видання Wall Street Journal.

МВФ може піти назустріч Україні, залатавши її фінансову пробоїну позикою в сумі $16,5 мільярдів, проте цього не трапиться, аж поки пакет допомоги і комплексне законодавство щодо боротьби з кризою залишаються заручниками особистих амбіцій чільних українських політиків.

У цьому немає нічого нового. Партійні чвари та суперництво на виборах уже давно змусили відмовитися від політичних компромісів та затримали реформи, завдяки чому Україна здобула собі імідж країни, охопленої кризою та нестабільністю.

Українська політика вкотре посипалася на друзки 8 жовтня, коли впав очолюваний упродовж минулого року Юлією Тимошенко уряд, – це трапилося внаслідок того, що Наша Україна Віктора Ющенка вийшла з коаліції. Замість того, щоб трансформувати крихку прозахідну коаліцію, заблоковану постійними чварами, Президент Ющенко призначив нові вибори, сподіваючись, що вони посилять його вплив на формування внутрішньої та зовнішньої політики країни й покращать його шанси на переобрання.

Це вже другий розпад правлячої коаліції, очолюваної партіями та лідерами, які діяли гуртом під час демократичної Помаранчевої Революції 2004 року. У 2005 році перший розпад "помаранчевого" уряду призвів до виборів, на яких проросійська партія регіонів здобула владу. Те, що Президент Ющенко тепер вирішив знову ризикнути в умовах глобальної економічної кризи, у той час, коли Росія поводиться вкрай войовничо, а НАТО уважно вивчає можливість поглиблення стосунків із Україною, свідчить лише про те, наскільки отруйними є відносини між президентом і прем’єр-міністром. Це також свідчить про вкрай низьку довіру Ющенка та частини української еліти до здатності Тимошенко керувати українським урядом і економікою.

Партійні чвари та суперництво на виборах уже давно змусили відмовитися від політичних компромісів та затримали реформи, завдяки чому Україна здобула собі імідж країни, охопленої кризою та нестабільністю.

Відносини всередині політичної еліти країни настільки гострі, що вона фактично не може навіть визначити дату виборів. Спершу голосування було призначене на 7 грудня, але ця дата була поставлена під сумнів комбінацією судових позовів від блоку Тимошенко, знадобилося "заморожування" указу Президента, щоб дати таким чином парламентові змогу спробувати прийняти надзвичайні фінансові закони, а тим часом зростає стурбованість у таборі президента стосовно дуже низьких показників у нещодавніх опитуваннях громадської думки.

Те, що Президент Ющенко тепер вирішив знову ризикнути в умовах глобальної економічної кризи, у той час, коли Росія поводиться вкрай войовничо, а НАТО уважно вивчає можливість поглиблення стосунків із Україною, свідчить лише про те, наскільки отруйними є відносини між президентом і прем’єр-міністром.

Проте крах уряду Тимошенко – це щось більше, ніж розходження серед непримиренних суперників на президентських виборах 2010 року. Уряд Тимошенко став жертвою двох останніх міжнародних криз: російського вторгнення в Грузію та глобальної фінансової кризи. Ці кризи ще більше розкололи і без того хаотичну політичну сцену, утворивши нові розлами серед українських помаранчевих політиків і всередині головної опозиційної партії регіонів.

Війна в Грузії розколола помаранчеву коаліцію. Яструби, представлені Президентом Ющенком і Нашою Україною, прагнули прискорити темпи вступу країни у НАТО й відверто засудили російську агресію. Голуби, – йдеться про пані Тимошенко та її блок, – обережно оминають питання членства в НАТО, адже тільки троє з десяти українців підтримують подібний крок; вони також (м’яко) критикували Росію та (гостро) – президента Грузії Міхаїла Саакашвілі.

Уряд Тимошенко став жертвою двох останніх міжнародних криз: російського вторгнення в Грузію та глобальної фінансової кризи.

Війна розколола й опозиційну Партію Регіонів, усередині якої постав жорстко проросійський табір, очолюваний колишнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем, який підтримав російське вторгнення до Грузії, та ділове крило, яке виразно заявило, що Росія порушила міжнародне право.

Глобальна фінансова криза також загострила внутрішні протиріччя серед головних політичних гравців. Прагнення Президента Ющенка усунути Тимошенко з посади прем’єр-міністра підтримують знервовані бізнесмени, які з недовірою ставляться до її популістських схильностей та її здатності керувати економікою в момент кризи. Втім, ділові кола також, схоже, не довіряють Януковичу, який на посаді прем’єр-міністра від серпня 2006 до грудня 2007 року продемонстрував схильність концентрувати у своїх руках необмежену владу й використовувати владні повноваження для просування економічних інтересів своїх найближчих прихильників.

Прагнення Президента Ющенка усунути Тимошенко з посади прем’єр-міністра підтримують знервовані бізнесмени, які з недовірою ставляться до її популістських схильностей та її здатності керувати економікою в момент кризи.

Відтак бізнес надає перевагу такому рішенню, коли б був створений деполітизований уряд компетентних технократів, здатних кермувати країною в часи складного економічного вибору.

Було б ідеально під час кризи, якби такий уряд був заснований на угоді між трьома головними політичними силами. Проте, враховуючи стосунки між Тимошенко, чия компетентна економічна команда стримує притаманний їй популізм і каже й робить останніми днями правильні речі, та Президентом Ющенком, такий уряд, радше за все, можна створити лише на підставі негласної "коаліції національної єдності" між політичною силою Ющенка та партією регіонів. Але така коаліція могла б постати лише після нових виборів, і її міг би очолити економічно компетентний лідер, скажімо, чинний спікер парламенту Арсеній Яценюк чи колишній прем’єр-міністр і чинний міністр оборони Юрій Єхануров.

Особисті відносини між ключовими українськими лідерами вкрай ядовиті та панує клімат недовіри, політична стабільність може постати лише з появою нових лідерів і нових партій.

Для України, державна незалежність якої стала одним із головних геополітичних наслідків краху комунізму в 1989-91 роках, це означає подальшу невизначеність. Ця невизначеність зумовить брак прогресу в інтеграції в НАТО та низьку передбачуваність для глобальних інвесторів.

Водночас, нинішнє політичне сум’яття приховує нові реалії країни: різке покращення життєвих стандартів упродовж останніх п’яти років; електорат, який відкидає ультралівих і вкрай правих; зростання національної гідності; поглиблення демократичного плюралізму; істотний вплив підприємців та ділових лідерів на чільні політичні партії.

Наразі, ми матимемо справу радше з тією ж Україною: радикальна риторика і візантійська політична облуда, поєднання яких закінчується центристським компромісом, що лише відтягує крах країни

Позаяк особисті відносини між ключовими українськими лідерами вкрай ядовиті та панує клімат недовіри, політична стабільність може постати лише з появою нових лідерів і нових партій. А враховуючи той факт, що підсумки опитувань свідчать про невдоволення більшості українських громадян пропонованими їм політичними альтернативами, така поява – мабуть, найбільша надія України на тривалий успіх. А наразі, ми матимемо справу радше з тією ж Україною: радикальна риторика і візантійська політична облуда, поєднання яких закінчується центристським компромісом, що лише відтягує крах країни.

Оригінал статті: Kiev’s Crackup