РИА Новости: До питання про українську таблицю множення

В Україні - це черговий виток кампанії з витіснення російської мови з інформаційного простору країни. Це дає привід не тільки повернутися до дискусії з питань мовної політики сучасного Києва, але й спробувати прояснити, чим є українська та російська мови як феномен культури. І в чому історична роль і значення російської мови в житті українського суспільства, пише Андрій Хрієнко для сайту РИА Новости.

Незаангажований націоналізмом читач знає "прописну істину" - етногенез у росіян та українців спільний. Тісний зв'язок українського і російського народу бере свій початок у спільному походженні з єдиного кореня - давньоруської народності, яка створила стародавню (Київську) Русь. У Київській Русі домінувала єдина мова - давньоруська.

Наслідки татаро-монгольської навали, міжусобні чвари призвели до розвалу давньоруської держави, регіоналізації економічних, соціальних і політичних процесів. Частину південно-західної Русі захоплювали литовські, польські та угорські феодали, султанська Туреччина та її васали - кримський хан. Це, безперечно, впливало на мовну культуру тієї частини окраїнної Русі, яку пізніше назвали Україною. Почала формуватися українська мова, яка увібрала багато з того, що привносили завойовники. Поступово у мову органічно влилися іноземні слова: від тюркських народів прийшли "рух", "сарай", "курінь", "баштан", з Польщі - "пан", з Литви і Прусії - "цукор", "хай" та інші. При збереженні давньоруського кореня сучасна українська мова - це букет запозичень з яскраво вираженою еклектичністю.

Оскільки північно-східна Русь зазнала меншого впливу завойовників, її мовна культура залишалася більш самобутньою і продовжувала лінгвістичні традиції Київської Русі.

Водночас формувалася сучасна російська мова. Оскільки північно-східна Русь зазнала меншого впливу завойовників, її мовна культура залишалася більш самобутньою і продовжувала лінгвістичні традиції Київської Русі.

Про відносну самостійність як української, так і російської мов можна говорити починаючи з ХVI - ХVII століть, коли реально склалися елементи самостійної державності на велико-, мало- і білоруських землях. Вони пізніше, з метою самозбереження, знову об'єдналися у велику спільну державу - Росію. Не директивно, а природно великоруська мова стала мовою міжнаціонального спілкування.

Якщо з російської та української мов вилучити запозичені терміни - тюркські, польські, німецькі, французькі та інші, то в результаті ми будемо мати справу фактично з одною мовою.

У даний час російська, українська і білоруська мови є дійсно незалежними. Але очевидно, що з двох з половиною тисяч світових мов більш близьких за формою і змістом, ніж ця група східнослов'янських, немає. Соціолінгвістичні експерименти свідчать, що якщо з російської та української мов вилучити запозичені терміни - тюркські, польські, німецькі, французькі та інші, то в результаті ми будемо мати справу фактично з одною мовою.

Дискусії, яка з цих мов краща - марні. Всі вони гарні самі по собі, оскільки "відображають душу" того чи іншого народу. Але водночас серед цих братніх мов історія визначила пріоритети. Подобається комусь це чи ні, але сучасній російській мові судилося стати виразником як досягнень спільноруської цивілізації, так і інструментом залучення людей до світової культури.

Сучасній російській мові судилося стати виразником як досягнень спільноруської цивілізації, так і інструментом залучення людей до світової культури.

Для України значення російської мови особливо важливе. Це фактично двомовна країна. Для третьої частини громадян України російська мова - це рідна. Водночас немає такого українця, який не знав би російську. І немає в Україні такого росіянина, який би не розумів української мови. Двомовність - це реальність, але існуюча Верховна влада не бажає визнати і закріпити цей історичний факт законодавчо.

Ініціативи з офіційним визнанням україно-російської двомовності проявляються скрізь, на різних рівнях. Так, вони оформлені рішеннями влади Криму, Одеської, Дніпропетровської, Харківської, Донецької та деяких інших областей. Там більшість громадян виступає проти дискримінації російської мови і прагне надання їй, як мінімум, офіційного статусу. Однак Київ мовчить або відповідає відмовою, посилаючись на Конституцію і відповідне законодавство. У зв'язку з цим резонно поставити питання: для кого створена в Україні так звана демократична влада та її закони? Для народу чи для самої себе?

Двомовність - це реальність, але існуюча Верховна влада не бажає визнати і закріпити цей історичний факт законодавчо.

Сучасну мовну політику в Україні можна оцінювати як антиукраїнську, вона підриває культурні коріння розвитку власного народу, не виражає інтереси населення в країні в цілому. Більш того, така політика веде до розпалу внутрішньодержавних конфліктів на мовному ґрунті, що для України ніколи раніше не було характерним.

Все вищесказане не означає ігнорування мови титульної, української нації. Але відродження української мови не можна здійснювати шляхом утиску російської, яка українському народу не є ні чужою, ні іноземною.

Сучасну мовну політику в Україні можна оцінювати як антиукраїнську, вона підриває культурні коріння розвитку власного народу, не виражає інтереси населення в країні в цілому

І ще один момент. Зараз чомусь прийнято критикувати все, що створювалося поколіннями наших співвітчизників у радянський період. Однак факти залишаються фактами. У Радянському Союзі українською мовою була видана майже вся класика світової художньої літератури, а також уся філософська, соціологічна, музична та інша література, віднесена ЮНЕСКО до класичної. Цей показник перекладів на англійську мову, до речі, не досягає 50%, а на інші - ще менше. Те, що радянський народ був одним із найбільш начитаних і освічених у світі - факт.

Для українського народу вільне володіння російською мовою завжди було великим благом, вікном у світ кращих досягнень людства. Українська мова при всій своїй красі та самобутності, очевидно, ніколи не зможе замінити російську в цій сфері. Так, для перекладу на українську мову та видання, яка є тільки російською філософсько-соціологічної літератури знадобиться більше століття за нинішніх темпів такої роботи.

Для українського народу вільне володіння російською мовою завжди було великим благом, вікном у світ кращих досягнень людства.

А зараз не тільки в школах, але й в переважній більшості вузів України влада зобов'язала ввести викладання виключно українською мовою. Для влади, очевидно, так треба. Але чого вони досягнуть? Безсумнівно: якість підготовки фахівців знизиться. Українізація вищої школи - зі сфери непорозуміння або непорозумінь (у кращому випадку). Майже в усіх провідних університетах світу основні теоретичні дисципліни читаються виключно на світових мовах. В Україні ж навпаки: директивно забороняють читати лекції на світовій мові, якою є російська, і зобов'язують професорсько-викладацький склад навчати студентів на одній з національних, не поширених в науці мов, якою є українська.

В цілому світі домінують державні університети, а в Україні надають вузам статус національних. Хоча відомо, що національної науки немає, як немає національної таблиці множення. Чи потрібно все це Україні, якщо вона прагне стати країною високого рівня культури та освіти? Вважаємо, що ні. Все це вигідно лише тим, хто персоніфікує існуючу систему влади в її руйнівних тенденціях.

Директивно забороняють читати лекції на світовій мові, якою є російська, і зобов'язують професорсько-викладацький склад навчати студентів на одній з національних, не поширених в науці мов, якою є українська.

Величезним цинізмом є популярна в Україні теза про насильницьке нав’язування за часів СРСР російської мови. Так, справді, її роль і значення в житті українського суспільства тоді зростала. І це був об'єктивний процес, зумовлений всім ходом технологічного та гуманітарного прогресу. Приміром, було прийняте рішення про будівництво авіаційних заводів у Києві та Харкові. На якій мові повинна була готуватися відповідна документація та організація виробництва, коли комплектуючі йшли з Москви, Ташкента, Мінська та інших міст? Коли фахівців запрошували з цілого Радянського Союзу, коли менеджмент потребував однозначної і зрозумілої для всіх системи управління та єдиної термінології. Свого часу ні в кого не викликало сумнівів, що такою мовою, може бути ні українська, ні узбецька, ні молдавська, а найбільш поширена для цих цілей російська.

Ціла країна будувала Дніпрогес, промисловість Донбасу та Дніпропетровська, піднімала багато інших регіонів України. Слідом за зростанням індустріалізації росли роль і значення російської мови як інструменту кооперації виробництва, просто людських міжособистісних, міжнаціональних відносин. Невже потрібно було вести українською мовою навчальний процес у дніпропетровських вузах, де готували фахівців для цілого ракетно-космічного комплексу країни?

В Україні, коли не стало "русифікації" і країна визначила курс на сепаратизм, настав час розвалу, переходу держави в здичавілий, напівкримінальний стан.

Така "русифікація" як фактор науково-технічного прогресу, підняття інтелектуального рівня громадян була благом для всіх народів СРСР. А в Україні, коли не стало "русифікації" і країна визначила курс на сепаратизм, настав час розвалу, переходу держави в здичавілий, напівкримінальний стан.

Сьогодні питання русифікації України - надумане і є елементом націоналістичної пропаганди. А політика так званої "Дерусифікація" - черговий обман правлячих націоналістичних еліт власного народу.

Існує також думка, що офіційне визнання двомовність в Україні призведе до небажаних наслідків у розвитку української мови. Досвід радянської України, де мови мали вільне, ненасильницьке побутування, свідчить зовсім про інше. На це вказує і досвід багатьох інших країн, де не тільки дві, а навіть кілька мов визнано офіційними.

Штучне насадження української мови, відрив її від реалій лінгвістичної культури народу не благо, а початок трагедії, яка неминуче призведе до фактичної заборони російської мови. А в підсумку - до зубожіння української. Не тільки мови, але й народу.

Андрій Хрієнко, співголова науково-методичної ради МІСІ Vector