Newsweek Polska: Козацька шизофренія
Зайняті сварками, українські політики не зауважили, що їхня країна потрапляє в набагато серйознішу кризу, ніж анархія у верхніх ешелонах влади, - пише Міхал Кацевич у польському журналі Newsweek Polska.
"Платимо тільки легальну зарплату!" - так рекламує себе, шукаючи працівників в Україні, найбільша американська мережа з продажу гамбургерів. Практика так званої білої та чорної зарплати в цій країні дуже поширена. Офіційно тут заробляють копійки, а власне зарплату працівник отримує в конверті, і частіше за все в доларах. У такий спосіб компанії заощаджують на податках, але в працівників з’являються проблеми.
Аня Грібакіна працює у великій компанії, яка займається проектуванням супермаркетів. Нещодавно вона отримала водійські права та хотіла купити машину. На жаль, американська криза дісталася також і до України, а компанії в паніці шукають, на чому заощадити. Компанія Грібакіної вирішила перейти на систему білої та чорної зарплати. Це – кінець мрій про машину в кредит, бо банки не враховують заробітків в конверті. Національний банк України заборонив достроково видавати депозити, побоюючись лавини масового вилучення вкладів. Ще гірше те, що в Аніній компанії, яка втратила більшість запланованих на найближчі місяці проектів (торгівельні мережі заморозили плани нових супермаркетів), почалися звільнення.
Локомотив економіки – металургійна галузь, яка забезпечує роботу для півмільйона людей – прогнозує скорочення робочих місць. Це – шок для українців, які вже пару років скаржаться на безперервну політичну кризу, але задоволені станом економіки. Протягом останніх чотирьох років життя мешканців великих міст значно покращилося. З’явився молодий середній клас. Однак зараз буря на світових фінансових ринках із подвійною силою навалюється на Україну, чия економіка позбавлена захисних механізмів через анархію, що панує у верхівці влади. Ніхто вже не розуміє, що відбувається в київському світі політики.
Дії українських лідерів нагадують поведінку шизофреника. Президент Віктор Ющенко одним указом розпускає парламент, а потім за десять днів скасовує своє попереднє рішення. У Верховній Раді (парламенті) не визнають указу Президента, який у відповідь мобілізує підлеглу йому службу охорони і спецназ, щоб депутатів не пускали до виборчої комісії. Схоже як і в нас – Президент і Прем’єр Юлія Тимошенко сваряться за урядовий літак і повноваження. Після багатьох інтриг та відстрочок, вони врешті вирішують, що вибори до Верховної Ради відбудуться 14 грудня. Одним словом – звичайне українське пекло.
Помаранчева революція була надзвичайним, як для прорадянського суспільства, пробудженням суспільної свідомості. Але потім українці розслабилися. Не було створено суспільних механізмів контролю за владою: ЗМІ знову підпорядкувалися політикам, партійну систему поділили між собою лідери Ющенко, Тимошенко і прокремлівський Віктор Янукович.
Краще такий хаос, ніж стабілізація в російському стилі – відповідають українці європейцям, коли чують про анархію. Навіть українські комуністи, які агітують за Росію на столичному Майдані, тишком визнають, що в Москві міліція розігнала б їх за п’ять хвилин. В Україні панує хаос з козацьких часів – пояснюють вони політичний безлад, додаючи, що так власне народжується демократія. Тільки справа в тому, що ця українська демократія опинилася в лабіринті. Проблем не вирішують чергові вибори. Може, очищенням стане економічна криза – завдасть удару молодому середньому класу, але можливо, знов змусить їх діяти. "Українці ще ходять на вибори, але до світу політики вони дедалі більше байдужі. Для переважної більшості людей, політики – це злодії та актори з кожним днем нуднішого телесеріалу", - каже Євген Головаха – соціолог з Національної академії наук України.
Козаки, комуністи, націоналісти, Ющенко, Тимошенко, Янукович, ветерани УПА та міліція – усе змішалося. У Києві 14 жовтня різні політичні сили відзначали різні свята: націоналісти – День Української повстанської армії (УПА), Президент Ющенко вшановував козаків, а комуністи протестували проти всіх і захищали пам’ятник Леніна. Біля пам’ятника Хмельницькому кишіли люди в козацьких шапках, із густими вусами та поголеними головами. До козаків звернувся з промовою Президент, згадуючи традиції давніх гетьманів (нотабене, Президент формально виконує функції гетьмана українського козацького війська). За кількасот метрів, біля пам’ятника поету Тарасу Шевченку зібралися націоналісти, пов’язані з радикальною організацією "Свобода". Величезний натовп у такий спосіб намагався відсвяткувати річницю створення УПА.
Войовничо налаштовані націоналісти хотіли організувати марш у бік майдану Незалежності (славнозвісного Майдану), який знаходиться у центрі міста. Але там із самого ранку розкинули табір комуністи. Вони розмахували червоними прапорами, носили транспаранти: "НАТО=фашизм". Для більшості українців – це тільки чергове шоу у величезному Гайд-парку, яким став після Помаранчевої революції Київ. Президент веде запеклу боротьбу за владу, але для українців він – відірваний від реальності любитель історії та поборник дорогих проектів, таких як пам’ятники жертвам Голодомору чи української слави. Радикали для суспільства взагалі не представляють інтересу: час ностальгії по СРСР вже минув і повернення радянської влади прагнуть не більше 7% українців. Ще менше прихильників в ультраправих націоналістів. "Люди голосують за кольори або за лідерів, в крайньому разі – за захопливі, популістські гасла, наприклад, за НАТО або проти нього, - каже Головаха. – Але насправді вони відходять від політики у світ споживання".
За дослідженнями Інституту соціології при Академії наук у Києві, наразі рівень задоволеності життям наблизився до того, яким він був до розпаду СРСР. Пострадянська травма була переможена, а радше – перетворилася на потяг до накопичення матеріальних статків. Наразі Україна – це найбільший ринок по сусідству з Росією для виробників автомобілів та побутової техніки. Кожний хоче мати у своєму помешканні євроремонт або інтер’єр у західному стилі з новою побутовою технікою в кімнатах. Але все це не змінює того, що житлові умови залишаються на низькому рівні – у понурих багатоквартирних будинках можна побачити брудні сходові клітки і розвалені ліфти.
Родина Савицьких – класичний приклад нового українського середнього класу. Їм тридцять із ґаком років, вони – лікарі-генетики за освітою, чотири роки тому полишили рідний Львів, роботу в державному Інституті медицини та приїхали в Київ. Потрапили сюди на початку Помаранчевої революції. Орест, якому вже вісім років, питав тоді, чи в Києві завжди так барвисто. "Звичайно, ми підтримували революцію, але виступали за зміни, а не за конкретного політика", - каже Андрій Савицький. За чотири роки змінився і Київ, і життя Савицьких. Вони купили помешкання, виплачують кредит за нову машину. Обидва працюють в німецькій компанії з виробництва медичного обладнання.
Вони кинули роботу в державній установі здебільшого через ненормальну ситуацію в бюджетних закладах. Сфера охорони здоров’я, на відміну від Польщі, не є предметом публічного обговорення. Формально медичні послуги – безкоштовні. Але насправді безкоштовна так само й робота лікаря (вони заробляють 300-500 злотих). Тому держава фактично визнає корупцію. За візит до лікаря платять так звану подяку в розмірі 25-50 злотих. "Це страшно, але рак корупції вважається простудою, хворобою з ускладненнями, але такою, до якої всі вже призвичаїлися", - каже соціолог Ірина Бекешкіна.
Вже ніхто не звертає уваги на хабарі, які платяться міліції чи чиновникам. Діють навіть неофіційні тарифи, в залежності від місця чи посади обдаровуваного чиновника. Нікого не дивує, що чиновники, які заробляють не більше 2 тисяч злотих, їздять у машинах вартістю в кілька десятків тисяч євро. Вершина корупційної піраміди – Київ – владний центр: масивні урядові автомобілі оточують вулицю Грушевського. Українці тільки стинають плечима, коли бачать, як вулицею проїжджає довгий ланцюг "мерседесів", "бентлі" та навіть "майбахів".
За теорією соціолога Рональда Інглегарта з Університету штату Мічіган, Україна, на відміну від постматеріальних, заможних суспільств Заходу, досі залишається матеріальною спільнотою – накопичення статків тут і досі пріоритет як для виборців, так і для політиків, і є важливішим за моральні цінності. Тож нічого дивного в тому, що українці поблажливо ставляться до політиків. Зрештою, вони й самі теж визнають гасло: якнайшвидше здобути якнайбільше. До того ж, більшість політиків – це люди, що походять з бідних, сільських родин. Це – також покоління Комсомолу – радянської молодіжної організації, яка у 80-х роках була деморалізованою, а після занепаду комунізму успадкувала владу та державні будівлі. Саме в Комсомолі робили перші кроки Ющенко, а також Олександр Зінченко, Микола Томенко, Олександр Турчинов – провідні політики "помаранчевого" табору.
Савицькі уважно приглядаються до київського політичного життя і їх дивує пасивність мешканців столиці. Самі вони походять зі Львова – найбільш західного міста України, що пишається європейськими традиціями. "Не йдеться про інтриги політиків, а про поневолення помислів, про те, що вже в школі нам намагаються втовкмачити, що треба приймати зло в публічному житті", - каже Олена Савицька. І як приклад наводить школу свого сина. Маленький Орест пережив шок, коли в хорошій київській початковій школі його зазвичай карали за яскравий одяг, за те, що він ставить учителям запитання, та активність. Врешті мати не витримала і разом з іншими почала організовувати громадський батьківський комітет, щоб змінити цю практику. Зараз вона перекладає українською для сина привезену з Польщі книжку "Пригоди Міколайка" (в Україні вона недоступна) – фантастичну, на її думку, книжку, яка вчить дітей самостійно мислити.
Савицькі разом із цілим амбітним середнім класом вже не будуть виходити на вулицю, щоб взяти участь у наступних революціях. У них власна маленька революція, яку вони проводять у школі, на роботі та у своєму найближчому оточенні. У політиках вони достатньо розчарувалися.