Дмитро Павличко - про 'Два кольори', УПА, опозицію і доньку
Поет і громадський діяч розповів Бі-Бі-Сі про участь в УПА, вірші про Сталіна, любов до України і свій погляд на Міносвіти.
Гостем інтерактивної програми Української служби Бі-Бі-Сі "Добрий вечір з Лондона" у п'ятницю, 4 лютого 2011 року, був поет і громадський діяч Дмитро Павличко.
Програму вела Світлана Пиркало, і вона почала її з пісні "Два кольори" - на слова Дмитра Павличка.
Слухайте повністю програму в аудіоформаті нижче, читайте фрагменти з розмови і дивіться відеокліп (нижче на сторінці).
Бі-Бі-Сі: Пісню “Два кольори” очевидно знають усі, і деякі навіть вважають народною. Розкажіть, як ви написали цю пісню?
Дмитро Павличко: Пісню “Два кольори” я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні… Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота.
Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала - пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є.
Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне - мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки – навіть на Гуцульщині, звідки я родом, - вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли.
Бі-Бі-Сі: Але ви все ж таки брали участь у націоналістичному русі, і могли потрапити в тюрму, розкажіть про цю свою діяльність.
Дмитро Павличко: Так, я був три місяці - квітень, травень і червень 1945 року - у сотні Спартана в УПА, мені було 16 років. Але коли з’ясувалося, що радянські війська вертаються з-під Берліна і оточують села в Карпатах, то сотенний Михайло Москалюк зібрав нашу сотню і сказав: здати зброю і марш до школи. Сказав тільки: не забудьте, де ви були, – і я не забув.
Одначе через деякий час я був заарештований і фактично вісім місяців катований. Тому що КГБ самі "створили" бандерівську дитячу сотню, тобто просто вигадали її. Я в ній не був, але я за це сидів у тюрмі. А головне - я ж сам зізнавався, що я там був! Бо мене катували, і мені вигідно було зізнатися, що я був у тій вигаданій сотні, а про справжню сотню ніхто не знав. Якщо б мене посадили за справжню сотню, то, мабуть, розстріляли б... Взагалі, саме в боях УПА я не брав участі, хоча було вже близько до цього. Але не це головне, головне – що я подихав цим життям, я знав, що таке бути в сотні, спати у викопаній печері (щоб вогню не було видно з літака), я знав, що таке їсти тільки вночі, а вдень ховатися у лісі і чекати наказів.
Слухач Бі-Бі-Сі через вебсайт "Бі-Бі-Сі Мій Світ": “Що вас примушувало писати вірші, які прославляли КПРС, Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна та всіх трудящих”?
Дмитро Павличко: Ні про Маркса і Енгельса, ні про Сталіна – я не написав, але в мене є вірші про Леніна. Розумієте, річ у тім, що починав я як студент Коломийської гімназії, у 1944 році, я навіть видав книжку “Спочатку”, - це мої вірші 40-х років. Потім я став студентом Львівського університету і почав читати українську літературу, я був вихований на соціальних пристрастях Тараса Шевченка та Івана Франка.
Я починався, з одного боку, як поет із національним болінням – бо я бачив, як людей вивозять у Сибір... Але з іншого боку, університетська атмосфера на мене справила певне враження, оскільки вона представляла Шевченка і Франка майже як передвісників марксизму і ленінізму. Я прийняв позицію радянського поета, але з мені нікуди не ділась моя початкова життєва доля.
Я вам прочитаю вірш про Сталіна, який був надрукований у 1955 році у книжці “Правда кличе!”, яку потім порізали на січкарні.
Коли умер кривавий Торквемада, Пішли по всій Іспанії ченці, Зодягнені в лахміття, як старці, Підступні пастухи людського стада. О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне десь усміх на лиці? Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Радянські ідеологи відразу зрозуміли, про кого цей вірш, але боялися навіть сказати і критикували мене за інші вірші з цієї книжки - і книжка була порізана, була постанова ЦК… Але мене тоді врятували Павло Тичина і Олесь Гончар. Особливо Тичина, бо йому доручили на 59-му з’їзді письменників розгромити мене. Тичина хоча мене і громив, але не за ці антирадянські вірші.
Розумієте, насправді є такі вірші, за які мені соромно, я не боюсь у цьому зізнатися. Але я хочу пояснити: мій ідеал з дитинства був Олекса Довбуш. В університеті на першому курсі я читав Хвильового, я був таким собі комунаром, опришком, який має говорити правду про соціальне. А у Леніні я намагався знайти щось таке, що могло стати на захист України.
Допис слухача на сайті Бі-Бі-Сі: “Навіщо нам такі шовіністичні гасла як "Україна понад усе"? Вони тільки розколюють країну. А потрібна широка просвітницька робота щодо національних українських пріоритетів, яка була б прив’язана до реалій життя”.
Дмитро Павличко: Ні, я думаю, що ми живемо в різних часах і різними гаслами. Я був одним із співавторів Декларації про незалежність України, я пам’ятаю, коли ми сперечались і думали, як проголосити країну: республікою Україна чи просто Україною. І я тоді говорив, що то вже Конституція буде вирішувати, що там за державний устрій. А є такі держави, які називаються одним словом, і я дуже хотів, щоб наша держава називалася одним словом – Україна.
А тепер я дуже хочу, щоб пам’ятали – Україна понад усе. Тому що це такий час: нам не можна похитнутися, думати про інші проблеми. Треба пам’ятати, що ми не будемо другий раз у 21-му столітті починати будувати Україну, ми почали її будувати 21 серпня 1991 року, і які б не були наші президенти, хто б не був при владі - ми будемо розбудовувати Україну. І сьогодні я вважаю, що українська національна ідея - це, насамперед, державність.
Слухач Бі-Бі-Сі: “Cьогодні головне завдання – об’єднання опозиції, то кого ви бачите лідером цієї об’єднаної опозиції?”
Дмитро Павличко: Я вважаю, що сьогодні в Україні склалася така ситуація, коли опозиційні лідери трьох найголовніших партій: Тимошенко (“Батьківщина”), Яценюк (“Фронт змін”) та Тягнибок (“Свобода”) – несуть відповідальність за долю української державності. Бо вони мають об’єднати свої зусилля у тому, щоб стояти і чинити спротив деяким міністрам, а може навіть і самому президенту Януковичу.
Ви питаєте, хто має бути лідером, а я б хотів, щоб ми забули про це на деякий час. Прийдуть парламентські вибори і покажуть, хто лідер. Сьогодні дуже важливо, щоб ці лідери, яких я назвав, згуртували навколо себе інших. Лідером сьогодні має бути ідея – навколо чого об’єднуватися, нам потрібно спільно проводити певні акції, потрібно, щоб опозиційні сили і громадські організації діяли разом. Сьогодні потрібно нам встати і сказати про те, як агресивно та по-антиукраїнськи поводиться зараз міністерство освіти. Ми повинні це говорити спільно, і тоді народ зрозуміє, що у нас є партії, здатні об’єднатися. Підростає прекрасне нове покоління, я маю на увазі лідерів минулорічного майдану, і я знаю, що в Україні ніколи не буде бракувати гетьманів.
Слухач Бі-Бі-Сі: “Чи відома вам як письменнику точна кількість поетів та письменників, знищених за часів комуністичної влади? Як ви гадаєте, чому у медіа, в підручниках - ніде про це не можна прочитати адекватну інформацію, наче це приховують? Ще 20-30 років такої політики, і про цих письменників вже ніхто не згадає. А нам кажуть що українська література у порівнянні з російською бідна, низьковартісна. Я думаю, що якби в Росії література понесла б такі втрати як в Україні, то вона б також збідніла”.
Дмитро Павличко: Списки розстріляних у Сандормосі і у тюрмах НКВД є, але вони не зібрані. Я думаю, що це завдання Спілки письменників України, зокрема, я звертаюсь до Володимира Яворівського – було б дуже добре, коли б такі списки були оприлюднені. Я також пропонував видати збірку - твори українських розстріляних поетів, прозаїків, драматургів, таких як Куліш, Плужник, Зеров, я і зараз проголошую цю ідею. Але хто цим може зайнятися? Це має зробити міністерство культури або міністерство освіти.
А біда вся в тому, що погляд сьогоднішнього міністерства освіти на нашу літературу – мені дуже не подобається. Зараз видана концепція Міністерства освіти про українську літературу, як її викладати. Там українська література визначається так, наче вона оспівує лише любов до мови, звичаї українців і так далі. В той же час говориться, що російська література має світове значення, бо в ній особливі цінності і таке інше. Як ми можемо не сказати своїм дітям, саме через систему освіти, - що таке українська література у світі? Адже потрібно розуміти, що наша література створила націю, ми стали нацією саме завдяки Шевченку та Франкові, ми стали народом саме тому, що мали велику патріотичну літературу. У цій концепції міністерства не сказано, що у нас є поеми “Кавказ” і “Сон” Шевченка, що в нас є “Мойсей”, є драматургія Лесі Українки - ми дійсно маємо літературу світового значення.
Бі-Бі-Сі: Ваша дочка - Соломія Павличко, можна сказати, зірка українського літературознавства, трагічно загинула понад десять років тому, і вся література тоді здригнулась і досі не відійшла від цієї втрати. Як ви це все пережили?
Дмитро Павличко: Я це не пережив, я кожного разу про неї згадую, цього неможливо уникнути, це мій хрест. Вона моя вчителька, були речі в моєму житті, про які я завжди радився з нею. Вона була дуже начитана, вже в десятому класі говорила англійською мовою, дуже швидко все сприймала і мала гарну пам’ять. Я тепер її читаю і розумію, яке це горе не тільки для мене, а й для нашої літератури, тому що вона тільки починала і тільки розвивалась. Це була трагічна ситуація, і я не хочу зараз говорити про це… Але я мав щастя, бо в мене була людина, яка освітлювала мені дорогу, і тепер я часто думаю, перед тим як хочу щось зробити – що б вона на це сказала? Я дякую, що ви згадали Соломію.
Це був важкий удар; як і будь-який удар, він народжує рану, що болить. А біль потрібний, бо знаєте, ми, люди, створені для того, щоб терпіти. Це суть християнства – ми повинні терпіти і знати, що хрест є, і ми його не уникнемо. Але разом з тим є відчуття, що будучи на хресті, ми живемо і відчуваємо. Як сказав Максим Рильський, “Терпіння – наш учитель”. Моє терпіння було і по тюрмах, і по всяких інших пригодах, і тепер деякі мене шпигають, нічого із моїх творів не прочитавши. Це терпіння теж мене виховує і каже мені: ти - людина, ти живи.