Корреспондент: Останній Гоа. Кримський відпочинок утікачів від цивізізації
Влітку глухі куточки кримського узбережжя перетворюються на маленькі Гоа – місця дикої свободи і вільного кохання, де громадяни міст України, Білорусі та Росії ховаються від цивілізації і головних її «апостолів» - інтернету й мобільного зв'язку, пише Христина Бердинських у №30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року.
Півгодини ходьби вузьким кам'янистим пляжем від селища Курортне, що на південному сході Криму, в бік підніжжя гори Ечки-Даг – це шлях від ситої курортної цивілізації до дикого і непередбачуваного відпочинку.
На очах зменшується концентрація шезлонгів і парасольок, і з місця, де встромлене в пісок останнє складальне укриття від сонця, дорога перетворюється в стежку, що веде до Лисячої бухти – найвідомішого дикунського і хіпового пляжу Криму. Тут є лише пісок, намети, оголені тіла і музика барабанів.
На цей маленький острівець свободи, куди ще за часів Радянського Союзу приїжджали рок-зірки Віктор Цой, Андрій Макаревич та інші альтернативники, сьогодні потяглися натовпи звичайних городян, які прагнуть первісного спокою.
Відпочинок у наметі, купання голяка і секс на пляжі входять в моду. "У цивілізації хочеться роздягнутися, скинути із себе весь цей вантаж інформації, і не виходить. До Лисячої ж бухти людина приїжджає побути сама собою, і її приймають такою, якою вона є", - каже Корреспонденту радіоведуча з Ялти, яка не захотіла назвати своє прізвище. Вийшовши з моря, відпочивальниця ніжиться на карематі під променями яскравого сонця. З одягу на ній – солом'яний капелюх.
З кожним роком в Лисячій бухті збирається все більше туристів. І якщо ще десять років тому відстань між сусідніми наметами становила 200-300 м, то зараз вони стоять один біля одного. Цього літа тут проводили дні і ночі близько 1 тис. осіб
З кожним роком в Лисячій бухті збирається все більше туристів. І якщо ще десять років тому відстань між сусідніми наметами становила 200-300 м, то зараз вони стоять один біля одного. Цього літа тут проводили дні і ночі близько 1 тис. осіб.
Однак бухта – це вже майже олл-інклюзив: цивілізація надто успішно просунулася в ці перш малолюдні краї слідом за натовпами дикунів. У бухті з'явилися платні туалети, душ, продається питна вода. За 7 грн. можна зарядити мобільний телефон. До того ж місцеві розгорнули тут бурхливу торгівлю – починаючи від продуктів харчування і закінчуючи сонцезахисними кремами.
І тепер за реальною тишею очманілі від міста люди забираються ще далі – на мис Меганом, занедбаний і оточений скелями шматок кримського узбережжя. Тут немає ні електрики, ні громадського харчування. А щоб дістатися сюди, треба пройти по урвистих скелях. На це наважилися не більше сотні відпочивальників з усього колишнього СРСР. Але вони отримали те, що хотіли, - абсолютну свободу.
Голова у піску
Якщо відволіктися від однакових голих і напівголих тіл і вдивитися в обличчя, розумієш, що різноманітність людських типів у Лисячій бухті вражаюча. На місцевому пісочку знайшлося місце і для богеми – письменників, художників, музикантів, і для панків, і для офісних працівників.
Наприклад, знайомство Корреспондента з "місцевими" розпочалося під чарівні звуки, видобуті з гітар молодими – по 27 років – киянами Славіком Буліним й Олександром Міловим. Перший мало того що музикант й учасник якоїсь рок-групи, так ще й назвався "церковником", який працює в Києво-Печерській лаврі.
Наступний знайомець представляє кардинально інший прошарок міського населення. Це 54-річний Михайло Кокотчиков, який зробив журналістам зауваження, що вони ходять по нудистському пляжу в одязі. "Місць для текстильного відпочинку [в купальниках і плавках] в країні хоч відбавляй, але місць для відпочинку голих людей мало. І навіть тут намагаються зіпсувати атмосферу", - сказав чоловік, який в голому вигляді з'являється тут щоліта починаючи з 1995 року, а в одягненому вигляді вже багато років працює в Києві лікарем.
І так було завжди і скрізь – кожна нова компанія, що розвалилася на пляжі, була не схожа на попередню і наступну.
Різноманітність "видів" привело до того, що це місце багато років тому розділилося на кілька умовних зон. Наприклад, Нюшка – далека частину пляжу, де розставляють свої намети переважно сім'ї з маленькими дітьми. Вночі там тиша і спокій. Ближче до центру розкинулися тіла постояльців Ямайки – вони растамани і хіпі, часто проводять у себе концерти та фаєр-шоу. Найбільш "цивілізована" частина пляжу називається Пікаділлі - її, крім відпочивальників, окупували ще й місцеві татари, розставивши на березі свої кафе і чайхани. У бухті є й Зеленка – там ростуть дерева, й інші дрібніші "зони".
Проте є один фактор, який останнім часом став об'єднувальним для всіх цих місць, - сміття. Людей стало занадто багато, і за собою вони принесли гори викинутого непотребу.
Але ж колись бухта виглядала інакше. Хлопець з дредами і тату на плечі, житель Підмосков'я на ім'я Лев, сидячи на піщаному пляжі в променях сонця, що заходить, описував Корреспонденту романтичні види Лисячої бухти десятирічної давності: "Сюди жінки приїжджали, щоб народжувати в морі. За питною водою треба було йти на джерело в гори. Ніяких зручностей, і тільки свобода". Він щоліта живе тут по півтора-два місяці і робить це так давно, що вже збився з рахунку.
Але ні сміття, ні кафешки, ні натовп"текстильників" не відлякують від цього місця тих, хто приїжджає сюди за особливою атмосферою
Але ні сміття, ні кафешки, ні натовп "текстильників" не відлякують від цього місця тих, хто приїжджає сюди за особливою атмосферою.
23-річні мінчани Настя і Віталій Суворови з'явилися в бухті в середині липня. І сидіти тут збираються приблизно до середини вересня – на той час у них повинні закінчитися гроші. У столиці Білорусі у пари хіповський магазин.
Настя, яскрава дівчина з африканськими косичками – червоними, помаранчевими, білими і хенд-мейд-сережками, розповідає, що вони з чоловіком давно чули про це місце. Але лише в нинішньому році вирішили долучитися до місцевого життя, "щоб міський мозок відпочив і відновився". "Тут де впав, там і дім", - каже Суворова.
Живуть обидва в режимі сонця – прокидаються рано вранці, а далі як день піде. "У Лисячій бухті ніколи не знаєш, що буде через хвилину. Але й без особливих пригод тут завжди є море, сонце, мов та чача [виноградний самогон]", - каже Віталій Суворов.
Такі принади приваблюють не лише публіку з країн СНД. Цього літа в Лисячій бухті деякий час "зависали" поляки, німець і литовець.
Проте в бухті є не тільки чача і вино, уточнює Кокотчиков. Чим ближче вечір, тим відчутніше розноситься запах "травички". Без неї уявити собі повітря в бухті просто неможливо.
Втім, це не означає, що курять тут всі. Наприклад, лікар-патологоанатом Кокотчиков веде досить здорове життя – нічого не вживає, купається, засмагає, маститься лікувальною вулканічною глиною, а на "десерт" збирає на березі камінчики – сердолік і халцедони.
Єдиний зв'язок, перервати який здатні лише одиниці, - це гроші. Від впливу цього фактора не відмахнутися, його можна лише мінімізувати
Кожен з мешканців бухти володіє власним рецептом звільнення від звичайного світу. Єдиний зв'язок, перервати який здатні лише одиниці, - це гроші. Від впливу цього фактора не відмахнутися, його можна лише мінімізувати. Наприклад, до рівня киян Буліна і Мілова - їм вистачає на день на одного по 60-100 грн. "Це з поїсти і випити", - уточнює Мілов.
А можна звільнитися ще більше, як київський сервіс-інженер Костянтин Діденко, який приїжджає в Лисячу бухту дев'ятий рік поспіль. Він вважає, що з грошима питання вирішується досить просто: спочатку ти годуєш-напуваєш всіх, а потім живеш за рахунок тих, кого ти напував і годував. Адже всі тут – сестри і брати. "Главное, что голова в песке – значит, не бывать тоске", - сміючись, підсумовує Діденко [залишаємо римовану фразу в оригіналі, - ред.].
Кримський Енерджайзер
З року в рік наплив "матрацників" - так лисячобухтівські дауншифтери називають тих, хто приїжджає в бухту не хіпувати, а спостерігати за хіпі, збільшується. А все тому, що до місцевого пляжу можна під'їхати. "Раніше, якщо хтось приїжджав на машині, з нього всі іржали: адже сюди діставалися автостопом", - каже Лев.
А ось на гору і мис Меганом, що в 8 км від Судака, на машині заїхати неможливо. Тому там розташувалися люди, які мігрували з цивілізованої Лисячої бухти. Автомобільна дорога веде лише в Капсель – частину Меганому, де розташований кемпінг з трейлерами. На дикий пляж доведеться йти пішки, причому стежки тягнуться по скелях.
Меганом довгий час був закритий для вільного відвідування – тут містилися секретні військові об'єкти. Але на початку 1990-х всі огорожі зняли, і сюди потягнулися ті, кому свобода дорожча за блага цивілізації. Таких сміливців небагато – у цьому році Корреспондент нарахував на пляжі і в скелях, що його оточують, не більше сотні осіб.
Те, що в Лисячій бухті згадують із жалем – походи до джерела за питною водою, відсутність мобільного зв'язку та громадського харчування, і тільки природа в первозданному вигляді, - на Меганомі збереглося.
Схили навколишніх гір майже позбавлені рослинності, тому навіть тінь – проблема, каже йог Олег із Запоріжжя. Урівноважений і розслаблений, він сховався від сонця під величезним каменем. Такий відпочинок не кожному до смаку, впевнений послідовник індійської науки управління тілом.
Сам він приїжджає на Меганом, щоб посилити свої духовні можливості й зарядитися енергією. "Ту енергію, яку отримуєш в місті за тиждень або місяць, тут можна увібрати за один день", - розповідає Олег.
Саме йоги – одна з найпоширеніших груп меганомівського населення. Вони влаштовують тут літні сесії та майстер-класи, бо переконані: це місце особливої сили. "У Гімалаях є долина йогів, до якої можуть потрапити лише обрані. Наш Меганом – це щось подібне", - запевняє запорізький йог.
Втім, кожен меганомець використовує місцеву енергію по-різному. Наприклад, 25-річний музикант Михайло Фомін, який приїхав до Криму із Санкт-Петербурга, взяв із собою барабан джембе. У компанії, що складається з трьох пітерців, це не єдиний музичний інструмент. Є ще й діджеріду – духовий музичний інструмент аборигенів Австралії. "Малюємо, граємо на музичних інструментах, книги читаємо", - перераховує перелік своїх кримських справ Фомін.
Поруч, сховавшись від палючих променів денного сонця під навісом, його подруга, 23-річна Віка Естерлін, читає вголос Життя комах Віктора Пєлєвіна.
Віддалік йоги невеликою групкою вчать асани. Одна з них, дівчина з оголеними грудьми, старанно повторює за вчителем рухи, витримуючи ритм дихання. Але на неї ніхто не звертає особливої уваги: Маген така ж Мекка нудистів, як і Лисяча бухта.
А ось у 23-річного Євгена Вовденка, фотографа з Києва, енергія витрачається на інше. Корреспондент зустрів його біля підніжжя гори з величезним чорним сміттєвим пакетом в руках, куди киянин накидав пляшки, банки та інший непотріб, який йому зустрічався по дорозі.
"Будинок це не тільки там, де ти живеш. Будинок і там, де ти йдеш. А в домі завжди має бути чисто", - каже Вовденко і, повільно спускаючись униз, до пляжу, зникає за скелями. Там само, де залишився і сам Меганом, - останній Гоа на карті України.
***
Цей матеріал опубліковано в № 30 журналу Корреспондент від 5 серпня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент заборонений.