Корреспондент: Рідна Канадійщина. Історія першої хвилі еміграції українців до Канади

Наприкінці XIX століття в Канаду потрапили перші вихідці із Західної України. Вже до початку Першої світової війни там налічувалося понад 100 тис. українців. Вони назавжди змінили обличчя цієї заокеанської країни, пише Оксана Мамченкова у №39 журналу Корреспондент від 7 жовтня 2011 року.

Двоє українських селян з околиць нинішнього Івано-Франківська 120 років тому, залишивши батьківщину, після довгої подорожі висадилися на узбережжі Канади, а через деякий час вже фермерствували на місцевих землях.

Тоді ні вони самі, ні хто-небудь інший не міг припустити, що з цих двох розпочнеться історія масового виїзду галичан в далеку заокеанську країну, результатом якого стане утворення однієї з найбільших українських діаспор у світі. Для Канади ця подія виявилася знаковою – далека американська держава отримала не лише безліч робочих рук, а й потужну нацменшину, дев'яту за чисельністю на сьогодні в цій країні. А Україна, втративши сотні тисяч своїх мешканців, у підсумку набула значне заокеанське лобі.

На межі XIX-XX століть із Західної України, що входила тоді до складу Австро-Угорщини, слідом за двома першопрохідцями нескінченним потоком потекли за океан українські селяни, гнані злиднями та хиткістю становища на батьківщині. А в Канаді їх чекав ласий шматок у вигляді важкозрозумілих для імперії Габсбургів 65 га землі – такі наділи кожен повнолітній переселенець отримував від канадського уряду фактично за безцінь. Новоспеченим власникам висувалася лише одна вимога – старанно працювати на своїй ділянці.

За сучасними даними, в період з 1891 по 1914 рік з Галичини та Буковини виїхало щонайменше 0,5 млн українців. Причому кожен п'ятий з них обрав пунктом
кінцевого призначення Канаду

За сучасними даними, в період з 1891 по 1914 рік з Галичини та Буковини виїхало щонайменше 0,5 млн українців. Причому кожен п'ятий з них обрав пунктом кінцевого призначення Канаду. Там їх чекали цілинні землі у сформованих на кінець XIX століття нових провінціях – Манітоба, Саскачеван та Альберта.

Заокеанська мрія

Історія переселення українців до гостинної Канади розпочалася з подорожі двох сміливців, які ризикнули перетнути океан у пошуках землі та достатку. 7 вересня 1891 року двоє вихідців з прикарпатського села Небилів – Іван Пилипів та Василь Єленяк – прибули на борту корабля Оригон в канадський порт Квебек. Не гаючи часу, односельці рушили вглиб континенту і, оглянувши в різних місцях наділи, які пропонувала місцева влада для всіх переселенців з Європи, зупинили свій вибір на селищі Гретна, що в провінції Манітоба.

Зібравши перший урожай, Пилипів з'їздив на батьківщину за родиною, а заразом розповів про свої успіхи землякам. Варто зазначити, що наполеглива праця і витривалість дозволили цьому колишньому галичанину до кінця життя скупити на новій батьківщині цілих 324 га орних земель. Єленяк вирушив за родичами кількома роками пізніше і, повернувшись до Канади у 1899 році, назавжди осів у провінції Альберта.

Пилипів та Єленяк не були першими синами Прикарпаття, які знайшли щастя в заокеанських преріях. Відомі й більш ранні випадки, коли українці отримували у власність канадські землі. Приміром, у 1812 році члени двох швейцарських полків, взяті в полон британцями під час війни Наполеона, були включені до лав англійської армії і відправлені битися з американцями на територію нинішньої Канади.

Саме переїзд Пилипіва та його товариша поклав початок 120-річній історії української діаспори в Канаді

Коли в 1814 році запанував мир, полки розформували, а солдатам як оплату за військову службу запропонували земельні ділянки та грошові субсидії. Серед вояків було троє галичан, чиї нащадки живуть в Манітобі і понині. І все ж саме переїзд Пилипіва та його товариша поклав початок 120-річній історії української діаспори в країні.

У другій половині XIX століття втомлені від економічної та політичної нестабільності всередині Австро-Угорщини селяни, чия власність обмежувалася в кращому разі 2-3 га землі, все частіше вирішували бігти за океан. Основними напрямками тривалий час були Аргентина і Бразилія. Потім увага майбутніх емігрантів переключилася на Північну Америку. Справа в тому, що з півдня приходили тривожні звістки про небезпечні хвороби і ворожість місцевих жителів.

У 1863 році в Штатах набув чинності закон про гомстеди, покликаний забезпечити земельними ділянками всіх, хто вирішував оселитися на державних землях і обіцяв їх обробляти. Однак вільні землі в США закінчилися швидко, але аналогічні кроки дуже вдало зробила Канада.

У 1872 році ліберальний уряд цієї країни на чолі з Джоном Макдональдом прийняв закон, згідно з яким, заплативши лише $ 10, кожен повнолітній чоловік, який в'їжджав в країну, міг отримати в користування наділ площею до 65 га. Землю можна було викупити повністю – 1 га коштував трохи більше $ 2. Обов'язковою умовою було зведення на ділянці будинку вартістю не менш ніж $ 300. Прожити там слід було протягом трьох років хоча б по 6 місяців щороку. Новоспеченим канадцям надавалися різні пільги, щоправда, якщо іммігрант не займався наділом 6 років поспіль, землю повертали в держвласність.

Чутки про роздачу дармових земель в північному краї вперше просочилися на Івано-Франківщину в кінці 1880-х. Сам Пилипів дізнався про заокеанську щедрість від свого однокласника, німця Йоганна Кребса. До того моменту багато німецьких селян уже змінили Європу на Новий Світ, нітрохи про це не пошкодувавши.

Активне переселення прикарпатців у Канаду розпочалося лише через 5 років після приїзду туди Пилипіва і Єленяка, у 1896 році. Поштовхом до бурхливого переміщення трудових ресурсів стала діяльність львівського агронома та активіста Осипа Олеськіва.

Розуміючи неминучість еміграційного процесу, він вирішив зробити його цивілізованим і через посередників налагодив зв'язки з тодішнім міністром внутрішніх справ Канади Кліффордом Сіфтоном. У 1895 році львів'янин поїхав до Канади. Протягом кількох місяців він об'їжджав північно-східні райони Едмонтона, побував в будинках українських фермерів, які встигли обжитися на новому місці, і повернувся додому сповнений ентузіазму, підкріпленого невеликим грантом від заокеанського уряду, який зобов'язався витратити на агітацію.

Пропаганда справила ефект вибуху бомби – з легкої руки українського агронома в 1896 році організовані групи почали активне заселення канадської Альберти

У двох написаних після повернення статтях – Про вільні землі і Щодо еміграції – Олеськів відмовляв земляків від поїздок до Латинської Америки і рекомендував сприятливу у всіх сенсах Канаду. Пропаганда справила ефект вибуху бомби – з легкої руки агронома в 1896 році організовані групи почали активне заселення канадської Альберти.

Переїзд передбачав наявність не тільки рішучості, а й пристойного капіталу. У рекомендаціях потенційним переселенцям керівник еміграційного бюро при уряді Канади, українець Кирило Геник писав: для більш-менш успішного старту на новому місці родині потрібна чимала сума в $ 1 тис. До неї входили мінімальні $ 200, необхідні для початку робіт на фермі, по $ 60 для кожного члена сім'ї на їжу та інші потреби на перший час, а також витрати на оформлення документів і проїзд.

Незважаючи на дорожнечу ініціативи, українці сміливо зважувалися на зміну місця проживання.

Обурена відтоком дешевої робочої сили Австро-Угорщина боролася з проблемою, як могла. Законодавство не забороняло громадянам виїзд за межі імперії, проте залишити країну можна було лише за наявності закордонного паспорта. Тому селянам під усілякими приводами і без них затримували або ж зовсім не видавали заповітні документи.

Водночас велася активна боротьба з агітаторами на місцях. Жандарми влаштовували обшуки, вилучаючи гроші, квитки і рекламні брошури. До речі, за агітацію постраждав і Пилипів. Перш ніж забрати сім'ю до Канади, він відсидів кілька місяців у в'язниці на батьківщині. Надто вже яскраво описував односельцям принади заморського господарювання.

Про те, у яку сильний головний біль для австро-угорської влади перетворилися селяни, які бігли за кордон, багато говорила західноукраїнська преса. Особливо емоційними ставали передовиці газет в неврожайні роки. "Еміграція стала для нас складним економічним чинником", – писала в березні 1913 року газета Нова Буковина.

Перші труднощі

Дорога до світлого канадського майбутнього для українців була довгою і важкою. Спершу вони добиралися до одного з ключових портів, серед яких були Бремен, Гамбург, Роттердам, Трієст і Ліверпуль. Подорож через океан забирала близько двох тижнів. Після прибуття переселенці проходили реєстрацію, після чого їхали на відведений для них наділ. Реєстрація давала право протягом трьох-п'яти років отримати канадське громадянство.

Отримавши земельну ділянку, новоприбулі будували невеликі халупи, селитися намагалися групами.

"Коли мої предки приїхали на кораблі в Монреаль на початку 1906 року, тут була зима", – розповідає історію своєї сім'ї Гордон Вінслі, пенсіонер, а в минулому держслужбовець з канадського містечка Саскатун, що в провінції Саскачеван. Незважаючи на погоду, його українські дідусь і бабуся разом з трьома дочками не відступили від накресленого шляху і дісталися до Хаффорда в Саскачевані, де отримали землю.

"Вони вирили дірку в схилі пагорба, обклали колодами, згори вкрили дерном. Таким був їхній новий будинок", – пояснює Вінслі. Щоб заробити необхідні для розвитку власного господарства кошти, глава сім'ї влаштувався на будівництво залізниці, а його дружина зайнялася в'язанням.

Брак грошей був характерним явищем для більшості українських переселенців. Тому, зайнявши виділену земельну ділянку, чоловіки і жінки працювали на ній
весну-літо-осінь, а в холодну пору року вирушали на заробітки

Брак грошей був характерним явищем для більшості українських переселенців. Приміром, корову в ті часи можна було купити за $ 50, за коня доводилося викласти $ 200, віз коштував близько $ 70, косарка – $ 115. Тому, зайнявши виділену земельну ділянку, чоловіки і жінки працювали на ній весну-літо-осінь, а в холодну пору року вирушали на заробітки.

Чоловіки йшли туди, де можна було застосувати силу і не потрібно знання англійської – на будівництво, прокладання залізниць, лісорозробки, в шахти. За 5-6 років важкої праці накопичували близько $ 700 на власну справу. Жінки підробляли наглядом за дітьми, влаштовувалися офіціантками, прибиральницями. Ця робота мало чим відрізнялася від тієї, яку доводилося виконувати на батьківщині, але платили тут за неї у 8-10 разів більше.

Але за океан їхали не лише бідняки. Найчастіше в далекий шлях вирушали заможні жителі міст і сіл, яких змушувала економічна і політична нестабільність, що підтверджувалася випадками розорення сусідів і знайомих.

"Мій прапрадід був мером невеликого містечка неподалік від Львова, у нього був свій млин, але він відмовився від усього, щоб перевезти сім'ю до Канади", – розповідає Христина Спенюк, студентка з Саскатуна. Її предки переїхали за океан, оселилися неподалік знайомих, які прибули туди раніше, і зайнялися землеробством.

Від галичан у канадці

Бурхливий потік різношерстої публіки буквально заполонив Канаду на стику двох століть. В одному з липневих номерів 1898 року україномовна американська газета Свобода писала: "Масова еміграція наших русинів Галичини та Буковини в цьому році завдала тут чимало клопоту владі. Тисячі людей прибули в цьому році в Канаду. Імміграційний будинок на узбережжі був переповнений. Людей розсилали куди попало. Бідолахи тулилися де доведеться".

Не справляючись з напливом прибульців, канадський уряд Вілфріда Лор’є вирішив призупинити потік емігрантів. Згідно з виданим у липні 1906 року законом усіх новоприбулих зобов'язували проходити медогляд. Далі порту не пускали психічно хворих, сліпих, глухих, калік, жебраків, злочинців, повій або ж тих, кого вважали такими. У 1910 році вже новий закон зобов'язував емігрантів, крім іншого, бути грамотними і мати професійну кваліфікацію.

Місцеві жителі називали українців не інакше як білими неграми і дикунами. Проте вроджена працьовитість, витривалість і терплячість українців змусили канадців змінити ставлення до "галішінс"

Канадці чим далі, тим більш підозріло ставилися до переселенців зі сходу, проте українців сприймали особливо вороже. Ті, як правило, приїжджали без грошей, погоджувалися на будь-яку фізичну роботу, а мови й зовсім не знали. Місцеві жителі називали цих дивних людей в овечих шапках й обдертому одязі не інакше як білими неграми і дикунами. Проте вроджена працьовитість, витривалість і терплячість українців змусили канадців змінити ставлення до "галішінс", які досить швидко вчили незнайому мову, освоювали нові землі, обзаводилися худобою і перетворювалися на повноправних членів місцевого багатонаціонального суспільства.

Ще на початку інтенсивної еміграції міністр Сіфтон, який з великим інтересом займався справами українців, відправив на Прикарпаття спеціальну інспекцію. Один з її учасників мав рацію, коли написав за підсумками поїздки: "Ці люди, провівши кілька років на новому місці, повністю пристосуються до канадського способу життя".

Тепер, через більш ніж сто років, українці становлять дев'яту за чисельністю етнічну групу Канади. Згідно з даними комітету статистики в країні їх налічується 1,2 млн, тобто 3,9% від усього населення. Переважна більшість нащадків перших переселенців не знає української мови, але історію свого роду майже напевно може розповісти кожен.

***

Цей матеріал опубліковано в № 39 журналу Корреспондент від 7 жовтня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.