Корреспондент: Точка зору: Людська трагедія. Країна, де найвище ціниться життя

Одна з головних бід України, що докорінно відрізняє її від країн – світових лідерів, – тут, як у Середньовіччі, абсолютно не ціняться життя і доля людини, пише викладач МАУП Костянтин Подобєд у колонці, опублікованій у №42 журналу Корреспондент від 28 жовтня 2011 року.

Випустили Гілада Шаліта, ізраїльського танкіста, який п'ять років був у полоні, а тепер його обміняли на 1.027 палестинських ув'язнених.

Ну і що, спитає хтось. Яке відношення має цей ізраїльський солдат до нашого українського життя? Ніякого!

Це як сказати.

Заздрість – погане почуття. Але іноді варто і позаздрити.Ну, може, не позаздрити, а повчитися – це вже точно.

Я часто заздрю ​​Ізраїлю.

Не збираюся тут досліджувати проблеми ксенофобії,антисемітизму, життя євреїв в Україні. Це зовсім інша історія. Я про інше.

У суперечках з моїми знайомими юдофобам я завжди намагався проводити думку про те, що євреї в будь-якому випадку гідні поваги.Їх не обов'язково любити, але віддати належне найкращим рисам їхнього національного характеру потрібно обов'язково.

Створюючи з нуля власну державу, народ Ізраїлю чітко знав, чого він хоче, був твердо впевнений, що в нього все вийде, і не шкодував сил для втілення своєї мрії в реальність. А сил було потрібно багато. Я маю на увазі і численні війни, і наполегливу працю з перетворення безводної пустелі в сад, і боротьбу за повернення, тобто суперактивну пропаганду ізраїльських успіхів з метою залучення якомога більшої кількості іммігрантів з усього світу.

Була розроблена креативна пропаганда культу нового єврея,здатного, на відміну від багатьох мільйонів одноплемінників, які мовчки рушали в газову камеру під час голокосту, боротися зі зброєю в руках, створювати свою країну.Цей культ займав в ідеологічній складовій держави ду-у-уже важливу роль.

А в основі механізму побудови нової держави і створення нової людини лежало, як завжди, слово. Виведемо за дужки природу ідеології сіонізму, її оцінювати зараз не час. Я хочу сказати про те, що для людей, які з'їхалися з усього світу, об'єднаних етнічно, все було не так просто.Національність національністю, але існують ще й колір шкіри, і менталітет,набутий під час проживання в різних країнах на різних континентах серед різних народів,і різний культурно-освітній рівень. Від цього просто не відмахнутися.

Ось тут і зіграло свою роль слово, а точніше мова, душа народу, як любимо говорити ми в Україні. За два роки після півтори тисячі років забуття була сформульована програма штучного відродження мертвої мови – івриту,якою переважна більшість населення Ізраїлю не вміла ні розмовляти, ні читати,ні писати.

І відродили! Сьогодні це державна мова і мова повсякденного спілкування, яка цементує євреїв з обох Америк, Європи, Азії та Африки, що з'їхалися в країну.

Так уже сталося, що держава Ізраїль розташована в оточенні ворогів, і подальша доля її не виглядає безумовно райдужною. Але ізраїльтяни борються і не думають здаватися. Характер боротьби теж залишимо за дужками – не це тема розмови. Фокус в тому, що вони чітко знають, чого хочуть,знають, як це зробити, і що вони за це готові віддати.

Організацію і керування вони завжди доручали і доручають найкращим – тим, хто у справі довів свою відданість ідеї і країні

Організацію і керування вони завжди доручали і доручають найкращим– тим, хто у справі довів свою відданість ідеї і країні. На чолі держави в ізраїльтян із самого початку стояли люди, які зі зброєю в руках відстоювали незалежність країни, особисто ходили в атаки і рейди, були поранені і пролили свою кров на землю, яку захищали. Держава цінує тих, хто воював і просто служив в армії. Привілеї для чоловіків і жінок, які пройшли через службу у збройних силах, серйозні і значні: їх висувають на державну службу, надають соціальні пільги, просто поважають у суспільстві. Відняти ці пільги обманом ніхто навіть і не думає.

Ось ми й підходимо до Шаліта ... Років 20 тому, читаючи Олександра Солженіцина, я запам'ятав його фразу: найвища ціна людського життя –в Ізраїлі. Почувши про повернення додому ізраїльського солдата, якого після довгих важких переговорів обміняли на тисячу палестинців, я згадав Олександра Ісайовича – правий був російський гуру. Ізраїльтяни цінують і бережуть кожного.

Ви, напевно, здогадуєтеся, чому я це пишу. Ну звичайно ж із заздрістю і сумом, і з мрією – от би нам так.

От би у нас була така національна ідея, щоб всі повірили і боролися, не відступаючи. А на чолі держави стояли не злодійкуваті й спритні, а розумні і чесні

Ех, от би у нас була така національна ідея, щоб всі повірили і боролися, не відступаючи. Щоб ніяких "моя хата скраю", ніяких "хай корова здохне, аби в сусіда дві", ніяких "два українці – три гетьмани"!

Ще мрію, щоб і у нас не чинили перешкоди поширенню української мови, розмовляли нею і вдома, і в офісі, і в держустанові.

А на чолі держави стояли не злодійкуваті й спритні, а розумні і чесні.

А сама держава щоб у першу чергу турбувалася про власне пуття і про власний народ.

А якщо вже почнеться, не дай боже, війна, щоб піклувалися про своїх солдатів, як про зіницю ока. А якщо трапиться потрапити кому з наших хлопців у полон, то щоб п'ять років шукали, просили, погрожували і виторговували, а потім погодилися обміняти одного на тисячу. І щоб зустрічали потім, як переможця.

І жили б ми у достатку.

Нехай тоді називають нас, як хочуть, – хоч жидами, хоч хохлами.

За таку країну, думаю, і воювати буде не страшно, і померти не шкода.

***

Ця колонка опублікована в № 42 журналу Корреспондент від 28 жовтня 2011 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua