Корреспондент: Жив-був пес. Інтерв’ю з епатажним художником Олегом Куликом

Успішний і епатажний російський художник, уродженець Києва Олег Кулик в інтерв’ю Ірині Ілюшиній розповів про московські протести, біди Росії, оголення заради мистецтва і про власний скандальний перформанс Людина-собака. Матеріал розміщено у №50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року.

Стрункому і молодому на вигляд Олегу Кулику нізащо не даси його 50. Ще менше віриться, що цей інтелігентний чоловік в окулярах колись уславився на весь світ скандальним перформансом Людина-собака, під час якого він голяка, надівши ошийник і ланцюг, перевтілювався в тварину. Причому настільки вдало, що одного разу на виставці в Стокгольмі укусив шведського куратора.

Ціни на роботи Олега Кулика складають десятки і сотні тисяч євро, а експонуються вони на найкращих майданчиках світу

Зараз Кулик згадує про це зі сміхом і певною ностальгією. Він став розсудливим, створив сім'ю, а час ділить між експериментами з театральними постановками і спорудженням власного будинку. Може собі дозволити – ціни на його роботи складають десятки і сотні тисяч євро, а експонуються вони на найкращих майданчиках світу.

І хоча до рідного Києва з персональною виставкою Кулик доїхав тільки після Лондона, Берліна, Рима й інших світових столиць, готувався він до неї ґрунтовно – вибрав роботи зі своїх знаменитих фотопроектів Вікна і Новий рай, презентованих на Венеціанській бієнале у 2001 році. До 25 січня 2012 року їх можна побачити у столичній Mironova Gallery.

Гігантські фотоколажі з тваринами і людьми відсилають до тем втраченого раю – єднання людини з природою. Саме ці роботи, впевнений Кулик, найбільш адекватні яскравому й чуттєвому українському мистецтву. Про це та багато іншого художник розповів Корреспонденту.

- Чому ви залишили рідний Київ? У центрі радянської імперії легше було зробити кар'єру, ніж у провінції?

- Навпаки, через зовсім протилежні причини. Я був молодий, читав про пригоди, про інше життя – вільне й авантюрне. І в мене була мрія втекти від контролю, від обмежень.

Яка Москва? Мені туди зовсім не хотілося! Я хотів на волю і пішов вчитися на геолога, тому що в СРСР це був єдиний легальний спосіб подорожувати. Іншим було складно – туди не можна, там прикордонна зона. А геологу скрізь можна.

Я два роки працював на Камчатці – дійсно прикордонна зона, абсолютно фантастична, полювання, риболовля, пошуки золотої руди, знайомство з надзвичайними людьми. Потім жив у Ханти-Мансійську, там шукали нафту. Потім – чотири роки в російській в глибинці. Мене дико душило місто, я його не люблю, це страшне зло.

- Але зараз ви живете в Москві? Або все-таки за містом?

- У Москві, але багато часу проводжу на природі – в подорожах або у друзів. І зараз споруджую будинок своєї мрії, будинок-вікно: він розташований у горі, а назовні виходить просто величезне вікно. Це у 100 км від Москви, недалеко від Калуги. захопливі краєвиди: пагорб, річка і на 180° огляду жодного дроту.

- А де подорожували? Які ваші улюблені країни?

- Навіть не знаю. Я так багато їздив, що легше сказати, де я не був. Я не був у Японії, але мені туди нецікаво. Ще не хочу їхати до Австралії.

Із задоволенням їжджу на острови, Балі, наприклад, всю Індонезію об'їздив. Але найбільше люблю Монголію. Це єдина країна, де люди живуть у симбіозі з природою.

Екологія гарна і в Німеччині, але що це за екологія? Це мерзенна екологія гурманів – ось ми, такі чудові, і в нас тут садки такі чудові. Але все це штучне, це не природа, це гарнір. Щоправда, хороший, свіжий гарнір, на відміну від нашого – тухлого і смердючого.

- А як сталося, що від пошуків нафти ви прийшли до художніх пошуків?

- Я ніколи не припиняв займатися мистецтвом, для мене це завжди було важливо і цікаво. В армії працював художником, потім – в московському Будинку офіцерів малював якісь плакати. У СРСР важко було реалізуватися в цьому просторі, і це було хобі.

Потім, коли система впала, виявилося, що радянські художники нікому не потрібні. А андеграунд, який розробляв якісь цікаві речі, став затребуваним і цікавим.

- Ви починали з епатажних перформансів на зразок людини-собаки. Це був спосіб заявити про себе і свою точку зору, щоб публіка не пройшла повз?

- Навпаки. Перший перформанс був спробою піти з мистецтва. Я думав, це буде як гримання дверима – мовляв, я не хочу бути людиною серед таких людей. Але я хотів це зробити як художник, а не як скандаліст.

Але мені подзвонили з культурного центру Цюріха, кажуть: хочемо запросити вас як художника, нам дуже сподобалося ваше бачення як людини-собаки, там було стільки пристрасті, драматизму, напруги. Це так свіжо, переконливо. А я їм кажу: я ж не граю собаку, я нею стаю, це може бути небезпечно. (Посміхається)

- Це тоді ви покусали шведського куратора?

- (Сміється.) Ні, це було потім. Але знаєте, всі ж думали, що це як в кіно – удари сиплються, а ніхто не отримує по морді. І коли все почалося, у них був шок. Ну а я став заручником образу. Але ж у мене було багато інших, теж провокативних.

- Наприклад, ви часто фотографувалися оголеним.

- Буває так, що ідея – це одне. А коли починаєш її втілювати, з'являється інше. Я почав говорити про тваринність, а [в підсумку] моє оголення стало демонстрацією табу. Адже якщо щось репресує, навіть тілесність, за цим завжди ще щось стоїть.

Коли в СРСР кричали "Сексу в нас немає!", це ж означало, що і радості немає, інтимності немає, щастя, немає можливості бути людиною. Тому що у кого сексу немає? Тільки у роботів, у машин. Тому це була майже політична декларація.

- У вас не було проблем з цензурою?

- Завжди були! Навіть зараз є. Але зараз вже так, знаєте: а, ну це наш міський божевільний, йому можна, – він художник, він ненормальний, але такий талановитий і чарівний, як мавпа в трусах. (Сміється.) І я перестав робити ці речі, тому що ти одягнений вже викликаєш більше питань, ніж роздягнений. (Посміхається)

А взагалі я людина сором'язлива, навіть на пляжі без кабінки не можу переодягнутися. Перформанс – це зовсім інше. Як хірургія. Лікар – він же не маніяк, він не ріже людей на вулицях. Він робить маленький акуратний надріз, і він знає, що людині боляче, але без цього вона помре.

Те, що я роблю, – соціальна терапія. Маленький надріз, щоб випустити цей гній комплексів і проблем. І люди після моїх перформансів набагато легше сприймають реальність і самих себе. Вони перестають соромитися. Художник – той самий хірург, але який працює на більш тонких матеріях. Це арт-терапія. Тут потрібна сила духу, але водночас грайливість, треба не піддаватися на заколисливий вплив цивілізації.

- Політикою цікавитесь? Симпатизуєте комусь?

- Якщо я про політика нічого не чув, в мене до нього величезна симпатія. А якщо я про нього щось знаю – величезна антипатія. (Посміхається)

- Ви брали участь в акції протесту в Москві на Болотній площі?

- Так, гуляв там. Люди були дуже приємні, і навіть міліціонери ввічливі. Божевілля якесь, всі стали привітними. Гасла такі чудові – Ботоксний бабайка, йди! (Посміхається) Не знаю, кого вони називають ботоксним бабайком, – президента, напевно.

Благодушно все було, але я дуже не люблю великі скупчення людей. У 1991 році я теж стояв на барикадах, захищав Білий дім. В результаті сталося те, що сталося зараз.

Тобто моє ставлення до політиків можна так описати: вас цікавить життя натільних вошей? Звичайно, якщо вони залазять мені кудись. Точно так само і політика. Якщо вона починає лізти в твоє життя, сім'ю, мистецтво – відразу треба чимось побризкати, щоб вона здохла або втекла.

- І вам вдається жити далеко від цього?

- Так. Раз на десять років читаю газети, дивлюся – нічого не змінилося. Президент той самий, всі так само крадуть, ті самі дурні і дороги. Ті самі проблеми, що і в XIX столітті.

- А ваші колеги можуть собі дозволити так жити? Російські художники – заможні люди?

- Так, багато хто вже дозволяє.

- Скільки коштували ваша найдорожча і найдешевша роботи?

- Найдорожча - це Тенісистка [скульптура 2002 року, 160 тис. євро]. А найдешевша – маленький малюночок, відданий на благодійний аукціон, оцінений в $ 500. Але почалася битва, і в підсумку він був проданий за $ 5,5 тис. Це було несподівано. І так шкода – початок 1990-х, для мене і $ 500 були великі гроші, а тут – просто гігантські! Я ніколи стільки не отримував, просто травма якась. Я потім ще довго не міг продати за таку ціну роботу.

- Чому для першої київської персональної виставки ви вибрали саме цю серію робіт? Адже вона не найновіша.

- Так, але мені здалося, що вона в традиції українського мистецтва – барочного, пластичного, соковитого, виразного. Московське мистецтво – більш холодне, підсушене, концептуальне, жорсткувате. А мені хотілося бути адекватним, я все-таки народився в Києві. Я і в Москві не вважаюся російським художником, мої роботи більше чуттєві, всі кажуть: а, це засланий козачок! (Сміється.)

- А коли приїжджаєте до Києва, такого не виникає?

- Я в Київ, на жаль, рідко приїжджаю, раз на рік десь. І завжди дуже по-різному його сприймаю. Він сильно змінюється. Стає начебто затишнішим, але все більше закордоном. Але якимсь дивним – з одного боку, багато хто говорить російською, люди поводяться зрозуміло. Але деталі ... Явно [Україна] сильно розійшлася з Москвою і Росією. І це добре! Але для мене це і не Європа – щось третє, досить несподіване.

Як старе кохання: начебто вже й розійшлися, і все перегоріло, а потім раптом зустрічаєтеся, і не розумієш – перегоріло, чи ні, чи, навпаки, зараз як спалахне!

***

Цей матеріал опубліковано в № 50 журналу Корреспондент від 23 грудня 2011 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті, можна ознайомитися тут.