В чергу, сучі діти! Торгівля в СРСР поставила населення в нескінченну чергу

Радянська торгівля на півстоліття поставила населення Союзу в нескінченну чергу за дефіцитом або правом отримати право на купівлю

Полиці магазинів, забиті однотипним товаром, похмурі обличчя продавщиць, гігантські черги за будь-яким дефіцитним товаром – за таких умов довгі десятиліття отоварювалися радянські люди. Похід до магазину перетворився в СРСР на особливе життя, зі своїми правилами, поняттями і фразеологізмами.

Товар "діставали", його "викидали", черги були "живими", вдома створювалися "загашники" закуплених про запас продуктів. Дефіцит – а їм було все що завгодно, від копченої ковбаси до меблевих гарнітурів, – отримували "по блату", "з чорного ходу", часом оплачуючи до нього "в нагрузку" щось непотрібне. Щоправда, були й ідеальні магазини, але лише у вигляді закритої системи спецрозподільників або валютних відділів.

Торгівля в Радянському Союзі лише в перші роки свого існування ґрунтувалася на ринкових принципах. Але, одного разу вступивши на шлях планової економіки, назавжди залишилася, по суті, системою розподілу.

Не продати, а роздати

Після громадянської війни керівництво молодої країни вирішило вдатися у справах постачання до допомоги приватників, і не прогадало.

Оголошена восени 1921 року нова економічна політика дозволяла приватну торгівлю поряд з державною і кооперативною. І вже в 1922-1923-му частка приватної торгівлі в роздрібному товарообороті досягла 75,3%. Завдяки цьому в короткі терміни вирішили проблему із забезпеченням населення продуктами першої необхідності.

Проте в грудні 1925 року Кремль почав індустріалізацію країни, для чого потрібна була валюта – купувати високотехнологічне обладнання. Ціни на сировину – головну статтю радянського експорту – через кризу тоді падали. Допомогти міг експорт сільгосппродукції, але селяни не хотіли здавати її державі за низькими цінами, а намагалися з більшою вигодою продати приватникам.

І Кремль пішов шляхом репресій – селян стали розкуркулювати і масово заганяти в колгоспи, а приватників прибрали зі сфери постачання, зробивши її централізованою.

Такі дії відразу ж привели до кризи. З магазинів зникли продукти, за якими вишиковувалися величезні черги з бійками і погромами. Влада на місцях, щоб приборкати дикий попит, почала вводити нормований продаж товарів

Такі дії відразу ж привели до кризи. З магазинів зникли продукти, за якими вишиковувалися величезні черги з бійками і погромами. Влада на місцях, щоб приборкати дикий попит, почала вводити нормований продаж товарів, але це не допомогло. З'явилися картки на хліб – вперше їх ввели в Одесі в другому кварталі 1928-го. У тому ж році хлібні картки прийшли в Київ, Дніпропетровськ, Херсон, Маріуполь, а на початку 1929-го – до Харкова. Тоді ж через брак зерна держава припинила продавати борошно населенню. Почалися спалахи голоду по всьому Союзу, в тому числі і в Україні.

Ситуація в промисловості загострювалася – напівголодні робочі страйкували, що загрожувало зривами планів індустріалізації. У підсумку по всій країні пішли шляхом, застосованим одеситами: 14 лютого 1929 Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив постанову про всесоюзну карткову систему на хліб.

В Москві та Ленінграді, як зазначає російський історик Олена Осокіна у своїй книзі За фасадом "сталінського достатку", робочим виділялося 900 г хліба на день, членам їхніх сімей та іншим працівникам – 500 г, а пролетаріату інших міст Союзу – 300-600 г на день. Селянам картки не видавали.

У січні 1931 року ввели картки на основні продукти харчування і непродовольчі товари. При цьому населення (за важливістю для справи індустріалізації) поділили на чотири списки – особливий, перший, другий і третій. У перші два потрапили робочі стратегічних підприємств Москви, Ленінграда, Донбасу та інших промислових регіонів. У другій і третій – робітники і службовці неіндустріальних міст та заводів і фабрик, які випускали товари масового споживання. Селяни знову залишилися за бортом.

Найбільш забезпеченими в ті роки були вищі партпрацівники, які отримували так звані літерні пайки, куди входили всі основні продукти харчування.

На початку 1930-х торгівля в СРСР перетворилася на розподіл товарів: кожна категорія населення мала доступ до своїх типів "розподільників"

Так, на початку 1930-х торгівля в СРСР перетворилася на розподіл товарів: кожна категорія населення мала доступ до своїх типів "розподільників".

За ринковими законами працювали лише комерційні магазини і колгоспні ринки, де ціни були в кілька разів вищі за державні. Ще однією категорією точок, де товари можна було купити, а не отримати за карткою, стала мережа валютних торгсинів. Спочатку вони були орієнтовані на іноземців, але з осені 1931-го їх відкрили і для радянських громадян, які могли там отоваритися, здавши золото, срібло або антикваріат. Саме торгсин допоміг вижити багатьом селянам в голодні 1932-1933 роки: понад 80% товарів, проданих через цю мережу в той час, становили продукти харчування, з них 60% припало на хліб.

Картки ненадовго скасували тільки на початку 1936 року, але торгівля весь час залишалася нормованою. Нова криза почалася в 1939-му з початком війни проти Польщі, а потім і Фінляндії

Картки ненадовго скасували тільки на початку 1936 року, але торгівля весь час залишалася нормованою. Нова криза почалася в 1939-му з початком війни проти Польщі, а потім і Фінляндії. У містах, де постачання було краще, збиралися величезні черги з місцевих і приїжджих, з якими намагалися боротися за допомогою міліції.

"Питання одягу у нас в Києві надзвичайно важке, – зазначав у листі до глави Раднаркому В'ячеслава Молотова в кінці 1939 року киянин Н. С. Ковальов. – Багатотисячні черги до магазинів збираються за мануфактурою і готовим одягом ще з вечора. Міліція вишиковує черги десь за квартал в провулку, і потім "щасливців" по ​​п'ять-десять осіб у ряд, один за іншого в охоплення (щоб ніхто не проскочив без черги), в оточенні міліціонерів, як арештантів, ведуть до магазину. В цих умовах розквітає спекуляція страшна".

У липні 1941 року, з початком війни, в СРСР знову вводять карткову систему, яку ліквідували лише в кінці 1947-го. Але ще довгі роки частину товарів фактично розподіляли. Наприклад, як розповідає Віталій Ковалинський, історик-києвознавець, в 1950-х борошно населенню продавали за списками, причому тільки тричі на рік – на Новий рік, на Перше травня і на 7 листопада, річницю жовтневого перевороту.

Орієнтир на споживання

Стан справ почав змінюватися на краще в кінці 1950-х. В цей момент Кремль вирішив зробити ставку на розвиток харчової та легкої промисловості. У підсумку став якісно змінюватися й асортимент в магазинах, де хліб як основу харчування стали витісняти інші продукти.

"Частка хліба та хлібобулочних виробів в роздрібному товарообігу країни в 1940 році становила 17,2%, в 1950 році – вже 12,6%, а на цей час – близько 6%", - писав журнал Советская торговля в квітні 1960-го.

Стан справ почав змінюватися на краще в кінці 1950-х. В цей момент Кремль вирішив зробити ставку на розвиток харчової та легкої промисловості. У підсумку став якісно змінюватися й асортимент в магазинах, де хліб як основу харчування стали витісняти інші продукти

У серпні того ж року вийшла постанова Про вдосконалення торгівлі, після якої в країні стали проводити оптові ярмарки, де підприємства показували зразки товарів представникам торгових організацій, а ті, в свою чергу, вирішували, у кого що купити. Над країною замаячив привид ринкових відносин, але кардинально ситуацію він не змінив.

До цього ресурси по республіках розподіляв Держплан СРСР. Магазини, розповідає Ніна Голошубова, професор Київського національного торгово-економічного університету, були жорстко прикріплені до конкретного постачальника. Це породжувало не тільки дефіцит, а й одноманітність товару на полицях, який залежувався, – адже промисловість випускала продукцію дуже великими партіями, ніяк не орієнтуючись на попит.

Однак нововведення лише трохи полегшило ситуацію. І зовсім не вирішило проблему браку, яка в Союзі була всепроникною: за планової економіки виробники мали гарантований збут, і якість їх не дуже хвилювала.

"Органи державного нагляду в системі Держстандарту СРСР перевірили у 1973 році 1.788 підприємств Міністерства легкої промисловості і виявили, що 60% з них випускають продукцію з порушенням стандартів, – писала Советская торговля в січні 1975-го. – У торгову мережу було заборонене постачання 364 видів виробів".

Урядові ініціативи не позбавили магазини й іншої особливості – масових "вкидань" товарів. Вони траплялися, як правило, в кінці місяця і були відлунням спроб
підприємств виконати місячні, квартальні та річні плани

Урядові ініціативи не позбавили магазини й іншої особливості – масових "вкидань" товарів. Вони траплялися, як правило, в кінці місяця і були відлунням спроб підприємств виконати місячні, квартальні та річні плани.

Радянські покупці швидко пристосувалися до цих тонкощів. Наприклад, в Києві у дворі універмагу Україна часто під кінець місяця збиралася юрба, що чекала на "вкидання". Місце збору було не випадковим: кияни знали ще про одну особливість роботи магазинів: їхнє керівництво, щоб не створювати довгі черги в торгових залах, часом розпоряджалося продавати дефіцит прямо у дворі, на місці розвантаження.

Вершина піраміди споживання

Ще з 1930-х років у СРСР виник клас "спеціальних" покупців, який проіснував до самого кінця радянського ладу. Мова могла йти про різні категорії населення – військових, пенсіонерів, малозабезпечених, – яким виділяли і продавали товари, недоступні іншим громадянам. Але справжньою кастою привілейованих була партійна та господарська номенклатура.

Для еліти все було спеціальним: спецрадгоспи вирощували продукти, спеццехи виробляли іншу продукцію, потім все це постачалося в спецмагазини або
спецїдальні, в яких спецпокупці мали право за спеццінами (дуже лояльними до гаманців) все це придбати

Для еліти все було спеціальним: спецрадгоспи вирощували продукти, спеццехи виробляли іншу продукцію, потім все це постачалося в спецмагазини або спецїдальні, в яких спецпокупці мали право за спеццінами (дуже лояльними до гаманців) все це придбати. Інфраструктура була дуже розгалуженою, вона могла покрити чи не всі потреби, аж до пошиття одягу.

"Було ательє навпроти банку [нинішнього Нацбанку], – згадує дочка одного з працівників Радміну УРСР на умовах анонімності. – Там дійсно були хороші майстри, але туди не всіх допускали шити одяг".

Уся спецсистема працювала в умовах, схожих з підпільними: радянське керівництво дуже не хотіло дратувати свій народ. Однак це був секрет Полішинеля. Навіть більше, рядові громадяни навіть навчилися користуватися недоступними благами.

Уся спецсистема працювала в умовах, схожих з підпільними: радянське керівництво дуже не хотіло дратувати свій народ. Однак це був секрет Полішинеля. Навіть
більше, рядові громадяни навіть навчилися користуватися недоступними благами

Наприклад, у центральній частині Києва було багато продуктових магазинів, при яких працювали спецвідділи. Завдяки їм у відкритий продаж час від часу потрапляв дефіцитний товар, що залежався на полицях розподільників. В народі такі торгові точки навіть стали називати "магазинами недоїдків", і саме тут кияни полювали за тим, що не було доступно в загальній торговельній мережі.

Крім еліти, долучитися до солодкого життя могли люди, які працювали за контрактом за кордоном. Вони отримували зарплату у валютних чеках і могли їх отоварити в мережі спецмагазинів, такій як Каштан, де продавався недорогий радянський дефіцит й імпортна продукція.

"Ми переважно за взуттям туди йшли, – розповідає Валентина Александрова, дочка фахівця, який працював за кордоном. – Тому що у нас в магазинах взуття було багато, але воно було поганої якості і негарне".

Крах системи

Уся ця багаторівнева система розподілу привела до появи суперелітного класу торговців – директорів і продавців, причому не тільки спеціальних, але й звичайних магазинів, начальників баз, складів, інших постачальників. Вони стали героями народного фольклору й об'єктом пильної уваги співробітників відділів боротьби з розкраданнями соціалістичної власності як правопорушники, які заробляють на дефіциті, торгуючи з-під поли. Але в умовах планової системи побороти цю проблему виявилося неможливо.

Однак загубили радянську торгівлю не пройдисвіти і спекулянти, а загальні проблеми держави, яка втрутилася в афганську війну, зіткнулася з падінням цін на нафту і виявилася не здатною задовольнити потреби населення, пускаючи гроші на оборонку.

У підсумку з другої половини 1980-х ситуація в торгівлі почала погіршуватися. "Походи по магазинах стають все більш марними, оскільки мало не кожен день обіцяє нам новий дефіцит, – писала Советская торговля в січні 1990 року. – Із 1.200 основних товарів, за якими спостерігають фахівці ВНДІКПу [інститут кон'юнктури торгівлі та попиту на товари народного споживання] в 140 містах країни, відносно безперебійно торгують лише 200-ма".

В умовах попиту, який усе менше задовольнявся, населення періодично починало скуповувати навіть звичайні продукти. Так у 1988 році в Києві сталося з цукром,
який буквально змітали з полиць

В умовах попиту, який усе менше задовольнявся, населення періодично починало скуповувати навіть звичайні продукти. Так у 1988 році в Києві сталося з цукром, який буквально змітали з полиць. Владі довелося обмежити його продаж. "Ми в Києві ввели талони на цукор, – згадує Анатолій Статінов, останній міністр торгівлі УРСР. – Тому що в місті був такий ажіотажний попит, що магазини на місяць реалізовували до тримісячного обсягу цукру".

Але ні талони, ні інші заходи не вирішили проблему наростання дефіциту. Лише відмова від соціалістичної системи планування і перехід до ринку дуже швидко наповнив полиці магазинів різноманітними товарами. Але до радянської торгівлі це вже не має відношення.

***

Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 18 травня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.