Корреспондент: сТОП-10. Найбільш ексцентричні вчинки відомих співвітчизників

Щороку напередодні чудового свята Дня сміху в журналі Корреспондент таємно сподіваються, що робити традиційний першоквітневий проект сТОП-10 – складати рейтинг ексцентричних витівок відомих співвітчизників – не доведеться.

Надія ця ґрунтується не стільки на звичайній людській ліні, скільки на тому, що в журналі все ще вірять у те щасливе майбутнє, коли при владі та в її околицях не залишиться людей, які смішать прогресивне людство і гальмують еволюцію країни. В цьому році надія вкотре померла: після нетривалої дискусії Корреспондент без зусиль сформував нинішню десятку.

До неї ввійшли серйозні люди, в основному наділені владою, яким вдалося створити ситуації, що змусили реготати, а частіше – сумно посміхатися всю Україну.

Втім, самі фігуранти першоквітневого рейтингу Корреспондента зазвичай не бачать у своїх діях приводу для сміху, продовжують вважати себе серйозними людьми і навіть – національною елітою. Проте редакція вірить, що сТОП-10 допоможе його героям поглянути на себе збоку, а читачам – не втрачати почуття гумору в місцевих реаліях.

Редактор видання Нова Тернопільська газета

Для того щоб Україна потрапила на сторінки світових ЗМІ, як правило, потрібен серйозний інформаційний привід – наприклад, революція чи посадка колишньої другої особи держави. Миколі Мартинчуку, редактору малотиражки Нова Тернопільська газета, про існування якої колись мало хто знав, вдалося прорвати "інформаційну блокаду" однією лише креативністю.

Фурор світового масштабу (газету процитували інтернет-сайти провідних телеканалів – американського CNN, французького France24 і британського BBC) спричинив матеріал, винесений на обкладинку газети в кінці січня. Стаття Біля "Орнави" лилася "чорна" кров... була проілюстрована фотографією двох горил, що обіймають блондинку, а її підзаголовок свідчив: Араби з неграми билися за наших курвів.

Матеріал розповідав про бійку темношкірих студентів тернопільського вузу через українську дівчину. Її автор нарікав на те, що "чорне нашестя" несе Україні "загострення криміногенної обстановки, сплеск проституції і невідомі хвороби".

Після цього CNN констатував расизм в Україні: "Через кілька місяців Україна прийматиме Євро-2012, приїдуть іноземці. Ви не можете вести себе так, ніби ви все ще в СРСР".

"Вихід на світову арену" змусив Мартинчука виправдовуватися: він заявив, що мавпи на першій шпальті газети – алегорія, а непристойне слово "курва" вживав навіть Іван Франко.

Однак на цьому справа не закінчилася. Всього через місяць справу Мартинчука продовжив член ВО Свобода Юрій Сиротюк. Він заявив, що темношкіра співачка Гайтана, яка перемогла у відборі пісенного конкурсу Євробачення, – "не нашої раси" і не повинна представляти українську культуру у світі. "Глядачі думатимуть, що Україна десь у далекій Африці", – сказав Сиротюк.

Леонід Черновецький

Голова Київської міськради

Віктор Янукович за два роки правління неодноразово заявляв, що, як Президент України, вніс в життя країни стабільність. Багато українців це твердження вважають суперечливим, але якщо як приклад взяти Леоніда Черновецького, то виявиться, що Президент правий.

За Януковича київський мер став зразком стабільності: він стабільно, ось уже другий рік, відсторонений від управління містом і так само стабільно відсутній в ньому як юридична особа.

Всі важелі міської влади опинилися в руках Олександра Попова, якого Янукович не тільки призначив головою КМДА, а й забезпечив доступом до великих держфінансів, прагнучи перетворити Київ на столицю футбольного Євро-2012 і завоювати місцевий електорат.

У такій конструкції Черновецький, обвішаний, як новорічна ялинка, звинуваченнями в корупції його підлеглих і невмінні керувати містом, став п'ятим колесом у воза. Розуміючи це, мер як юрособа розчинився в просторі та часі. Тепер він, за повідомленнями ЗМІ, періодично набуває видимих форм десь у фешенебельних куточках Ізраїлю, але коментарів щодо київського життя не дає, і прорахувати, коли він в черговий раз матеріалізується, не можуть навіть сіонські мудреці.

Від Черновецького залишилося інша особа – фізична, і їй, треба сказати, дісталося життя дуже неспокійне, але щасливе. За минулий рік мер кинув (або вона його кинула) колишню дружину, жінку епатажну і до того ж скупу – вона намагається через суд позбавити Черновецького солідної частини майна. Але людина, що зуміла в лихі 1990-ті створити і утримати в руках великий банк, просто так ділитися не стане. Тим більше що на Черновецького вже знайшлася нова претендентка – мер начебто зв'язав себе узами Гіменея з новою (у всіх сенсах, в тому числі і за роком випуску) красунею-дружиною.

Олександр Лавринович

Міністр юстиції України

Автомобілі марки Mercedes вже час заносити до списку речей, які несуть неприємності українським держчинам. Кілька років тому екс-глава НАК Нафтогаз України Олексій Івченко та екс-міністр транспорту Йосип Вінський опинилися через них в центрі скандалів. Новою жертвою мерсів став Олександр Лавринович, глава Мін'юсту.

У грудні 2011-го Валерій Коновалюк, соратник міністра з Партії регіонів, чимось ображений на нього, заявив, що службовий автомобіль уособлення української Феміди – позашляховик Mercedes GL 420 вартістю близько $100 тис. – перебуває в міжнародному розшуку.

У відповідь міністр, який теж відразу ж образився, заявив, що, по-перше, користувався машиною всього кілька тижнів. А по-друге, все було в рамках закону. Мовляв, те, що в Україні погано лежить, в сенсі конфісковане державою, може використовувати Мін'юст як орган, який реалізує конфіскат. Ось він і використовує, ввівши машину в відомчий службовий гараж. А оскільки, на думку міністра, закон в цьому випадку не постраждав, віддавати комусь автомобіль він не має наміру.

Хоча претендент є. Як з'ясували журналісти німецького видання Der Spiegel, власник GL 420 – лізингова компанія в Німеччині, яка з незрозумілою для східних слов'ян завзятістю все-таки хоче повернути свою власність.

Розказана Der Spiegel історія прославила Лавриновича на всю Європу. Але він залишився непохитний, довівши сусідам по континенту: українська Феміда настільки сліпа, що впритул не бачить причин хвилюватися через головного правознавця країни, що їздить на краденому автомобілі.

Ігор Суркіс

Президент футбольного клубу Динамо Київ

Досить різко, але досить точно описав трансферну стратегію Ігоря Суркіса, президента футбольного клубу Динамо Київ, колишній динамівець Олег Саленко. "Половина всіх сучасних легіонерів Динамо – мотлох, який невідомо як потрапив до Києва. Вони сидять на лавці запасних й отримують за це гроші".

До "саленківського" списку мотлоху потрапив юний бразилець Феліпе Андре, якого Суркіс придбав у ФК Сантос (Бразилія) за 8 млн євро.

В обмін на великі гроші 20-річний футболіст з лави запасних певний час дивився, як красиво забивають динамівські форварди, а тепер він повернувся на батьківщину, хоча залишається у формальній власності київського клубу.

"Коли селекція помиляється на $ 2-3 млн, гаразд, можна пробачити, – пояснює Суркіс трансферний прокол. – Але зараз у мене величезне питання до нашої служби щодо двох гравців – [аргентинця Факундо] Бертольйо та Андре, які в сумі коштують близько $ 20 млн".

Таємницю придбання "непотребу" за ціною, що дорівнює вартості 40 автомобілів Rolls-Royce, відкрив сам Андре: "Я був на зустрічі з президентом клубу [Динамо], і він сказав, що не знає, хто мене купив".

Схоже, в гаманці Суркіса завівся якийсь злий чорт, який без відома господаря скуповує південноафриканську молодь, об’єднану яскравим талантом за хороші гроші просиджувати на лаві запасних, а потім публічно розплювавшись вбік одноклубників, як наприклад це зробили Жерсон Маграо, Марінато Гільєрме, Факундо Бертольйо, дезертирувати на протилежну частину глобуса.

"Атака у них українська – Шевченко, Ярмоленко, Мілевський, – плаче Андре в жилетку південноамериканської преси. – Важко переконати тренера поставити бразильця".

Переконати тренера, – важко. Розщедритися власника клубу – запросто. Загалом, час на воротах стадіону столичного Динамо писати: "Куплю непотріб. Дорого. Запитайте Ігоря".

Роман Ландик

Депутат луганської міськради

В історію важко потрапити, але в неї легко вляпатися. Це про Романа Ландика, молодого регіонала, депутата луганської міськради і за сумісництвом сина мультимільйонера, члена Партії регіонів Володимира Ландика. У липні 2011-го Ландик-молодший в луганському ресторані Баккара побив 20-річну дівчину. Ніяких неприємностей цей банальний, за українськими мірками, епізод мажору не обіцяв би, але на біду Ландика веб-камера закладу записала, як він приборкував непокірну фотомодель, заваливши її на підлогу.

Україна в повному складі прилипла до моніторів комп’ютерів споглядати луганський бойовик. У підсумку Ландик опинився за ґратами. Роману Володимировичу засвітило від двох до п’яти за суворою статтею Кримінального кодексу України. Під тиском обставин Ландик видав серію одкровень, які засвідчили, що у владі, яку вони з батьком представляють, причаїлися пройдисвіти, зрадники і вбивці. Сам же обвинувачений потребує термінової медичної допомоги. Адвокати вимагали від суду відпустити їхнього клієнта зі слідчого ізолятора підлікувати карієс. Але Феміда була безжальною.

Ландик-молодший був приголомшений. Але він журився не стільки через скоєне, скільки через те, що в його посадці була зацікавлена ​​Адміністрація Президента, Генпрокуратура, високопоставлений співробітник МВС й особисто глава фракції ПР – Олександр Єфремов. Останнього Ландик назвав маніяком, про якого знає весь Київ, і до того ж звинуватив Єфремова в загибелі нардепа Євгена Кушнарьова.

Якщо б цей сюжет розвивався в чуттєвій Бельгії чи консервативній Англії, місцеві колонії могли б поповнитися ще одним луганським небожителем. Але українське кіно закінчилося традиційним хепі-ендом. Ландик – на волі з чистою совістю, Єфремов – в парламенті з бездоганною репутацією, Луганськ – на економічному дні найбіднішого держави Європи.

Павло (Лебідь Петро Дмитрович)

Агафангел (Саввін Олексій Михайлович)

Митрополит Вишгородський і Чорнобильський;

митрополит Одеський і Ізмаїльський

Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП) ніби хтось зурочив. Стільки років вона демонструвала країні й особливо конкурентам по ремеслу міць і єдність, як ось сама опинилася на межі розпаду.

Все почалося з того, що її глава митрополит Володимир не на жарт занедужав і потрапив до лікарні. Тоді в церкві були зроблені кроки, які сьогодні називають не інакше як спробою перевороту.

Зокрема, у кінці січня без участі Володимира відбулося засідання Священного Синоду УПЦ МП, на якому було вирішено призначити намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла, який очолює Вишгородську і Чорнобильську єпархії, керуючим ще й Київською єпархією. Іншими словами, Павло зважився на "нестатутний" і ризикований крок – без відома Володимира перебрав частину його повноважень.

Ситуація ускладнилася, коли інший митрополит, Агафангел, який контролює Одеську й Ізмаїльську єпархії, взагалі зробив немислиме – запхав у кишеню своєї широкої сутани печатку Володимира, ту саму, яка згідно з церковними правилами має бути тільки у нього, і тільки його й бачили.

Пізніше скандал зам’яли, а Володимир пішов на поправку, зробив жорстку заяву, а Агафангел зрозумів, що з печаткою погарячкував і повернув її старшому за званням.

Хоча позиції цього самого старшого похитнулися: Священний Синод церкви вивів зі своїх лав особистого секретаря Володимира Олександра Дробинка. На думку посвячених, він є одним з лідерів проукраїнського крила УПЦ МП, а проросійськи налаштовані Павло і Агафангел переконані, що саме його стараннями Володимир повернув собі печатку, а отже – владу.

Для цих святих отців остання – необхідний і бажаний атрибут їх далеко не чернечого буття. Особливо любов’ю до життя на широку ногу прославився Павло, який роз’їжджає на Mercedes вартістю в 1 млн грн. А 50-річчя амбітного священика перетворилося на пишний банкет в ресторані столичного готелю Русь за участю зірок естради.