Корреспондент: Червоношкіра паспортина. Усі жителі СРСР стали володарями основного документа лише за 9 років до розвалу країни
Паспортний режим у СРСР майже на півстоліття звів селян до становища кріпаків, а інших громадян зробив врахованими і підконтрольними гвинтиками величезної державної машини, пише Олександр Пасховер у №14 журналу Корреспондент від 13 квітня 2012 року.
Коли в 1929 році пролетарський поет Володимир Маяковський написав знаменитий вірш про радянський паспорт, насправді ніяких документів з такою назвою у громадян СРСР не було. Вони з'явилися пізніше і далеко не у всіх.
А "червоношкіра паспортина", як назвав поет цей документ, була лише у дипломатів, які виїжджали за кордон. А як внутрішнє посвідчення особи в ті часи використовували будь-які довідки, аж до виданих будинкоуправліннями.
Перші паспорти прості смертні стали отримувати в 1933році, та й то лише в Москві, Ленінграді, Харкові, Києві та ще деяких великих адміністративних і
промислових центрах країни
Перші паспорти прості смертні стали отримувати в 1933 році, та й то лише в Москві, Ленінграді, Харкові, Києві та ще деяких великих адміністративних і промислових центрах країни.
Як наголошувала постанова уряду, Ради народних комісарів (Раднаркому) СРСР, паспортизацію затіяли заради "очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних й інших антигромадських елементів, які переховувалися". Досвід оцінили позитивно, і в наступні передвоєнні роки паспорти отримали жителі малих та великих міст Країни Рад. А от мешканці сіл неосяжної батьківщини аж до середини 1970-х жили без головного документа громадянина.
Те, що понад 60 млн дорослих людей навіть через півстоліття після утворення Союзу не могли дістати "із широких штанин" предмет гордості Маяковського, було фактичним визнанням того, що за розвиненого соціалізму величезна маса людей жила в умовах кріпосного права. Відсутність паспорта означала, що людина не може самовільно переїхати в місто, без схвалення колгоспного начальства не має права отримати вищу освіту, змінити рід діяльності і вже тим більше місце проживання.
Кмітливі селяни знаходили всілякі лазівки, щоб обзавестися паспортом як маленькою путівкою у велике життя
Кмітливі селяни знаходили всілякі лазівки, щоб обзавестися паспортом як маленькою путівкою у велике життя. "А куди їм було діватися? – запитує у Корреспондента Сергій Хрущов, син Микити Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС у 1953-1964 роках, який першим з радянських керівників вніс демократичні зміни в радянську паспортну систему. – Селяни масово йшли в місто, бо там можна було вижити".
Втім, і в містах володарі "молоткастого і серпастого" користувалися досить обмеженою свободою. Паспорт з його обов'язковою пропискою та іншими атрибутами соціалізму зв'язав населення по руках і ногах.
Кріпосні XX століття
У той рік, коли Маяковський писав про радянський паспорт, у СРСР була оголошена тотальна колективізація. Процес зажадав загнати мільйони громадян в колгоспи і утримувати їх там будь-якими адміністративними методами. Щоб відокремити зерна від полови, тобто городян від селян, у грудні 1932-го вийшло розпорядження Раднаркому про видачу перших паспортів, що значно спрощувало селекцію населення.
Однією з цілей уряду було бажання розвантажити міста і робочі селища "від осіб, не пов'язаних з виробництвом і роботою в установах і школах і не зайнятих суспільно корисною працею". В результаті за перші чотири місяці 1933 року з Москви і Ленінграда виселили близько 700 тис. осіб.
Далі справу поставили на конвеєр, і вже до 1937 року Наркомат внутрішніх справ (НКВС) відзвітував перед Раднаркомом про виконану роботу. У документі, складеному в найстрашнішому радянському відомстві, зазначалося, що в межах 100-кілометрової зони навколо Москви, Ленінграда і 50-кілометрової зони навколо Києва та Харкова паспорти видані всім, хто має на них право.
"В інших сільських непаспортизованних місцевостях паспорти видаються лише населенню, яке йде на відходництво [тимчасова робота селян на стороні, термін прийшов ще з феодальної Росії], на навчання, на лікування і з інших причин", – йшлося в тексті звіту.
До середини 1970-х, селянин, який бажав поїхати куди-небудь далі райцентру, зобов'язаний був отримати дозвіл в сільраді, у голови колгоспу, районного начальства. Термін дії цієї дорогоцінної "відпускної" становив не більше 30 днів
Це правило пережило НКВС, після війни трансформоване в МВС. Ще довгі 40 років, до середини 1970-х, селянин, який бажав поїхати куди-небудь далі райцентру, зобов'язаний був отримати дозвіл в сільраді, у голови колгоспу, районного начальства. Термін дії цієї дорогоцінної "відпускної" становив не більше 30 днів.
"З того часу абревіатуру ВКП (б) [Всесоюзна комуністична партія більшовиків] в народі стали розшифровувати "друге (рос. второе) кріпосне право більшовиків", – іронізує Юрій Пивоваров, директор російського Інституту наукової інформації із суспільних наук.
Паралель доречна. Сергій Хрущов нагадує, що в царській Росії селян всіма силами намагалися утримати на ріллі навіть після скасування кріпосного права в 1861 році. "Селянам паспортів не давали як людям, які повинні залишатися під контролем, тому що якщо їм дозволити пересуватися, вони підірвуть господарство", – пояснює Хрущов логіку царського режиму, перейняту більшовиками і радянським лідером Йосипом Сталіним.
Радянський паспорт тих часів був документом особливим.Його володар хоч і отримував деякі цивільні права, однак позбавлявся приватності
Радянський паспорт тих часів був документом особливим. Його володар хоч і отримував деякі цивільні права, однак позбавлявся приватності. У паспорті вказувалися не тільки прізвище, ім'я, по батькові, а й національність, прописка, сімейний стан, діти, наявність закордонного паспорта і навіть соціальний статус – робітник, службовець, учень, пенсіонер, утриманець.
У 1939 році у Великій радянській енциклопедії з'явилося таке пояснення подібної "відкритості": "Радянське законодавство, на відміну від буржуазного, ніколи не вуалювало класову сутність своєї паспортної системи, користуючись останньою відповідно до умов класової боротьби і з завданнями диктатури робітничого класу на різних етапах будівництва соціалізму".
Радянський паспорт до 1950-х мав ще один рядок – місце роботи. Адже з 1940 року самовільний відхід з державних, кооперативних і громадських підприємств, перехід з одного підприємства або установи в іншу були суворо заборонені.
Навіть у період так званої хрущовської відлиги паспортна система ще кілька років залишалася такою ж суворою і безкомпромісною. Одна з причин – бідність спустошувала села. Перебратися в місто, де є робота і скромна платня, стало нездійсненною мрією зубожілого селянства
Навіть після смерті Сталіна в 1953 році, в період так званої хрущовської відлиги, паспортна система ще кілька років залишалася такою ж суворою і безкомпромісною. Одна з причин – бідність спустошувала села. Перебратися в місто, де є робота і скромна платня, стало нездійсненною мрією зубожілого селянства.
"Якщо б дати паспорти в 1953 році, то країна почала б голодувати. Всі б втекли [із сіл]", – пояснює Хрущов-молодший.
Сільський час
З ростом промислового виробництва і, як наслідок, з виникненням гострого дефіциту робочих рук на великих підприємствах в житті паспортизованих і безпаспортних громадян накреслилися зміни. У 1956-му Микита Хрущов скасував кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи. А на наступний рік пом'якшив умови виїзду колгоспників за межі села. За задумом радянського лідера, всі охочі, незалежно від походження, могли отримати паспорт і поїхати піднімати цілину, відроджувати промисловість, підкорювати тайгу.
Вогні великих, та й малих міст зі страшною силою вабили радянську молодь. Там, на відміну від сіл, вирувало життя: можна було будувати кар'єру, отримати гарну освіту і відносну свободу пересування.
Щоб результат злегка звільнених селян не став масовим, Микола Дудоров, який на той час обіймав посаду міністра внутрішніх справ, видав наказ: "Не допускати направлення громадян із сільської непаспортизованої місцевості за межі області, краю, республіки на сезонні роботи за довідками сільських рад або колгоспів, забезпечуючи видачу цій категорії громадян короткострокових паспортів на термін дії укладених ними договорів".
Втримати людську масу було вже неможливо. З 1960-го по 1964-й, за чотири останні роки хрущовського правління, з сіл у міста пішли 7 млн людей
Але втримати людську масу було вже неможливо. З 1960-го по 1964-й, за чотири останні роки хрущовського правління, з сіл у міста пішли 7 млн людей.
Киянка Надія Кочан – одна з них. Її шлях з чернігівського села з цікавою назвою Шлях Ілліча в столицю України був дуже тернистим. З 15-річного віку вона працювала на птахофермі, але мріяла про кар'єру лікаря. Для цього потрібно було перебратися в місто і отримати паспорт. У 17 років жвава дівчина разом з подругою поїхала до Ніжина, щоб там завербуватися на комсомольську будову. "Мені було все одно, куди нас відправлять. Аби дали паспорт", – розповідає вона Корреспонденту.
Кочан запропонували трудову путівку на Сахалін. Комсомолка в пориві щастя вигукнула: "Так!". Але розважлива мама сказала ні. У підсумку всіма правдами, а більше неправдами юну колгоспницю взяли на Київський завод залізобетонних конструкцій, де працював її брат, який допоміг з працевлаштуванням. Ще довгих п'ять років Кочан боролася за право отримати паспорт. Історія закінчилася лірично – заміжжям за киянином.
Хлопці намагалися закріпитися "на великій землі" й отримати документ
повноправного громадянина, влаштовуючись після армії на великих будовах соціалізму, записуючись до лав радянської міліції. Дівчата шукали щастя якщо не у вдалому шлюбі, то у вдалому працевлаштуванні
Валентина Бондаренко з провінційного містечка Орджонікідзе, що на Дніпропетровщині, чия молодість припала на 1960-ті, розповідає, як в її рідному селі Велика Лепетиха, що у Херсонській області, хлопці намагалися закріпитися "на великій землі" й отримати документ повноправного громадянина, влаштовуючись після армії на великих будовах соціалізму, записуючись до лав радянської міліції. Дівчата шукали щастя якщо не у вдалому шлюбі, то у вдалому працевлаштуванні у високопоставлених чиновників нянькою, кухарем, домогосподаркою – ким завгодно, тільки б з правом отримання паспорта.
Паспортизація всієї країни
Селяни мріяли про паспорт як про символ свободи, хоча городяни – щасливі володарі документа з гербом на обкладинці – мали її далеко не в повному обсязі.
Пересування по країні хоч і не регламентувалося, але вибір постійного місця проживання був обмежений пропискою. Життя без прописки тягло за собою штраф, а за рецидиву – виправно-трудові роботи на строк до одного року. Дільничні міліціонери і навіть двірники мали право контролювати населення на предмет прописки.
За звинуваченнями в порушенні паспортного режиму легко фабрикували кримінальні
справи проти інакодумців
За звинуваченнями в порушенні паспортного режиму легко фабрикували кримінальні справи проти інакодумців. Наприклад, 22 липня 1968 радянський правозахисник Анатолій Марченко написав відкритий лист, адресований радянським та іноземним мас-медіа, про загрозу вторгнення СРСР до Чехословаччини. Через місяць, 21 серпня, якраз в день вступу радянських танків до Праги, Марченко був засуджений на рік позбавлення волі, але не за свій чехословацький демарш, а нібито за порушення паспортного режиму.
Паспортна система дала державі можливості для тотального контролю над населенням. І ця її функція вступила в протиріччя з царсько-сталінськими ідеями кріпосного права для села.
У 1973 році міністр внутрішніх справ Микола Щолоков зрозумів, що третина населення країни – 62,6 млн осіб у віці старше 16 років – як безпаспортні жителі села слабо контрольовані і майже не враховані. Щоб виправити ситуацію, він направив у Політбюро ЦК КПРС пропозиції щодо зміни системи.
У 1973 році міністр внутрішніх справ Микола Щолоков зрозумів, що третина населення країни – 62,6 млн осіб у віці старше 16 років – як безпаспортні жителі села слабо контрольовані і майже не враховані
"Передбачається, що паспортизація сільських жителів поліпшить організацію обліку населення та сприятиме більш успішному виявленню антигромадських елементів", – написав міністр в доповідній записці. Його підтримали всі керівники КДБ і прокуратури. І рік потому почався останній етап ліквідації пережитків кріпосного права.
Рада міністрів СРСР ухвалила, що із січня 1976 року в країні має розпочатися поголовна паспортизація. Вперше в історії держави робітників і селян останніх зрівняли в цивільних правах з першими. Ще одна новація – паспорти перестали видавати на певний термін, вони стали постійними.
Лише до 1982 року, тобто лише за дев'ять років до розвалу Союзу, всі його жителі, які досягли 16 років, стали володарями документа, оспіваного Маяковським в далекі 1920-ті. В країні нарешті настали свобода і рівність, але лише за радянськими мірками.
"Це зараз ми кажемо, що важливо мати паспорт, – міркує Хрущов-син. – Я ось в Росії живу з паспортом, а в Америці – без паспорта". Він каже, що в США хотіли ввести паспорти, та населення повстало проти цього, вважаючи такий крок обмеженням свободи.
"В одному суспільстві паспорт – це атрибут повноцінного громадянина, а в іншому – навпаки", – резюмує нащадок радянського керівника.
***
Цей матеріал опублікований в № 14 журналу Корреспондент від 13 квітня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.