Корреспондент: Між Парижем і Манхеттеном. Інтерв'ю з режисером Софі Лелуш

Софі Лелуш, режисер французької комедії Париж − Манхеттен, якій пророкують успіх культової Амелі, − в інтерв'ю Андрію Алферову розповіла про зйомки свого фільму і про те, як їй вдалося взяти в актори американського режисера-інтелектуала Вуді Аллена. Матеріал розміщено у №16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року.

Французька романтична комедія Париж - Манхеттен − про паризьку аптекарку середнього віку, що нудиться без кохання. А кохання від неї все вислизає. Утримати хоч якусь рівновагу допомагає їй режисер-інтелектуал Вуді Аллен − манхеттенський відлюдник фактично зіграв у фільмі самого себе. Він приходить до дівчини кожного вечора та надає їй послуги, що укладаються в формат психотерапевтичної допомоги.

Здавалося б, нехитрий сюжет стараннями молодого режисера Софі Лелуш перетворився у цілком прийнятне кіно, яке вже порівнюють зі знаменитою комедійної мелодрамою Амелі, діалоги називають такими ж їдкими і, отже, обіцяють чималий успіх.

Ситуацію "посилює" участь Аллена, який взагалі рідко знімається в інших і тим більше у режисерів-початківців, до яких належить і Лелуш. Участь у фільмі знаменитого режисера говорить багато про що − із цих позицій говорять критики про касовий потенціал фільму. Його українська прем'єра запланована на липень.

Після паризької прем'єри і за три місяці до української Лелуш розповіла Корреспонденту про свій фільм, а також про те, яким чином їй вдалося заручитися підтримкою Аллена і ким вона доводиться знаменитому французькому режисерові Клоду Лелушу.

− Прізвище Лелуш вам якось допомагало у становленні кар'єри чи, навпаки, заважало?

− Ні те ні інше. Утім, дивлячись у якій компанії опинишся. (Сміється.) Знаєте, адже Лелуша недолюблюють у Франції. Особливо сноби-інтелектуали, що вважають його фільми чимось на кшталт сентиментальних романів, куплених на вокзалі: прочитати і викинути, подивитися і забути. Коли мене про це запитують, я завжди відповідаю правду: у мене просто таке ж прізвище, як у автора фільму Чоловіки і жінки. От і все.

− Ваш знаменитий однофамілець у своєму найбільш відомому фільмі фантазував на тему випадкової жінки, що гуляла з дитиною і собакою на узбережжі. Наскільки Париж − Мантехеттен − особиста фантазія?

− О, це дуже особисто − починаючи від пошуку ідеалу в житті і закінчуючи кіноманською захопленістю Вуді Алленом. Він − той самий ідеал, який, з одного боку, надихав, а з іншого − гальмував мене. Тому що інакше я б постаралася зняти свій перший фільм набагато раніше. (Сміється.) Мені все хотілося знімати, як він, але це була недосяжна вершина. Загалом, я ... соромилася довгий час.

− А як довго довелося вмовляти Вуді Аллена на це чудове камео [поява знаменитості в епізоді]?

− Зовсім не довелося. Прочитав сценарій і практично відразу погодився.

− А як ви взагалі на нього вийшли? Адже до самої зустрічі потрібно було якось із ним списатися, агенти, листи, прохання ...

− Як вийшла? Ну, я з Вуді Алленом одного разу зустрічалася в Нью-Йорку. А коли закінчила сценарій і набралася сміливості, відправила рукопис у його компанію в Нью-Йорк. Так і почався мій фільм.

− Життя вашої героїні починається після того, як із нього йде кіно та Вуді Аллен. Ви вважаєте, що кіно заважає людям жити своїм життям?

− Ну, я винятково у символічному плані мала це на увазі. Вона звільняється від ідеалу, який її гальмував ... Адже потрібно велике терпіння і хоробрість, щоб приймати власні рішення, знайти свою дорогу, нехай навіть для цього доведеться помилятися.

− Часто в історії французького кіно було так, що багато видатних місцевих авторів були захоплені американським, − Жан-П'єр Мельвілль був буквально одержимий усім американським і, зокрема, фільмами Джона Х'юстона, Франсуа Трюффо обожнював Джона Форда, Орсона Уеллса і Альфреда Хічкока, а ви от прославляєте Вуді Аллена. Це що − "немає пророка у своїй Вітчизні"?

− Просто Вуді Аллен − унікальний приклад повної гармонії автора і ліричного героя, гармонії, що переходить у діалектичну єдність. І тому з його появою моя історія заіскрила.

− Ваша героїня по-справжньому закохується, коли їй перевалює за 30. Ви самі як вважаєте, із віком кохається по-іншому?

− Я абсолютно впевнена, що так. Причому це стосується не тільки кохання. Ось, наприклад, я тільки недавно зрозуміла для себе справжній зміст виголошеної Джульєтт Льюїс у Чоловіках і дружинах [фільмі Вуді Аллена] фрази "Життя наслідує не мистецтво, а погане телебачення". Тепер я знаю це напевно.

***

Цей матеріал опублікований в № 16-17 журналу Корреспондент від 27 квітня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.