Корреспондент: Будинок, який спорудила Єва. Інтерв'ю з режисером Євою Нейман

Український режисер Єва Нейман, авторка тріумфатора кінофестивалю у Карлових Варах, чорно-білої драми Будинок з вежкою, розповіла в інтерв'ю Андрію Алферову про своє кіно, навчання у Кіри Муратової та погляди на професію. Матеріал розміщено у № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року.

Уперше в новітній історії України її кіно лідирувало на одному з найпрестижніших і найстаріших кінооглядів Європи – Міжнародному фестивалі у Карлових Варах. Головну нагороду конкурсу East Of The West, у якому змагалися 12 картин з усього світу, отримала чорно-біла стрічка Будинок з вежкою українського режисера Єви Нейман.

Переможницю називають ученицею одного з найавторитетніших вітчизняних кінорежисерів Кіри Муратової, а серед кінематографічних кіл її вважають надією українського кіно. Визнання також отримав перший художній фільм Нейман, Біля річки, який змагався у конкурсній програмі Московського міжнародного кінофестивалю.

Єву Нейман називають ученицею одного з найавторитетніших вітчизняних кінорежисерів Кіри Муратової, серед кінематографічних кіл її вважають надією українського кіно

Будинок – її друга повнометражна робота, екранізація оповідання радянського письменника-дисидента Фрідріха Горенштейна про жінку, яка разом з маленьким сином розшукує чоловіка під час Другої світової війни.

У Карлових Варах стрічка Нейман отримала не лише нагороду, а й тривалі глядацькі оплески. А представники журі говорили, що "коронація" Будинку навіть не дискутується – український фільм відразу отримав найбільшу кількість балів.

Розчулена Нейман, виступаючи на церемонії нагородження, висловила сподівання, що подібні перемоги навчать Україну цінувати свої таланти. Сама вона в 1997 році виїхала з рідного Запоріжжя до Берліна, щоб отримати професію режисера в Німецькій академії кіно й телебачення.

Через десять років її документальний фільм Шляхи Господні отримав у Німеччині нагороду First Steps Awards, і успішній дебютантці німецькі продюсери відразу запропонували знімати повнометражне кіно. Нейман відмовилася – вирішила робити це на батьківщині.

У Карлових Варах задушливим липневим днем ​​на терасі готелю Термаль, який називають серцем фестивального життя, Нейман розповіла Корреспонденту про своє кіно. Втім, вона була не дуже багатослівна, як і її вчителька Муратова.

– Як ви потрапили на майданчик до Муратової?

– Мені у кіношколі потрібно було пройти практику. Я тоді вперше побачила її фільм – у Берліні йшли Довгі проводи. Я розридалася! І зрозуміла: практикуватися хочу у цього режисера. Крім того, мені дуже хотілося поїхати з Берліна до Одеси.

Я стала їй телефонувати. Вона саме готувалася до зйомок Другорядних людей і нервувала. Тому то кидала трубку, то люб'язно говорила: "О, це знову ви? Доброго дня!". Я регулярно дзвонила з питанням, коли ж мені їхати, але відповіді не отримувала. В результаті зібралася і приїхала. Пам'ятаю, як Кіра Георгіївна представила мене своєму оператору: "Це наша Єва. Вона мені завзято телефонувала". Я так і запам'ятала це "завзято".

– Взяли приступом.

– Так. (Сміється.) Чесно кажучи, не знаю, чи вистачило б у мене сьогодні цієї наполегливості.

– Вам часто приписують статус учениці Муратової та її спорідненої душі.

– Вона для мене, перш за все, об'єкт поваги, і у нас від початку була симпатія. Я навчилася у неї того, що означає ретельність, уважність, і головне – відмова від слова "незручно". Знаєте, іноді режисер повинен тиснути на оточення, і тобі начебто ніяково. Так ось це слово треба забути! Це я спостерігала у роботі Кіри Георгіївни.

При цьому я не вважаю себе прихильницею її стилістики останнього часу. Я все ще сильно люблю її Довгі проводи, але не можу сказати, що ми споріднені душі. Ми колеги. Коли буваю в Одесі, я обов'язково телефоную їй. За можливості вона запрошує мене у гості, мені дуже подобається у цьому будинку, до того ж вона дуже смачно готує. Але смаки в кіно, літературі та музиці у нас абсолютно різні.

Я відразу хотіла знімати Будинок з вежкою, але Фрідріх Горенштейн сказав: "Спочатку зніми ось це", і показав розповідь Бабусі. Я тоді послухалася його і, по-моєму, дуже правильно зробила

– А ви-то самі як опинилися у кіно?

– Взагалі я з дитинства хотіла бути режисером. […] Треба сказати, у Німеччині я отримала серйозну кіноосвіту. В Україні на той час такий рівень підготовки здобути було б складно, напевно. Вже й не знаю, як зараз іде справа.

– Ще гірше.

–  Я так і думала. (Сміється.)

– Я чув, охочих екранізувати книги Горенштейна було чимало – Андрій Тарковський, наприклад. Чому він саме вам повірив?

– Думаю, він був зворушений увагою до нього, тому що коли ми познайомилися, він уже був хворий і, як мені здалося, самотній. Я показала йому одну зі своїх короткометражок –  йому сподобалося.

Я відразу хотіла знімати Будинок з вежкою, але Фрідріх Наумович сказав: "Спочатку зніми ось це", і показав розповідь Бабусі. Я тоді послухалася його і, по-моєму, дуже правильно зробила. Так з'явився мій дебютний повнометражний фільм Біля річки. А тепер от і Будинок з вежкою.

–  Ви говорите, що зараз не зважилися б наполегливо телефонувати потрібним людям. Як взагалі змінився ваш погляд на професію?

–  Як були з першого дня муки, так і ... [зараз]. Кінематографіст –  це таке щастя, яке завжди на межі відчаю. Це завжди питання життя і смерті.

А ще я зрозуміла, що все хороше занадто дорогим не буває. Все хороше можна отримати або з повітря, або за символічні кошти. Чи, може, не дуже символічні. Але все має бути доречно! Якщо за щось доводиться переплачувати –  значить, у корені причаїлася якась гниль.

***

Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.