Корреспондент: З життя переміщених осіб. Що чекало на українців, які під час Другої світової опинилися на Заході

Після закінчення Другої світової війни кілька мільйонів українців, які опинилися на території колишнього Третього рейху, союзники з антигітлерівської коаліції зігнали в спецтабори. Більшість їх мешканців добровільно чи з примусу повернулися в СРСР, де на багатьох чекали репресії. Лише невелика частина «табірників» залишилася на Заході, пише Володимир Гінда у №27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року.

Ера переміщених осіб – так називають історики 1940-ві роки. І невипадково – Друга світова війна дала поштовх масштабній міграції, центром якої стали землі Третього рейху. В кінці найбільшого збройного конфлікту сучасності в Західній Європі налічувалося від 6 млн до 10 млн осіб, які залишили свій дім. Це були біженці, полонені і забрані на примусові роботи робітники і селяни. Серед величезної людської маси однією з найбільших етнічних груп стали українці – приблизно 2,4 млн жителів України в той момент опинилися далеко від історичної батьківщини.

Серед величезної людської маси однією з найбільших етнічних груп стали українці – приблизно 2,4 млн жителів України в той момент опинилися далеко від історичної
батьківщини

Основну їх частину, близько 60%, за підрахунками дослідника української еміграції Костянтина Кейданського, становили остарбайтери, вивезені німцями на примусові роботи. Інший категорією переміщених осіб стали представники національної інтелігенції та політичні діячі, які залишили Україну, щоб уникнути переслідувань з боку радянської влади, а також члени українського націоналістичного руху та інші політв’язні, яких Третій рейх відправив у концтабори, а війська антигітлерівської коаліції після наступу звільнили.

Після закінчення війни всі вимушені мігранти опинилися у спеціально облаштованих союзниками СРСР на території Німеччини та Австрії таборах для осіб, до яких застосовували англійський термін Displaced persons або DP. Відповідно і місця їхнього тимчасового притулку називали dp-таборами.

Табірники – вихідці з СРСР, у тому числі й українці, далеко не завжди горіли бажанням повернутися в Країну Рад. Але господарями своєї долі вони не були: мешканців dp-таборів перевіряли, враховуючи думку радянської сторони, і часто віддавали в руки представників Москви.

Переміщених осіб було багато, тому перевірки затягнулися на кілька роки. Ці роки понад 2 млн українців провели в тісних бараках dp-таборів. Серед частини тих, хто не хотів повертатися в Союз, панував страх бути виданими радянській стороні. Як засвідчила історія, багато хто з тих, хто у війну опинився в Німеччині, після повернення на батьківщину мали великі шанси потрапити в табір або навіть бути розстріляними. "Люди хвилювалися за найменшого натяку на перевірку. Позбутися такого статусу [переміщеної особи] означало втратити й те маленьке право на життя, отримане завдяки сильним світу цього", – писав у своїх спогадах Планета Ді-Пі Улас Самчук, український публіцист і націоналіст, який пройшов через такий табір. Йому пощастило – врешті-решт він опинився на канадській землі.

Спільними зусиллями Кремля і союзників за кілька років з колишнього Третього рейху на
батьківщину повернулися або були вивезені 5 млн жителів СРСР, з яких понад 2 млн склали українці. На Заході залишилися близько250 тис. їхніх одноплемінників

Спільними зусиллями Кремля і союзників за кілька років з колишнього Третього рейху на батьківщину повернулися або були вивезені 5 млн жителів СРСР, з яких понад 2 млн склали українці. На Заході залишилися близько 250 тис. їхніх одноплемінників: половина у подальшому виїхала до США і Канади, а решта розсіялася по світу – хтось осів у Західній Європі, а комусь вдалося дістатися Австралії чи Південної Америки.

Велика фільтрація

Життям переміщених осіб на території розгромленого Третього рейху розпоряджалася створена країнами – учасницями антигітлерівської коаліції Адміністрація допомоги і відбудови Об'єднаних Націй – ЮНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration). Ця структура з'явилася на світ 9 листопада 1943 року у Вашингтоні. Мета – різноманітна допомога переміщеним персонам і повернення їх на батьківщину. Але фактично всім заправляли окупаційні адміністрації союзників. В той момент Німеччина була розділена на чотири зони: східна частина країни стала радянською зоною, а захід розділили між собою американці, британці та французи. Dp-таборів було багато: лише на території Німеччини та Австрії їх налічувалося понад 80, у кожному мешкали десятки тисяч людей.

Життя цих переселенців було несолодким. На величезних територіях, оточених огорожею з дроту, люди жили в бараках під наглядом табірної адміністрації. Було дуже тісно – в одній невеликій кімнаті могли поселити кілька сімей або до десяти одиноких людей. З меблів не було нічого, лише ліжка. Годували погано.

Уже згодом, коли "табірники" обживалися, вони починали вимінювати у місцевого населення – німців чи австрійців – каву, хліб і сигарети, що видаються адміністрацією, на різні продукти. За спогадами Самчука, він, чоловік, отримував на тиждень дві пачки сигарет. Як людина некуряща, публіцист обмінював їх всі на продукти, яких вистачало якраз до отримання наступної сигаретної "пайки".

Головним заняттям мешканців dp-таборів стало очікування. Люди міркували – чи поїдуть вони на батьківщину або, якщо такого бажання немає, чи зможуть залишитися на Заході.

Радянська сторона посилено обробляла "своїх", що опинилися в зоні окупації західних союзників, бажаючи повернути їх усіх, незважаючи на їхній статус,
минуле і ставлення до ідей комунізму

Радянська сторона посилено обробляла "своїх", що опинилися в зоні окупації західних союзників, тобто, в західних dp-таборах, бажаючи повернути їх усіх, незважаючи на їхній статус, минуле і ставлення до ідей комунізму. Вже з жовтня 1944 року в СРСР запрацювала спеціальна репатріаційних комісія, яка повинна була виконати це завдання.

Спецуповноважені разом зі співробітниками Головного управління НКВС прибули до Німеччини, де концентрувалася найбільша кількість dp-таборів, щоб ретельно просіяти їхнє тимчасове населення.

На переселенців діяли комплексно. Їх не тільки особисто обробляли в ході зустрічей, а й демонстрували в таборах пропагандистські фільми. Зняте на замовлення влади кіно було сповнене радісних облич колишніх біженців, яких батьківщина зустріла з розкритими обіймами, надавши житло і роботу. Назви у цих стрічок були відповідними – Сини, повертайтеся на Батьківщину або Знову в рідній сім `ї. Масовими накладами видавалися і друковані брошури зі схожими назвами та аналогічним змістом.

Окупаційна влада підігрівала негативне ставлення до жителів dp-таборів з боку місцевого населення. Німецьке населення переконували, що серед переміщених осіб безліч військових злочинців, і допомагати їм або торгувати з ними не варто

Крім того, окупаційна влада підігрівала негативне ставлення до жителів dp-таборів з боку місцевого населення. Рядові німці після розгрому Третього рейху жили в нестерпних умовах – союзники, за даними Володимира Маруняка, дослідника український еміграції, виділяли на кожного "фашиста" не більше 1-1,5 тис. калорій їжі на тиждень. А в таборах, як послужливо повідомляли місцеві газети, що видавалися за підтримки антигітлерівської коаліції, на людину виділялося 2-2,5 тис. калорій. У підсумку німецьке населення переконували, що серед переміщених осіб безліч військових злочинців, і допомагати їм або торгувати з ними не варто.

Заклик батьківщини

Але насправді батьківщина зустрічала колишніх мешканців dp-таборів вкрай жорстоко. Апріорі значну частину підозрюваних у пособництві німцям і співпраці з представниками капіталістичного Заходу відправляли в табори до Сибіру або розстрілювали. Всі вони, навіть ті, хто опинявся на волі, перед тим, як отримати остаточний вирок батьківщини – помилувати або засудити, – проходили через проміжне пекло спецприймальників.

Насправді батьківщина зустрічала колишніх мешканцівdp-таборів вкрай жорстоко. Апріорі значну частину підозрюваних у пособництві німцям і співпраці з
представниками капіталістичного Заходу відправляли в табори до Сибіру або розстрілювали

Мова йде про спецтабори, згадані в доповідній НКВС СРСР за травень 1945 року. Цей документ свідчить, що спеціально для репатрійованих із Західної Європи громадян СРСР в Білорусі та Україні створено 100 спецзон, розрахованих на 10 тис. осіб кожна. Тут людей, які вирішили повернутися, ретельно перевіряли співробітники органів внутрішніх справ.

Умови були в рази гірші, ніж в dp-таборах – без меблів, їжі обмаль, антисанітарія. Ось що з цього приводу писав у своїй телеграмі до Києва 24 травня 1947 року комендант збірно-пересильного пункту для репатрійованих в українському Ковелі такий собі майор Ільїн: "Прибулих репатріантів з Франції на станцію Ковель вже три дні нікуди не відправляємо, немає вагонів. Люди скандалять. Для їхнього утримання немає жодних умов".

Поступово, коли основна частина тих, хто хотів добровільно повернутися, виїхала, а ті, хто залишився, стали отримувати неприємні звістки про те, як зустрічає батьківщина, потік охочих стати громадянами СРСР помітно збіднів. Мова йшла про тих людей, хто опинився в західній зоні окупації і хотів би залишитися в капіталістичних країнах.

Однак церемонитися з ними ніхто не збирався. ЮНРРА активно допомагала членам радянських репатріаційних комісій. "Людей ловили біля дороги, у приватних будинках, в таборах, саджали за колючий дріт й американськими військовими вантажівками, як товар, відправляли назад. Це означало – Сибір, каторга, рабство. Привид "батьківщини" переслідував постійно, відчуття страху було постійним", – згадує Самчук.

У 1946-47 роках в американській зоні окупації в таборах активно проводили "скринінги", тобто перевірки з метою позбавлення допомоги колабораціоністів – тих людей, хто співпрацював з німцями. Ці акції часто ґрунтувалися на даних, отриманих від радянських чи польських органів. "Йшла так звана "чистка колабораціоністів", що проводилася рукою рад, – згадував Самчук. – Не змогли вони дістати нас руками власними, тому прагнули зробити це руками американців. Люди хвилювалися за найменшого натяку на таку перевірку".

Американці фільтрували табори раптово, як правило, вночі: на територію входили військові, зачиняли ворота й обшукували мешканців поблочно.

Деякі українці стали чинити опір. Наприклад, в одному з британських таборів чотири десятки вихідців з України, дізнавшись, що їх збираються репатріювати в СРСР, забарикадувалися в бараці, і стали вимагати захисту британської влади

Деякі українці стали чинити опір. Наприклад, в одному з британських таборів чотири десятки вихідців з України, дізнавшись, що їх збираються репатріювати в СРСР, забарикадувалися в бараці, і стали вимагати захисту британської влади.

У березні 1945 року, ще до того, як закінчилася війна, в таборі Пеггец, розташованому неподалік від австрійського містечка Лінц, британцям взагалі довелося використовувати зброю.

У Пеггеці перебувало 40 тис. українців з жінками та дітьми. Більшість чоловіків воювали проти Червоної Армії або югославських партизан і здалися британській владі в надії, що їх не передадуть СРСР. Але англійці вирішили відправити їх до Союзу. Українці збунтувалися, в результаті чого проти них застосували зброю. Кількох табірників вбили, інші наклали на себе руки. Приборкане "населення" погнали в радянську зону окупації, але і тут не всі підкорилися – жінки з дітьми стрибали з мосту, по якому їх гнали, в річку. Тими ж, хто дійшов до кінця, зайнялися радянські спецслужби, які без зайвих зволікань розстріляли більшість репатріантів.

Отримуючи все більше інформації про те, як в СРСР поводяться з переміщеними співвітчизниками, західні союзники Москви стали неохоче видавати вимушених
мігрантів Союзу

Отримуючи все більше інформації про те, як в СРСР поводяться з переміщеними співвітчизниками, західні союзники Москви стали неохоче видавати вимушених мігрантів Союзу.

На той момент на схід Європи виїхали або були вивезені понад 2 млн українців. А тим, хто залишився, – а це приблизно 250 тис. осіб, – пощастило. Більшість з них зуміли довести, що військових злочинів вони не здійснювали й повертатися в Україну їм не можна. І перед ними відкрилися ворота в західний світ.

Цьому сприяло те, що в 1947 році повноваження УННРА закінчилися. Після цього в Старому Світі стала працювати Міжнародна організація у справах біженців, що проіснувала до 1952 року. Вона вже не допомагала Москві повернути "блудних овець", а переселяла переміщених осіб і біженців до країн, які готові були їх прийняти. Ця структура стала фактично дипломатичним представництвом, яке займалося юридичною та політичною охороною переміщених осіб. У роботі їй допомагали українські організації з різних держав Заходу.

***

Цей матеріал опубліковано в № 27 журналу Корреспондент від 13 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.