Корреспондент: Точка зору. Із широко розплющеними очима

Нещодавно злиденна Бразилія продемонструвала світові урок того, як можна піднятися із самісінького дна, якщо тільки захотіти, пише журналіст Дмитро Тузов у № 28 журналу Корреспондент від 20 липня 2012 року.

Ріо-де-Жанейро – не образне, а справжнісіньке місто контрастів. Коли стомлене зимовою спекою (у Бразилії зараз зима) сонце ховається за гірськими піками, що огортають чудові піщані пляжі Копакабани, схили гір розквітають мерехтінням тисячі вогників. Це райони міських нетрів. З великої відстані – гарне видовище.

Звичайно ж, перед поїздкою до Бразилії я дивився знаменитий фільм Місто Бога. А мій давній друг і знавець Латинської Америки багато розповідав про перестрілки у кварталах, контрольованих вуличними бандами. Інструктаж був простий: якщо малолітні грабіжники з пушками 20-го калібру намагаються щось відібрати, краще з ними не сперечатися. Життя дорожче. Послухавши всі ці настанови, їду разом зі своїм оператором до району міських нетрів Ріо. Одна з найбільших фавел, яку не так давно штурмував спецназ (як у кіно, із застосуванням бронетехніки та вертольотів), має гарну назву – Росінья.

Уряд періодично намагається взяти під контроль торговців наркотиками, їхніх босів, повій із сутенерами та інших громадян-нероб, що у сфері кримінального бізнесу крутять мільярдами доларів. У численних будиночках цієї фавели, що обліпили немов вулики схили гори, лише за офіційною статистикою живе понад 100 тис. осіб. В основному сільське населення, що мігрує до великих міст у пошуках роботи і грошей. З нами – місцева провідниця, яка погодилася провести чужинців з відеокамерою на територію, де діють свої закони. Вона каже, що екскурсії до фавели (є така опція у місцевому турбізнесі), як правило, закінчуються на вході. Туристи визирають з вікон автомобілів, роблять кілька чергових кадрів і їдуть геть – до теплих пляжів і барів Іпанеми та Копакабани.

Заглиблюємося у вузькі вулички, що йдуть вгору, до вершини схилу гори. Перед нами щит з рекламою антитуберкульозної кампанії, що проводиться місцевою клінікою. Місцями антураж нагадує одеський ринок. Замість контейнерів нагромадження цегельних і фанерних коробок. Є навіть п'ятиповерхові будівлі. Як їх побудували і за яким проектом, мало хто знає. На електроопорах таке переплетення проводів, у якому не розбереться жоден електрик. Навіть з пляшкою тростинної горілки. Кожен мешканець цього мурашника кидає свій кабель на загальну лінію і тягне модну енергозберігальну лампочку до своєї халупи.

Нам пояснюють, що держава поки що закриває очі на крадіжку електроенергії, розуміючи, що ні контролювати, ні обрубати її постачання просто так неможливо.
Каналізація і водопровід тут рідкісне явище

Нам пояснюють, що держава поки що закриває очі на крадіжку електроенергії, розуміючи, що ні контролювати, ні обрубати її постачання просто так неможливо. Каналізація і водопровід тут рідкісне явище. Воду набирають у величезні пластикові баки, які гріються, немов бойлери, на дахах. На перехрестях зустрічаються поліцейські, які знаками показують, щоб їх не знімали. В руках у поліцейських автоматичні гвинтівки, які вони тримають чомусь стволом донизу.

А через дорогу від фавели – гарна нова будівля школи, навколо неї футбольні поля зі справжнім газоном, кілька відкритих басейнів, баскетбольні та волейбольні майданчики. Тут займаються спортом діти у гарних футболках з емблемами чемпіонату світу з футболу 2014 року, що відбудеться в Ріо, і майбутніх літніх олімпійських ігор. Це діти міських нетрів. Держава будує школи, лікарні та футбольні поля, намагаючись вирвати маленьких громадян зі світу криміналу, наркоторгівлі та проституції. Запропонувати інший спосіб життя, надати шанс. Не сумніваюся, що на цих майданчиках уже підростають майбутні зірки. Дітей тут багато. Вистачить не тільки для Динамо і Шахтаря, а й на команди першої і навіть другої української ліги. З хлопчиками і дівчатками з бідних сімей працює ціла армія тренерів.

Через дорогу від фавели – гарна нова будівля школи. Тут займаються спортом діти у гарних футболках з емблемами чемпіонату світу з футболу 2014 року і майбутніх літніх олімпійських ігор

А я згадую шкільний стадіон у Києві. Він огороджений металевою сіткою і закритий на величезний гаражний замок. Тут дозволено тренуватися тричі на тиждень лише хлопцям, чиї заняття оплачують їхні батьки. Дворовий футбол у нашій країні вмирає як явище разом із залишками старих спортмайданчиків, на місці яких частенько риють котловани для нових багатоповерхівок. А діти наших спальних районів все частіше самі собі шукають пригод, у яких пиво і сигарети – ще не найгірше заняття. Інший раз травичку і навіть порошок дилери в Україні пропонують вже на підході до школи.

Так, ми живемо у різних півкулях. Коли у нас літо, у Бразилії зима. Але проблеми у нас однакові. І головне не закривати очі, а спробувати їх вирішувати. Крок за кроком, протягом багатьох років. Поїздка до кварталів міської бідноти показала, що невиліковних соціальних хвороб не буває. Багато проблем в Україні, на мою думку, тьмяніють у порівнянні з тим, що до цього часу можна було побачити в Бразилії. Але є одна відмінність: бразильці розвиваються, а не знемагають у багаторічних, придуманих політтехнологами, битвах і розколах.

Поїздка до кварталів міської бідноти показала, що невиліковних соціальних хвороб не буває

Наш співвітчизник Олег, який перебрався до Ріо чотири роки тому і вже володіє у цьому місті декількома ресторанами і будівельною компанією, запевняє, що в Бразилії вести бізнес набагато комфортніше і безпечніше, ніж в Україні. Каже, що "не тиснуть", "не відбирають" і "не вимагають хабарів". Долаючи колосальні проблеми, Бразилія вже стала 7-мою економікою світу за розміром ВВП. Тут роблять взуття, одяг, електроніку, створюють комп'ютерні програми, автомобілі, реактивні літаки, продукти харчування, знімають художнє кіно та серіали. У країну йдуть інвестори, компанії і банки відкривають представництва і будують заводи. А це все – робочі місця для тих, хто хоче вирватися з убогості. Думаю, нам є чому у них повчитися.

***

Цей матеріал опубліковано в № 28 журналу Корреспондент від 20 липня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.