Корреспондент: Кавова дієта. Лист з Албанії

Улюблене заняття албанських мачо – пити еспресо у відкритих кафе і проводжати очима красунь, що проходять повз, жодна з яких за місцевими правилами ніколи не переступить поріг такого закладу, пише моряк Богдан Дьячук у № 30 журналу Корреспондент від 3 серпня 2012 року.

Албанія – це майже Україна, якби половина її населення раптом узяла та й прийняла іслам, третина стала католиками, а решта – православними. До того моменту як я потрапив до Дурреса, другого за розміром міста Албанії, моє ставлення до цієї країни було саркастичним, необґрунтованим, не підкріпленим фактами й обивательським.

За найближчого розгляду з'ясувалося, що Албанія живе своїм середземноморським теплим життям і їй абсолютно все одно, що російськомовна блогосфера називає ламану інтернет-мову албанською. До того ж у країни є свої козирі: у місцевих супермаркетах вино, віскі, коньяк, лікери у декілька разів дешевші, ніж у нас, зовсім недорогі фрукти та овочі, а зарплати майже такі самі.

В Албанії є свої козирі: у місцевих супермаркетах вино, віскі, коньяк,
лікери у декілька разів дешевші, ніж у нас, зовсім недорогі фрукти та овочі, а зарплати майже такі самі

Та й поряд з Албанією – Італія, де завжди за потреби можна заробити, а опалювальний сезон тут короткий. До того ж країна має у своєму розпорядженні сотні кілометрів узбережжя Адріатики, де під шаром води перебувають газ і нафта, а на березі – перспективи розвитку туризму. Все це великі гроші, реальне багатство держави, громадяни якої мають майже слов'янську зовнішність, у деяких випадках гарно освічені, проте часто вирізняються циганською дикістю характеру і наплювацьким ставленням до себе і життя.

До Дурреса, який вважається одним з найголовніших курортних міст Албанії, з'їжджаються туристи не лише з усієї країни, а й з-за кордону: всіх вабить місцева дешевизна. Стара частина Дурреса нагадує бідні райони Панами, Коста-Ріки або Колумбії. Нова більш приваблива, з непоганими готелями й упорядкованими пляжами, дивує значними приватними будинками у декілька поверхів. При цьому всюди розкидане сміття: місцеві жителі не прагнуть користуватися смітниками.

Зате стосовно щедрот сонця демонструють хазяйновитість – повсюди встановлюють сонячні батареї. Взагалі нові будинки часто здають обладнаними зовнішніми жалюзі, а потім господарі вішають на вікна ще й маркізи.

Місто не багате на зелень, вдосталь тут лише пальм, які нездатні створити враження присутності природи, та й прикрити від сонця.

Дуррес славиться іншим: хоча місцевих дівчат у загальній масі красунями не назвеш, проте серед них зустрічаються такі, яких проводжають поглядами всі без винятку відвідувачі літніх майданчиків кафе.

У місцевих барах – на літніх майданчиках або всередині за столиками – сидять винятково чоловіки і п'ють переважно еспресо, запиваючи склянкою води з льодом. Зазвичай навіть пиво ніхто не замовляє. І якщо б у такому закладі раптом з'явилася дівчина, я думаю, вона привернула б загальну і навіть нездорову увагу.

У багатьох сферах чоловіки і жінки тут практично не перетинаються: наприклад, перукарні діляться не просто на чоловічий та жіночий зали, а більш радикально – на жіночі та чоловічі

У багатьох сферах чоловіки і жінки тут практично не перетинаються: наприклад, перукарні діляться не просто на чоловічий та жіночий зали, а більш радикально – на жіночі та чоловічі. У чоловічих стрижуть переважно бербери, які за необхідності можуть поголити навіть екзотичною для нас небезпечною бритвою.

Поки бербери стрижуть і голять, албанці постійно чимось торгують – продають якщо не пороми, то автобуси або літаки. У припортових кварталах на кожному кроці або бар, або туристичне агентство, і я не уявляю, як вони виживають за такої конкуренції.

Овочевий ринок Дурреса дуже нагадує всі овочеві ринки країн колишнього СРСР, особливо в європейській частині: критий павільйон зеленого кольору, стіни з шиферу або фанери, по периметру залізна решітка, в середині – брудні переходи. Свіжий інжир, що особливо цінується у нашій країні, тут нікому не потрібний, його продають за ціною хліба. Та й дикі дерева цього фрукту ростуть повсюди.

Тут украй рідко зустрічаються електронні ваги, а у більшості торгівців свій і дуже умовний кілограм, до того ж зовсім не обов'язково він менший за
загальноприйнятий

Зате країна гостро потребує бананів – вони тут особливо цінуються: ними торгують поштучно з картонних коробок біля входів до ринку, на вулицях біля зупинок, у потягах і в автобусах на розніс. Хоча банани істотно дорожчі за інжир, албанці їх охоче купують. Взагалі, за моїми спостереженнями, вони їдять хліба в декілька разів більше, ніж будь-який з народів, до того ж хліб дуже дешевий.

Похід на базар – розвага для людей з гнучкими нервами: тут украй рідко зустрічаються електронні ваги, а у більшості торгівців свій і дуже умовний кілограм, до того ж зовсім не обов'язково він менший за загальноприйнятий. Наприклад, коли я купив кілограм винограду, пакет з ним мені здався щонайменше двокілограмовим.

До іноземців в албанців особливе ставлення – всіх приїжджих вони вважають майже мільйонерами. Варто з продавцем заговорити англійською, він відразу почне зважувати для вас фрукти, щедро накладаючи в пакет у декілька разів більше, ніж ви просили. І справа не в тому, що він хоче збути побільше товару, – англійської тут майже ніхто не знає.

***

Цей матеріал опубліковано в № 30 журналу Корреспондент від 3 серпня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.