Корреспондент: Точка зору. Ви ж українці
Готовність українців пристосуватися до будь-яких, хай навіть найбільш безглуздих і злочинних правил життя, які диктує їм влада, стала головною проблемою під час побудови власної держави, пише Віталій Портников, головний редактор телеканалу ТВі, у колонці, опублікованій у №33 журналу Корреспондент від 24 серпня 2012 року.
Не так давно грузинський президент Михайло Саакашвілі, який брав участь у поминальній службі за загиблими в ході конфлікту 2008 року, звернувся до своїх політичних опонентів з гнівним закликом дистанціюватися від контактів з російським керівництвом. "Розумію, що вам може не подобатися цей уряд і Саакашвілі, – сказав президент, – але чорт забирай мене і всіх: невже не повинно бути різниці між [російським лідером Володимиром] Путіним і вами? Він же Путін, а ви грузини!".
Держава, про яку я мріяв, так і не виникла – з'явилася лише бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не вилетить метелик
Я згадав про цю емоційну тираду, коли обмірковував цей текст, який припадає на чергову річницю української незалежності. Починаючи з 24 серпня 1991 року, коли вийшла моя перша стаття, присвячена проголошенню нової держави, я написав уже 20 таких текстів. За ці роки з палкого молодого чоловіка, який з подивом і радістю спостерігав з галереї Верховної Ради УРСР за проголошенням незалежності, я перетворився на чоловіка середніх років, який переконався, що навіть найчистіші наміри можуть бути перекручені і перекреслені громадською байдужістю. А держава, про яку я мріяв, так і не виникла – з'явилася лише бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не вилетить метелик.
Я не приховуватиму, що для мене українська державність є питанням особистісного виживання. Я мріяв про цю країну в шкільні роки, коли мої однолітки були зразковими радянськими людьми, які за першої ж можливості відмовлялися від рідної мови і походження і забували про Україну буквально у вестибюлі Київського вокзалу нашої тоді ще спільної столиці. Весь свій творчий порив я збудував на тому, що я є саме українським журналістом – і це починаючи ще з радянських часів, з моєї роботи в Москві, коли найзручніше і найвигідніше було б перекваліфікуватися у російські ліберали – а ще краще в консерватори – і згадувати про своє українське дитинство з поблажливою усмішкою, що вічно спостерігається нами на фізіономії чергового ревнителя слов'янської єдності. Але це не подобалося моїй совісті, почуттю справедливості і співчуттю до народу, серед якого я виріс. Народу, який заслужив право на свою державність, як і будь-який інший народ. І якщо не буде справжньої української держави, не буде і журналіста Віталія Портнікова з його ідеалами, читацьким колом, глядачами, уявленнями про цінності ... Я сам буду як засохлий кокон, який не дочекався свого метелика. І це сумна правда. Але не вся.
А вся полягає в тому, що я єврей. У трьох годинах льоту від Києва є країна, в якій я завжди почував себе вдома – і в своїх дитячих мріях, коли двері держави Ізраїль були зачинені для нас радянським режимом, і коли я нарешті отримав право на побачення з домом своїх батьків. Я не уявляю собі світу без України, але я не уявляю його і без Ізраїлю. Навіть більше, я ламаного гроша не дам за своє життя, безпеку і почуття власної гідності у світі, де не буде Ізраїлю.
Я не розумію українців. Адже у них, крім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять – і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і
на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го
Мій народ жив без національного уряду 1.000 років – так, це були роки великого духовного злету, але це були і роки приниження, зневаги і смерті. Саме тому я – зізнаюся в цьому чесно – не розумію українців. Адже у них, крім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять – і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го.
Невже почуття особистісної гідності може так трагічно не збігатися з національною? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні – а не в жодній іншій – полягає їхнє майбутнє і перспективи їхніх дітей та онуків? Перспективи не просто багато жити і ситно їсти, але і почувати себе людиною.
Я ніколи їх не розумів до кінця. Не розумів, коли проходив довгими коридорами редакції газети Правда, де на кожному другому кабінеті була прикріплена табличка з українським прізвищем – а в самому кабінеті переховувався черговий великоруський шовініст. Не розумів, коли з синьо-жовтим значком першого з'їзду Народного Руху їхав, щасливий, додому в трамваї – і пасажири дивилися на мене як на дивовижну тварину. Не розумів, коли мої знайомі і колеги, які ще вчора співали дифірамби [президенту] Леоніду Кравчуку, дружно підтримали обраного на дачі [у тодішнього лідера РФ] Бориса Єльцина президентом України Леоніда Кучму і стали брехати самим собі й людям про те, як Україна піднімається з колін. Не розумів, коли половина тих самих людей опинилася в обозі Віктора Ющенка, щоб через кілька років істерик і розчарувань перебігти до Віктора Януковича. Не розумів, коли ніхто з них не пішов у відставку, коли почалася вся ця вакханалія – фактичний демонтаж України.
Самі думки про гроші, посади, привілеї – причому в головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей
колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщина – вона живе в еліті і живе в народі
Самі думки про гроші, посади, привілеї – причому в головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщина – вона живе в еліті і живе в народі. Це як трясовина, яка засмоктує нас усіх і не дає можливості побудувати країну.
Ізраїльський досвід вчить: не можна побудувати країну на болоті, особливо на болоті душі. Це болото потрібно осушити – навіть якщо вам це не під силу і загрожує фінансовими втратами. Але, чорт вас забирай, – ви ж українці!
***
Ця колонка опублікована у № 33 журналу Корреспондент від 24 серпня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою korr-opinion@kpmedia.ua