Корреспондент: Точка зору. Застій-2
Україна перетворилася на цілісну конструкцію, що складається з імпотентної еліти, жебраків і темної маси, що підпирає їх. Ця конструкція самодостатня і не здатна до оновлення. Але на щастя, вона починає валитися, пише політолог Петро Олещук у колонці, опублікованій у № 36 журналу Корреспондент від 14 вересня 2012 року.
Те, що відбувається у нас, офіційно прийнято називати стабільністю, проте таке формулювання виглядає явним евфемізмом. Для опису наявного у країні стану справ більше б підійшов відомий і рідний для нас термін – "застій". У чому його основні особливості?
Заснований він на тому, що основні у суспільстві кола не зацікавлені у жодних значимих соціально-економічних перетвореннях, але нічого взагалі не міняти не можуть, бо від них чекають певних дій і всередині країни, і за її межами. Не зацікавлені вони у перетвореннях, тому що вони самі – продукт нинішньої суспільної формації.
Основні у суспільстві кола не зацікавлені у жодних значимих
соціально-економічних перетвореннях, але нічого взагалі не міняти не можуть
Вони депутати, міністри і партійні функціонери лише тому, що їх обирає нинішній виборець. Наприклад, залежний в усьому від олігарха робочий, бюджетник, на якого легко впливати, пенсіонер, задоволений кожному підвищенню виплат. Все це – частини однієї непорушної системи. Прибери одну – завалиться уся будівля.
Уявімо собі ситуацію, коли почалися системні перетворення. Створено умови для розвитку малого і середнього бізнесу, оподаткування доволі спрощено, у країні починається економічний бум. До чого це приведе? Очевидно, до розвитку середнього класу, який перестане бути маргінальною групою, а буде реальною силою. У тому числі і політичною.
Все це потягне більш ніж серйозні державні наслідки. Наприклад, різко зміниться партійна структура політики. Підуть у минуле партії гречконосів, а структурування відбуватиметься на підставі соціально-економічних інтересів класів, які почнуть усвідомлювати себе. В цілому підвищення рівня життя неминуче змінить суспільну свідомість. Адже для революційних настроїв мало усвідомлювати, що все погано. Необхідно ще й знати, що може бути краще! І шляхи для цього відкриває саме зростання добробуту, що дозволяє побачити світ на власні очі, вирватися за межі свого хутора, поглянути на власну країну іншим поглядом.
У Росії найбільш революційними виявилися мешканці не маловідомих містечок та селищ, де жити дійсно важко, а столиці, що вирізняються не найгіршим рівнем життя. І в цьому немає нічого дивного. З одного боку, маємо революційну молодь Москви, з іншого – Свєту з Іванова, відому інтернет-героїню. Чи зацікавлена влада Росії, щоб Світлана могла навчатися за кордоном, подорожувати і спілкуватися з громадянами інших країн? Навряд чи, бо в результаті цього вона б уже не так безпосередньо і радісно сприймала "великі звершення" влади.
Перед будь-якою пострадянською владою стоїть лише одне завдання – забезпечити баланс рівня життя громадян на такому рівні, щоб вони одночасно і не багатіли до рівня більш-менш розвинених держав, і щоб голодних бунтів у країні не було
Тому перед будь-якою пострадянською владою стоїть лише одне завдання – забезпечити баланс рівня життя громадян на такому рівні, щоб вони одночасно і не багатіли до рівня більш-менш розвинених держав, і щоб голодних бунтів у країні не було. Щоб громадянин був бідний і темний достатньою мірою, щоб не думав ні про жодні зміни, а лише боровся за виживання. Але в той же час щоб він не усвідомлював власну убогість.
Вирішується це завдання придушенням будь-яких паростків приватних ініціатив громадян, на що спрямована складна податкова система, бюрократичним терором, корупцією та відсутністю будь-яких реальних соціальних реформ при їхньому постійному декларуванні. Це завдання з безперервного, постійного латання конструкції, що вже давно обвалилася. Ми живемо фактично в руїнах СРСР, але ніхто не тільки не намагається розчистити майданчик, щоб будувати щось нове, але і всі роблять вигляд, що життя в руїнах – це норма.
Проте кожному зрозуміло, що застій не може тривати вічно, бо життя ніколи не стоїть на місці. Рано чи пізно політика дасть нахил або вправо, і паростки індивідуальної ініціативи проб'ють собі дорогу, безповоротно змінюючи суспільство, або ж буде нахил вліво – залишки умовного добробуту будуть зруйновані, і все згине у виру бунту. Все це можна підтримувати штучно, можна відсувати кінець на невизначений час, можна намагатися до нього підготуватися, але ніхто ще не зміг зупинити історію назавжди.
Усі ці тимчасовики глобального застою компенсують свою невпевненість у завтрашньому дні та численні комплекси, займаючись накопиченням небачених скарбів. Вони живуть за принципом "після нас хоч потоп"
Звідси, очевидно, і походить гедонізм нашої політичної еліти, яка намагається компенсувати відсутність своїх осяжних перспектив життям на повний оберт тут і зараз. Всі ці тимчасовики глобального застою компенсують свою невпевненість у завтрашньому дні та численні комплекси, займаючись накопиченням небачених скарбів.
Вони живуть за принципом "після нас хоч потоп", тому що усвідомлюють: цей самий потоп більш ніж імовірний, адже сама навколишня дійсність його передбачає.
Як і кожен період перед глобальним крахом (Галантне століття перед Французькою революцією), нинішній період сповнений розкоші, за якою ховаються прогнилі труби і зруйнована підлога давно нежиттєздатної структури. Адже застій він тому і застій, що лише призупиняє перебіг історії, але не може на тривалий час його перекрити.
***
Цей матеріал опубліковано в № 36 журналу Корреспондент від 14 вересня 2012 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.