Корреспондент: Точка зору. Мовчання ягнят

Україна відходить від демократичних цінностей під дружне мовчання співгромадян: їхній діагноз – політичний аутизм, симптоми – втрата соціальної чутливості і відсутність будь-яких надій на прогрес, пише Мирослав Попович, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди, академік Національної академії наук України, у колонці, опублікованій у №3 журналу Корреспондент від 25 січня 2013 року.

Все частіше останнім часом багато авторитетних міжнародних організацій, лідерів демократичних країн роблять заяви, що Україна від демократії зробила крок назад. Та ми й самі знаємо, в якому напрямку і як далеко нас заносить.

Україна стрімко рухається до зразків однопартійної системи з ознаками поліцейської держави. Немає більше владних "темників", зате влада знайшла безліч інших засобів тиску – згадайте хоча б ситуацію навколо ТVі і боротьбу за порятунок цієї незалежної телекомпанії. Такі конфлікти сколихнули б громадськість будь-якої нормальної країни, а у нас вони стали рядовим явищем. Якщо порівняти нашу політичну повсякденність з тим, чого ми домоглися десяток – півтора років тому, різниця виявиться величезною.

То що, Україна і не помітила, як опинилася у світі обману і репресій? Що з нами відбувається? Непомітна втрата завоювань свободи маленькими порціями, або свобода, на відміну від хліба, – така тонка субстанція, що її зникнення взагалі не відчувається? Можливо, свобода нікому, окрім вузького прошарку інтелігенції, не потрібна? Або в цьому і полягає наша національна специфіка? І славнозвісна українська волелюбність залишилася десь далеко в історії?

Важко заперечувати, що грубі матеріальні нестатки діють на суспільство значно відчутніше, ніж духовна несвобода. Суспільство, влаштоване неефективно, рано чи
пізно змушує людей страждати від неможливості задовольнити нагальні фізичні потреби

Важко заперечувати, що грубі матеріальні нестатки діють на суспільство значно відчутніше, ніж духовна несвобода. Суспільство, влаштоване неефективно, рано чи пізно змушує людей страждати від неможливості задовольнити нагальні фізичні потреби. А тоді може настати те, що називають голодними бунтами. І не обов'язково це – голод, та й голод в історії не завжди викликав голодний бунт. Люди можуть терпіти і навіть виявляти чудеса терпіння, як у блокадному Ленінграді, і не обертати свій гнів проти керівної еліти, навіть якщо вона цього заслуговує.

Голодні бунти звичайно короткочасні і не мають тривалих і глибоких наслідків. Ті ж соціальні потрясіння, які були викликані матеріальними бідами, але при цьому вели до глибинних структурних змін в суспільстві, як правило, спочатку проходили через суспільну свідомість й отримували моральну оцінку. Тому біди матеріальні сприймаються не самі по собі, а як приклад й окремий випадок соціальної "неправди", в якій завжди є винні й відповідальні.

Дійсно, можна, на жаль, навести чимало прикладів того, як суспільство виявлялося байдужим до порушень свободи. Особливо виразні ті випадки, коли люди не реагують саме на той бік конфлікту, де відбувається порушення демократичних принципів. Найяскравіший і широко відомий приклад, що розбурхує громадську свідомість вже кілька років, – переслідування колишнього прем'єр-міністра і кандидата в президенти України Юлії Тимошенко. Найчастіше суперечки зосереджуються навколо того, добрим чи поганим прем'єром вона виявилася, яка вона людина і хто з дійових осіб правий у конфлікті. Але наші лідери і громадські організації як правило не наголошували, що порушенням демократії є сам спосіб "вирішення" проблеми: політична помилка – якщо вона мала місце – може бути оцінена тільки політично, тобто виборцями на відповідних виборах, а не судовими механізмами, підзвітними безконтрольній владі. В результаті країна на хвилину зазирнула за лаштунки влади і насильства в "харківській експедиції" народних депутатів, і побачене вразило.

Звичайно, перш за все причиною нечутливості до порушень демократії стала важка історична спадковість. Однак існують загальні механізми самосвідомості, які діють і в умовах, коли правові і моральні норми політики ледь позначені.

Громадянське суспільство в нашій країні поки що не здатне виставити перешкоди постійним порушенням принципів свободи, справедливості і солідарності, які породжуються владними структурами. Але мова йде не просто про фізичне насильство. Держава зобов'язана захищати своїх громадян не тільки від криміналу й прямих правопорушень. Найпершим обов'язком держави щодо її громадян є захист людської гідності цих самих громадян.

Якщо громадяни розчаровані в здатності влади захистити їх від принижень, настає начебто омертвіння нервової системи суспільства, часткова, а далі все
більша втрата соціальної чутливості

Якщо останні розчаровані в здатності влади захистити їх від принижень, настає начебто омертвіння нервової системи суспільства, часткова, а далі все більша втрата соціальної чутливості. Зникає той невидимий ресурс, який називається довірою до соціальних інститутів. Зовні нібито нічого не змінюється, але система стає нестабільною і непередбачуваною. Влада починає відчувати глухий опір суспільства, і її перша реакція – показати країні, хто в домі господар. І нагнітання безвиході посилюється.

Все відбувається як би в мовчанні. Але мовчання тих, хто втратив довіру, надію на завтрашній день, нарешті, любов до рідної країни, – це не просто байдужість. Це – один з альтернативних шляхів, на який можна зісковзнути. Ми, мабуть, вже перебуваємо десь на цьому шляху, і корисно усвідомити, що це – шлях в нікуди. І ще не пізно повернути назад.

***