Корреспондент: Застійний терор. Про хвилю терактів і викрадень літаків в СРСР радянська преса мовчала

З кінця 1960-х років у Радянському Союзі трапилася епідемія терактів і викрадень цивільних літаків. Про ці випадки газети майже не писали: влада боялася спровокувати ще більшу хвилю насильства, пише Дмитро Громов у №3 журналу Корреспондент від 25 січня 2013 року.

Вересень 1967-го застав запорізького фотографа Олега Бурбовського в Москві, де він, працівник закритого оборонного підприємства, перебував у відрядженні.

В останній день Бурбовський вирішив познімати для душі на Красній площі – до того ж вечірнє сонце давало гарне світло. Направивши камеру на почесну варту на марші, Бурбовський раптом почув у себе за спиною – якраз навпроти входу в мавзолей Володимира Леніна – оглушливий вибух з луною і дзенькотом.

"Всі просто оторопіли. Це була така хвилина мовчання біля мавзолею цілого натовпу людей. (Зміна варти, як правило, збирала на головній площі країни безліч роззяв.) Потім публіка з таким зітханням і криком кинулася врозтіч, – згадує фотограф. – Коли схлинув потік людей, я дивлюся: повз мене проходить хлопець, піднімає штани – у нього кров тече по ногах. Чоловік військовий несе дівчинку – у неї нога майже відірвана і бовтається.

Перед входом у мавзолей лежав чоловік з кишками, вивернутими на бруківку, а поруч другий хлопець, над яким схилились кілька людей. Мабуть, був важко поранений. І я почав фотографувати".

За словами очевидця, він був чи не єдиним, хто наважився в цей момент на зйомку. Щоправда, ні в той день, ні через роки при радянській владі його фото не були опубліковані, а про теракт вийшла лише невелика замітка в газеті Вечерняя Москва.

З мізерної інформації, яка дійшла до наших днів, відомо тільки, що саморобний вибуховий пристрій, прикріплений на поясі, задіяв терорист-смертник, житель литовського Каунаса на прізвище Крисанов.

По суті це був перший в СРСР теракт такого масштабу. Роки правління Йосипа Сталіна ознаменувалися лише рідкісними замахами на життя партійних вождів, у тому числі і самого батька народів. Розквіт насильства проти пересічних громадян із застосуванням пекельних машинок і зброї припав на брежнєвську епоху.

Підґрунтям майже всіх вибухів, а також численних терактів, пов'язаних з викраденнями цивільних літаків за кордон, був протест проти радянського ладу

Підґрунтям майже всіх вибухів, а також численних терактів, пов'язаних з викраденнями цивільних літаків за кордон, був протест проти радянського ладу, небажання представників національних республік – переважно Прибалтики і Закавказзя – жити в сім'ї народів під назвою СССР, а також прагнення багатьох радянських громадян вирватися за межі залізної завіси.

"Організатори і виконавці [терактів 1970-х років] розраховували викликати паніку, страх серед населення, незадоволення політикою і діями органів влади", – вважає російський історик і публіцист Олег Хлобустов.

Кавказький слід

У суботу 8 січня 1977 року в Москві майже один за одним пролунали три вибухи. Спочатку у вагоні поїзда метро між станціями Ізмайлівська і Первомайська, а потім в продуктовому магазині й у вуличній урні на одній і тій самій вулиці 25 Жовтня, що поєднує Красну площу і Лубянську, – саме між двома оплотами влади в Союзі, Кремлем і центральним управлінням КДБ.

Внаслідок трагедії загинули сім осіб і близько півсотні отримали поранення. Левова частка постраждалих припала на метро.

"Вбігаю туди [у вагон, де стався вибух], а там ось такий шар крові, розкидані речі, люди скалічені, стогони, дитина років 12-13 в чорному костюмі тренувальному, вся зрешечена, жінка махала закривавленою рукою вся в червоному [від крові] пальті", – розповідав тоді слідчим КДБ Олексій Розанов, машиніст електропоїзда, що їхав за поїздом, в якому стався вибух.

Час бійні було вибрано злочинцями невипадково – шкільні канікули, коли численні мами і бабусі їхали зі своїми дітьми на ялинки.

Досвіду розкриття таких злочинів у спецслужби тоді не було. На ноги був піднятий весь комітет, який запрацював у цілодобовому режимі

Події того дня шокували не тільки москвичів, що залишилися в живих, а й співробітників КДБ, який тоді очолював майбутній генсек Юрій Андропов. Досвіду розкриття таких злочинів у спецслужби тоді не було. На ноги був піднятий весь комітет, який запрацював у цілодобовому режимі.

Перша ниточка з'явилася, коли детально обстежили тіла вбитих. "В одного чоловіка з-під серця витягли уламок [загалом їх було близько 200], а він з синьою емаллю і являє собою дужку, все одно як ручка від гусятниці, – згадує Вадим Удилов, генерал-майор, у 1977 році – заступник начальника контррозвідки КДБ СРСР. – Отже, злочинці використовували цю гусятницю як корпус для бомби".

Слідчим вдалося з'ясувати, що саморобна бомба вибухнула в господарській сумці коричневого кольору, всередині якої була постелена газета Советский спорт – її шрифт термічно відбився на виявлених фрагментах сумки.

Далі чекісти діяли своєрідним дедуктивним методом, підбираючись до окремого і виходячи із загального. З'ясовували, у яких містах неосяжного СРСР могли виготовляти такі гусятниці з годинниковим механізмом з будильника Слава і металевими шпильками всередині.

У коло слідства потрапили десятки міст – від Львова до Магадана і від Ленінграда до Ташкента. Крім того, оперативники перевіряли всіх передплатників Советского спорту в Москві.

"Завдання було складне і за теперішніх часів практично нездійсненне, – розповідає Олександр Михайлов, генерал-лейтенант, у 1977-му – оперуповноважений управління КДБ СРСР по Москві. – І тим не менше я змушений був щодня приходити в поштові відділення – одне, друге, третє. Виписував усіх передплатників газети Советский спорт, а також у ЖЕКу дізнавався про всіх осіб, які проживають в одній квартирі з передплатником. Шукав осіб з кримінальним минулим. Це був колосальний обсяг роботи – ми просто захлиналися".

Внаслідок складних комбінацій, що приводили сищиків то в Харків, то в Керч, то в Іванівську і Рязанську області, всі шляхи зійшлися в Єревані

Внаслідок складних комбінацій, що приводили сищиків то в Харків, то в Керч, то в Іванівську і Рязанську області, всі шляхи зійшлися в Єревані. На думку гебістів, звідти могли бути родом одночасно всі докази.

Вирішальний поштовх розслідуванню дали самі терористи. Через десять місяців після трагедії в залі очікування на Курському вокзалі в Москві за наводкою пасажирів була виявлена ​​і знешкоджена дорожня сумка, в якій були два вибухові пристрої – гусятниці. Її щойно залишили двоє молодих хлопців кавказької зовнішності, які поспішали на поїзд Москва – Єреван.

За рештою доказів оперативники затримали двох пасажирів цього поїзда – Акопа Степаняна і Завена Багдасаряна. Під час обшуку у них в квартирах були виявлені компоненти вибухових пристроїв. Незабаром КДБ вийшло і на їхнього лідера – Степана Затикяна.

"Всі вони були знайомі з дитинства, вивчали історію Вірменії і дійшли висновку, що їхня країна втратила значну частину території внаслідок договору між Радянською Росією і Туреччиною [1921], коли частина її території була віддана туркам і частина – Азербайджану, – розповідає російський історик Олена Кряжева-Карцева. – На їхню думку, вірмени повинні були боротися за єдність своєї землі, за незалежність".

У 1966 році, ще навчаючись в інституті, Затикян створив нелегальну Національну об'єднану партію Вірменії. Вона навіть мала свою газету та друкарню. У 1968-му Затикян вже був судимий за антирадянську агітацію і пропаганду.

Судовий процес січня 1979 року виявився для нього і двох його спільників останнім. За організацію терактів в Москві вони були засуджені до розстрілу. Всі троє визнали свою провину, проте останнє слово Затикяна було яскравим.

"Я вже неодноразово заявляв, що відмовляюся від вашого судилища, – сказав він. –Жодних захисників не потребую. Я сам є обвинувач, а не підсудний. Ви не маєте влади мене судити, оскільки жидо-російська імперія не є правова держава. Це треба твердо пам'ятати".

Після паузи він додав вірменською: "Передайте іншим, що нам залишається помста, помста і ще раз помста".

Через кілька років радянські дисиденти, зокрема учений Андрій Сахаров, стверджували, що справа зі звинувачення у московських терактах вірменських націоналістів була сфальсифікована спецслужбами

Через кілька років радянські дисиденти, зокрема учений Андрій Сахаров, стверджували, що справа зі звинувачення у московських терактах вірменських націоналістів була сфальсифікована спецслужбами, наполягаючи на тому, що Затикян був страчений без вини.

Не взята висота

До вірменського теракту вибухи в Москві лунали двічі – у вже згаданому 1967-му, а також у 1973-му, і обидва епіцентри були у святая святих соціалізму – мавзолеї Леніна.

"Сильним був вибух [1967 року], одній італійській туристці [Сільвії Зало] відірвало ноги, заглушку від бомби взагалі знайшли за кремлівською стіною, – згадує генерал Пилип Бобков, колишній керівник П'ятого управління КДБ (з боротьби з ідеологічними диверсіями). – Другий [терорист, який скоїв свій вибух у 1973-му], що підірвав себе в мавзолеї, був з Горлівки".

На той час на саркофаг Леніна поставили бронезахист, який ніщо не могло пошкодити. Тому після теракту горлівчанина покійний вождь пролетаріату вцілів, а от двоє ні в чому не винних людей загинули, а четверо школярів отримали важкі поранення.

Москва не єдина постраждала від атак доморощених терористів. Ще три вибухові пристрої спрацювали у 1972 році в Грузії – спочатку біля обкому КПРС в Сухумі, внаслідок чого пішов з життя відпочивальник з Ленінграда, а потім біля будинку уряду в Тбілісі і навпроти міськкому в Кутаїсі, де обійшлося без жертв.

"Чотири місяці шукали ми "автора", – розповідає Бобков. – Перелопатили всі отримані анонімки з погрозами, нарешті вирахували терориста в Сухумі – психічно здорового переконаного антирадянщика, який свідомо намагався викликати паніку в народі".

Терористи того часу в СРСР, як правило, були опонентами наявного ладу. І лише у двох випадках "радянські теракти" виявилися результатом невмотивованої агресії і психічних відхилень

До слова, терористи того часу в СРСР, як правило, були опонентами наявного ладу. І лише у двох випадках "радянські теракти" виявилися результатом невмотивованої агресії і психічних відхилень.

Так було, наприклад, з розстрілом з армійських автоматів мирних жителів на привокзальній площі Курська, скоєному двома солдатами-дезертирами у вересні 1968-го. І хоча радіостанція Голос Америки стверджувала, що масове вбивство 13 осіб і поранення ще 11 було скоєно на знак протесту проти гегемонії КПРС і введення радянських військ до Чехословаччини, допити вцілілого терориста Юрія Суровцева це не підтвердили.

Другим випадком стали події в червні 1971 року, коли Петро Волинський підірвав саморобний пристрій у міському автобусі Краснодара, убивши десять пасажирів. Пізніше з'ясувалося, що він готував теракти неодноразово. Мотиви визнаного душевнохворим Волинського приховувалися в його маленькому зрості: страждаючи комплексом Наполеона, він мріяв знищити "великих" людей, а заразом і всіх інших.

Найбільш "популярні" в Союзі теракти, викрадення літаків, здійснювалися людьми цілком осудними і з прозорою метою – будь-якою ціною втекти з "імперії зла"

А ось найбільш "популярні" в Союзі теракти, викрадення літаків, здійснювалися людьми цілком осудними і з прозорою метою – будь-якою ціною втекти з "імперії зла".

У період з 1969-го і до розпаду СРСР з більшим чи меншим успіхом було скоєно два десятки спроб заволодіти цивільними повітряними суднами. Причина була одна – з Країни Рад практично неможливо було вільно емігрувати. Дозвіл на виїзд цілком залежав від благовоління партійної влади.

Ті, кому було в ньому відмовлено, так звані відмовники, одного разу навіть об'єдналися в підпільну організацію для прориву за кордон. Відповідно до відомої "ленінградської літакової справи" 1970 року, півтора десятки мешканців північної столиці, переважно євреї, готували захоплення Ан-2 і втечу на ньому до Швеції.

Змовники були знешкоджені КДБ за кілька митей до здійснення задуму.

У більшості випадків терористів знешкоджували і садили у в'язниці – якщо не в СРСР, то там, куди вони направляли захоплені крилаті судна

Схожа доля спіткала майже всіх радянських викрадачів: в більшості випадків терористів знешкоджували і садили у в'язниці – якщо не в СРСР, то там, куди вони направляли захоплені крилаті судна.

Загалом унаслідок повітряних терактів в СРСР загинуло 100 людей, більшість з яких склали 82 пасажири і екіпаж Ту-104 – він зруйнувався в повітрі після вибуху бомби під час спроби викрасти борт у Китаї 18 травня 1973 року.

Єдине викрадення з СРСР, яке було доведене терористами до кінця, причому викрадачі залишилися безкарними, було виконано литовцями – 45-річним Пранасом Бразінскасом і його 13-річним сином Альгірдасом.

У жовтні 1970-го, озброєні пістолетом, обрізом та навчальною гранатою, вони зажадали від пілотів Ан-24, що летів рейсом Батумі – Сухумі, перетнути Чорне море і приземлитися в Туреччині. Внаслідок перестрілки в салоні, де перебували 46 пасажирів, загинула 19-річна бортпровідниця Надія Курченко.

Турецька сторона відмовилася видати злочинців СРСР, і хоча Бразінскаси були засуджені, вони незабаром вийшли на свободу за амністією, а потім емігрували до США. Проте доля здійснила свій суд над викрадачами: через 32 роки Бразінскас-молодший на побутовому ґрунті вбив свого батька і був засуджений до 16 років в'язниці.

Цілком таємно

До настання 1960-1970-х в СРСР чули про масові теракти хіба що із зарубіжних новин і передачі Міжнародна панорама. Вони відбувалися десь там – у країнах капіталізму, невід'ємним елементом життя яких в очах радянських людей був політичний екстремізм. А в СРСР нічого такого і бути не могло, тому система держбезпеки та правоохоронних органів не була пристосована для розслідування таких інцидентів.

"Це було за межами здорового глузду. В умовах розвиненого соціалізму допустити, що може бути такий теракт на транспорті з великою кількістю жертв, було просто неможливо, – каже Михайлов. – Крім того, на той момент не було жодної інформації про підготовку терактів".

До 1967-го в КДБ навіть не існувало спецпідрозділу з боротьби з тероризмом. І виник він лише після замаху на генсека Леоніда Брежнєва, який здійснив лейтенант
Радянської армії Віктор Ільїн

За словами чекістів, до 1967-го в КДБ навіть не існувало спецпідрозділу з боротьби з тероризмом. І виник він лише після замаху на генсека Леоніда Брежнєва, який здійснив лейтенант Радянської армії Віктор Ільїн.

Офіцер під час виїзду урядового кортежу з Кремля стріляв в лобове скло лімузина з двох пістолетів Макарова. Щоправда, помилився машиною і замість глави СРСР влучив у космонавта Георгія Берегового, поранивши того.

Пізніше влада представляла інцидент як замах на життя космонавтів, які їхали із зустрічі з Брежнєвим. А сам Ільїн, з урахуванням його антиурядових поглядів, був визнаний психічно неосудним.

В СРСР за можливості намагалися замовчувати все,що стосувалося терактів, – почасти щоб не псувати імідж країни, а ще й тому, що побоювалися: окремі акції можуть перерости в лавину

Взагалі в СРСР за можливості намагалися замовчувати все, що стосувалося терактів, – почасти щоб не псувати імідж країни, а ще й тому, що побоювалися: окремі акції можуть перерости в лавину.

"Ми точно знали: сьогодні напишемо [в пресі] – завтра захоплять ще один літак, – міркує Бобков. – Навіщо заохочувати до дії? Люди схильні до впливів. З цих самих міркувань ми не пускали на екрани фільм День Шакала [1972 року] за романом [англійського письменника Фредеріка] Форсайта – там дуже грамотно була показана підготовка до теракту [замаху на французького президента Шарля де Голля]".

Не були опубліковані свого часу і знімки найпершого московського теракту – біля мавзолею в 1967 році. Хоча запорізький житель Бурбовський і поспішив тоді з камерою в гості до свого столичного приятеля, викладача МДУ, проявив плівку, зробив кілька відбитків і навіть запропонував їх знайомим з агентства друку Новости.

Фото у нього не взяли, зате, коли він вийшов з поїзда в рідному Запоріжжі, на пероні його вже чекали двоє чоловіків у цивільному, які зробили пропозицію, від якої він не міг відмовитися: "Олегу Олександровичу, давайте нам плівочку!".

"Ну що ... Я вийняв, віддав, але кілька знімків у мене залишилися, публікувати їх я тоді не наважився", – завершує розповідь Бурбовський, чиї знімки вперше побачили світ у 1990-х роках.

***

Цей матеріал опубліковано в №3 журналу Корреспондент від 25 січня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.