Корреспондент: Капітан матросів-бунтівників. Інтерв’ю зі спікером Володимиром Рибаком

Спікер Верховної Ради Володимир Рибак в інтерв’ю Ксенії Карпенко розповів про «кнопкодавів» у парламенті, історію дружби з Віктором Януковичем і головних гравців на будівельному ринку Донбасу. Матеріал розміщено у №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року.

У кінці 2012 року Президент Віктор Янукович повернув свого давнього соратника Володимира Рибака у велику політику, підписавши указ про його призначення на посаду голови Верховної Ради. З родиною Президента 67-річний Рибак знайомий понад 25 років, його дружні та ділові стосунки з главою держави розпочалися ще в бутність Рибака мером Донецька, а Януковича – губернатором Донецької області.

Корреспондент зустрівся з новим спікером у будівлі парламенту, у кабінеті, який дістався новоспеченому високопосадовому чиновникові від його попередника Володимира Литвина. У приймальні – старовинні годинники, біля столу спікера – акваріум із золотими рибками. Показної розкоші, на відміну від багатьох чиновників, у кабінеті немає. Рибак погодився лише на 20-хвилинне інтерв'ю, але, захопившись розмовою про "кнопкодавів", сина Президента та бізнес-інтереси своєї родини, проговорив з Корреспондентом більше години.

Незважаючи на те що Рибак – член Партії регіонів із 16-річним стажем, у своєму першому інтерв'ю, яке він дав Корреспонденту на посаді спікера, він не соромився критикувати не тільки опозицію, а й владу.

- Президент Віктор Янукович виразно поставив перед вами завдання забезпечити злагоджену роботу парламенту в нинішньому скликанні, а це не виходить. Хто винен і що з цим робити?

- Для того щоб вирішувати проблеми, має бути економічна і політична стабільність. Сьогодні на розгляд Верховної Ради внесено 700 законопроектів. Я кожен день збираю в кабінеті представників усіх фракцій і кажу, показуючи на програми п'яти партій, що лежать на столі: "Ви обіцяли виборцям виконати свої програми. Так от – ідіть у зал, обговорюйте питання, виконуйте програми". Але де там, вони [партії] вибирають внутрішні парламентські та політичні "розбірки", які не мають нічого спільного з передвиборчими зобов'язаннями.

Мені кажуть, що парламент не працює. Звичайно, не працює – жодна політична сила перед виборами не обіцяла, що блокуватиме трибуну і битиметься. У всьому цьому я за жодних умов брати участі не буду і зроблю все, щоб зіткнень в парламенті більше не було. Я наполягаю на прийнятті законів – це єдиний спосіб довести, що нинішній парламент вже не той, що був раніше. Хочу зробити так, щоб журналісти, які сьогодні "не дрімають", не побачили жодного депутата, який голосує "за того хлопця".

- Так що ж ви будете робити зі злісними прогульниками? Що станете робити з "кнопкодавами"? Коли введете персональне голосування?

- Я не настільки всесильний, як ви думаєте. Працюю в рамках регламенту. І для того щоб голова парламенту блокував картки, потрібно змінити законодавство. Я розумію, що на моєму небажанні порушувати закон можна зробити з десяток гучних політичних заяв: мовляв, Рибак не діє, мовляв, Рибак прикриває ["кнопкодавів"]. Але критикувати завжди простіше, ніж робити.

Тому я на критику відповідаю: зберіться із силами, змініть регламент, і якщо в новому регламенті буде сказано "видаляти із залу" – видалятиму, якщо "заблокувати картку" – зроблю і так. Я готовий розглянути будь-які варіанти вирішення питання про персональне голосування, але вони мають бути законними. Моя позиція така: все, що не зафіксовано в регламенті, мене не стосується. І нехай що хочуть, те й роблять – подають позови в суди, обурюються. Я розумію – це політика.

Мені дорікають: вперше [в історії Ради] Рибак не провів позачергову сесію. Погоджуюся: так, не провели вперше. Але почекайте, що я мав робити? Я не хочу, щоб у Раді, головою якої я є, хтось один вимагав голосування, а інші – голосували за відмашкою. Частина депутатів від опозиції і влади була за кордоном, я знаю, вони там всі разом, а мені замість їхніх оригінальних підписів принесли підписні листи з факсиміле.

Я, звичайно, був здивований. Ось цікаво, за зарплатою депутат теж не сам приходить, а факсиміле шле? Тому я подивився на ці підписи за тиждень до пропонованого дня проведення позачергової сесії, і сказав: "Ні, я це не підпишу". Звичайно, моя заява не сподобалася [Сергію] Соболєву [нардепу від БЮТ], пригрозили навіть відкликати з посади. Я все одно не підписав: не вони мене обирали, не їм мене знімати. До речі, десять підписів, яких не вистачало для оголошення позачергової сесії, так і не з'явилися.

- А хто обирав? Хто запропонував вашу кандидатуру на цей пост?

- Більшість. І тільки більшість має право мене зняти. А інакше як? Підписав би я згоду на позачергову сесію без достатньої кількості голосів, порушив би регламент, і тоді більшість ініціювала б мою відставку. А навіщо мені така ганьба?

У парламенті неподобства вистачає – півзалу голосує, а півзалу – стоїть над душею і висмикує картки. Опозиція сама ж закони і порушує, не беручи участі в голосуванні. Я закликаю їх [парламентаріїв] домовитись. Який сенс від усіх цих блокувань, бійок і тиску?

- Не думаєте, що Раді потрібні омолодження і зміна складу – дві третини нинішніх парламентаріїв були депутатами і раніше, показавши дивовижну неефективність роботи?

- Потрібно омолодження, але має бути поєднання новачків і старожилів. Але оновлення і так сталося. Навпаки, дві третини депутатів нового скликання – це нові особи, яким виборці довірили свої голоси, думали, можливо почнеться конструктивна робота.

Та ба, деякі політичні сили привели в парламент хуліганів під виглядом новачків. А як інакше назвати тих, хто на сесії найвищого законодавчого органу свистить? Де ще в світі є таке? Наведіть приклад. А в якій країні ходять один у одного по головах на столі президії? Або депутат виступає на трибуні, а решта свистять і ногами тупотять? Де ще таке можливо?

Парламент – це майданчик для дискусій, і говорити тут можна різне, можна з якимись висловлюваннями погоджуватися, можна не погоджуватися. Але приймати рішення потрібно шляхом голосування, а не бійками. І цю ситуацію врятує лише бажання дотримуватися закону. Ми ж європейська країна – чому не можна чинити так, як належить нормальному європейському парламенту?

- Два тижні тому Корреспондент працював над одним зі своїх матеріалів у Донецьку. Там всі бізнесмени і журналісти, з якими ми спілкувалися, стверджували, що основні будівельні об'єкти Донецька поділені між сином Президента Олександром Януковичем, бізнесменом Рінатом Ахметовим, нардепом і бізнесменом Борисом Колесніковим і вами, тобто членами вашої родини. Який у вас або у вашої сім'ї бізнес? І наскільки ваші інтереси представлені в Донецьку?

- Я 25 років пропрацював на Донбасі і зробив все для того, щоб ні до кого не піти на службу в бізнес. Повірте, це було непросто. Замість того щоб будувати власний бізнес, я створив умови для його розвитку. І насправді цих прізвищ набагато більше, ніж ви назвали. Сюди можна додати і [Сергія] Таруту [співвласника металургійної корпорації Індустріальний союз Донбасу (ІСД)], і Віталія Гайдука [екс-співвласника ІСД, екс-секретаря РНБОУ], і багатьох інших.

Так от, я створював умови для бізнесу на руїнах Радянського Союзу. Адже тоді [в 1991-му, після розпаду СРСР] завалилася вся промисловість, завдяки якій жив індустріальний Донбас. Я, ще будучи головою райвиконкому, зрозумів, що допомоги [у вирішенні проблем Донбасу] чекати нізвідки, тому зібрав бізнесменів і заявив, що зроблю все для безперешкодного розвитку підприємництва. Тому можу сказати, що життя змусило зробити Донецьк містом, сприятливим для бізнесу.

Ось ви згадали про Ахметова. Але він не просто бізнесмен, Ахметов – це 300 тис. робочих місць і гідні зарплати. Крім того, коли я був мером, він завжди відгукувався на мої прохання, які стосувалися реконструкції та благоустрою Донецька.

- Іншими словами, у вас немає бізнес-інтересів на Донбасі?

- Повторю: я все зробив для того, щоб нікому не служити, а коли ти власник бізнесу, служіння неминуче. Донбас – край суворий, єдиний, де представлені 133 національності.

До речі, коли я в 1997 році створював Партію регіонів, мені погрожували, з кабінету в кабінет водили. Адже згадайте, в цьому регіоні колись тих, хто порушував закон, замість того щоб саджати у в'язницю, відправляли на тяжкі роботи на хімічні підприємства, в чорну або кольорову металургію.

- Де живуть і чим займаються ваші син і дочка?

- Дочка живе в Донецьку, іноді з нами, в Києві. Син – у Києві.

- У нього власна будівельна компанія?

- Ні, він керівник державного будівельного управління. Дочка працювала в банку, а потім пішла в підприємництво.

- Ви були мером Донецька, коли ще нинішній Президент України Віктор Янукович був губернатором Донецької області. Які стосунки склалися у вас із ним, чи знайомі ви з його родиною, зокрема з його старшим сином Олександром Януковичем, який зараз успішно займається бізнесом?

- У гості ми один до одного не ходимо, але зі святами вітаємо. Я знаю Віктора Федоровича [Януковича] більше 25 років, ми сотні разів зустрічалися. Остання зустріч була кілька днів тому – я інформував Президента про ситуацію у ВР. Ми довго обговорювали ситуацію, і ми чуємо один одного.

Я знаю дітей Віктора Федоровича з дуже маленького віку, а Віктор Федорович – моїх. Ми працювали в одному місті, в одному районі. І дітей [прем'єр-міністра] Миколи Яновича [Азарова] я знаю, як і прем'єр знає моїх дітей.

Мені неприємні натяки у ЗМІ, мовляв, що Саша [Олександр Янукович] розвинувся за останні два роки, коли Янукович прийшов до влади. Так от, я точно знаю, що Саша займається бізнесом з 18-19 років, і політика йому нецікава.

- Як ви вважаєте, що і чому не вдалося зробити у ВР вашому попередникові Володимиру Литвину?

- Без коментарів. Я з повагою ставлюся до Володимира Михайловича [Литвина], оцінюю його як дуже розумного і талановитого керівника. А інше не вина спікера.

- Ви стояли біля витоків Партії регіонів, в центрі якої була ідеологія децентралізації. Сьогодні ваше дітище – це основа основ вертикалі президентської влади. Як ви особисто оцінюєте такі трансформації?

- Мені б дуже хотілося політичної стабільності в країні. Хотілося б, аби опозиція не бурчала, а дала Президенту і його команді попрацювати ще два з половиною роки. Потім виборець оцінить результати і зробить вибір на користь того чи іншого кандидата.

Мені б дуже хотілося, щоб в Україні розуміли і приймали демократію так, як її приймають в Європі. Політична всеукраїнська біда в тому, що ні влада, ні опозиція не вміють програвати, нам не вистачає адекватності. Але ми [Партія регіонів], програвши у 2005 році вибори, змогли піти в опозицію.

Також мене хвилює ще одна українська рана – відносини між Східною та Західною Україною. Політикам необхідно її зарубцювати, знайти національну ідею, яка б об'єднала нашу країну. А що відбувається зараз? Опозиція виносить сміття з хати, нагнітає обстановку. Нам не завадило б брати приклад з Росії – як би не лаялися в думі представники різних політичних сил, вони горою встануть за імідж своєї країни на міжнародній арені. Українська проблема сходу і заходу – це ж не соціальне питання, а політичне.

Люди в Україні, в різних її частинах, добрі й чуйні. Коли я буваю на заході України, кажу [переходить на українську мову]: "Я приїхав до вас вивчати українську мову, але не лайте мене, якщо будуть російські слова". А люди сміються ... та до чарки запрошують.

***

Цей матеріал опубліковано в №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.