Корреспондент: Вовки і вівці. Інтерв’ю з британськими художниками братами Чепменами

Мільйонери від мистецтва, скандальні знаменитості і просто британські художники Джейк і Дінос Чепмени в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповіли про ідіотів, імбецилів, овець і ціни на власні роботи. Матеріал розміщено у №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року.

Старшому з братів Чепменів, Діносу, вже 50, молодшому, Джейку, – 46, а світ, так само як 20 років тому, коли вони тільки ставали знаменитостями, називає їх enfant terrible мистецтва. Перший же показ робіт британців у Нью-Йорку в середині 1990-х обурив тодішнього мера міста Рудольфа Джуліані. І донині чи не кожна їхня персональна виставка супроводжується скандалом.

Останній казус трапився восени минулого року в санкт-петербурзькому Ермітажі. Тоді деяких відвідувачів виставки, англійців, обурив той факт, що у своїх інсталяціях вони розіп'яли клоуна Рональда Макдональда, а також плюшевого ведмедика, начебто оскверняючи тим самим християнські символи.

Ступінь злочину або гріхопадіння Чепменів, яких разом з Деміеном Херстом, Сем Тейлор-Вуд та деякими іншими художниками зараховують до руху Молодих британських художників (YBAs), ретельно перевіряла пітерська прокуратура і порушень не виявила. А художники принесли скривдженим повні сарказму вибачення і заразом пообіцяли: до Росії більше ні ногою.

Іронічне ставлення до дійсності нарівні з інтересом до історії, критикою на адресу споживацтва та процесів глобалізації і при цьому незмінне звернення до тем насильства і сексуальності – головні складові авторського стилю братів
Чепменів

Іронічне ставлення до дійсності нарівні з інтересом до історії, критикою на адресу споживацтва та процесів глобалізації і при цьому незмінне звернення до тем насильства і сексуальності – головні складові авторського стилю братів Чепменів.

З 16 лютого по 21 квітня українці мають можливість скласти власну думку про їхні роботи: у столичному центрі сучасного мистецтва PinchukArtCentre проходить персональна виставка братів, спеціально для якої художники зробили інсталяцію Все зло світу, присвятивши її трагедії Бабиного яру. Ця робота є продовженням їхнього багаторічного проекту Пекло і являє собою модель пекла, що складається з кількох тисяч фігурок.

Саме Чортове пекло виявилося найдорожчою роботою творчого тандему – власник лондонської галереї White Cube Джеремі Джоплін віддав за інсталяцію $ 11,5 млн. Цей особистий рекорд дозволив братам впевнено поповнити очолюваний Херстом з його аукціонним рекордом в $ 19,4 млн ешелон найбільш успішних в комерційному плані сучасних художників.

Корреспондент розмовляв з братами Чепменами перед відкриттям їхньої київської виставки, і під час бесіди вони часто жартували й охоче міркували про сенс існування свого і чужого мистецтва.

– Вам часто доводиться розповідати про суть власних робіт, при цьому написаним про себе ви все одно незадоволені. Не набридло пояснювати?

Дінос: – Проблема навіть не в тому, що доводиться пояснювати, а в тому, що весь час доводиться починати з нуля. Кожного разу починати розмову з того, як це – працювати зі своїм братом, знаєте, трохи дратує. Тому не питайте нас про це, будь ласка. Працювати з братом дуже добре.

– Рік за роком про ваші виставки пишуть, що вони шокують. Ви ж кажете, що хотіли б змусити людей сміятися і шок тут зовсім ні до чого. Навіщо вам смішити глядача?

Джейк: – Ідея шоку не така вже й страшна, адже деякі роботи перевіряють здатність людини бути толерантною. І добре, якщо вони виконують це завдання. Але проблема з шоком в тому, що це дуже поверховий термін, який передбачає швидку реакцію.

Взяти, приміром, фільми жахів. Ви подивилися фільм жахів, вийшли з кінотеатру і кажете, що цей фільм шокує. Ваш друг відповідає, мовляв, так, фільм дійсно викликає шок. І на цьому розмова закінчується. Але це ідіотська розмова, розмова сільських дурнів, імбецилів, людей, які не мають інтелекту. Звести жанр фільмів жахів до питання шоку, отже нічого не розуміти про ці фільми.

Так ось проблема з шоком в тому, що він не передбачає дискусії, він зачіпає лише один бік роботи. Думаю, що, вживаючи слово "шок", журналісти просто лінуються, його використовують люди, які не дивилися роботи, не думали про них.

– Так, а що стосовно сміху?

Дінос: – Сміх передбачає інтимні стосунки з твором. Сміх означає, що ви розумієте, про що робота. Шок – пасивна реакція. Коли ви смієтеся, ви активні.

– Ви впевнені, що сміх завжди означає розуміння?

Джейк: – Знаєте, найкращі жарти, як правило, расистські, сексистські, гомофобські. Але сміятися над такими жартами зовсім не означає бути расистом, сексистом або гомофобом. Це означає розуміти суть жарту, бачити межу, на якій він балансує. Адже якщо хтось шокований, він реагує згідно з передбачуваною суспільством мораллю. А ось гумор, особливо чорний гумор, на мить виводить людину в підвішений стан, адже сміх це не людське, це робота несвідомого. Коли ви шоковані, шокована ваша свідомість. Сміх – набагато більш радикальний спосіб існування, спосіб звільнення, тим він і небезпечний. Саме тому ми засмучуємося, коли говорять про шок у контексті наших робіт. Шок – протокольна реакція, сміх – ось де справжня глибина.

– Що вас особисто шокує?

Джейк: – Звичайні речі, те, що й повинно шокувати, – голодні діти до прикладу. Те, що передбачає негайну реакцію – дати [цим дітям] грошей наприклад.

– Ви багато років створюєте власну модель пекла. Що, якщо пофантазувати на тему раю?

Дінос: – Те саме місце, тільки під іншим кутом зору.

– Виставка в російському Ермітажі супроводжувалася скандалом і звинуваченнями в екстремізмі. Як думаєте, чому люди так відреагували?

Джейк: – Тому що вони ідіоти. Адже прокурор у підсумку вирішив, що з роботами все гаразд. Просто люди, які пишуть такі скарги, демонструють свою дурість, це божевільні, які прагнуть повернути Середньовіччя. Вони бояться, немов вівці, тому що християнство буквально розвалюється на очах.

– Вам набагато цікавіший процес створення роботи, ніж реакція публіки ...

Джейк: – Коли ви намотує кола на швидкісній машині, для вас найголовніше в цей момент – це рухома машина, а не глядачі. Або візьміть Девіда Бекхема. Упевнений, йому набагато цікавіше грати у футбол, ніж дивитися, як грають інші. Аудиторія – це аудиторія. Люди проходять через галереї так само, як проходять через супермаркети, де дивляться на товари.

– Так, але ваші роботи не про особисте, вони стосуються питань насильства, історії, взаємин з владою. Яка все ж функція мистецтва в суспільстві? Воно повинно щось міняти? І чи здатне?

Дінос: – Воно може, існує така ймовірність. Але воно не повинно, немає такого імперативу. Єдине, що ми точно знаємо про мистецтво, це те, що воно змінює саме себе. Воно долає себе, тим і є цікавим. Але міняти щось у соціальному або політичним сенсі воно не зобов'язане.

– Тобто мистецтво може лише ставити запитання?

Дінос: – Так, вічні питання. Що досить цікаво, адже мистецтво – найдорожчий товар, але при цьому воно абсолютно без користі. І мистецтво є найдорожчим товаром саме тому, що воно абсолютно безкорисне. Це маркер того, наскільки є цінним саме суспільство.

Джейк: – Ви бачили роботи Мартіна Кріда? Це сучасний британський художник, він створює роботи на кшталт таких [мне серветку і кидає на стіл, копіюючи Роботу № 869 Кріда 2008 року]. При цьому він дуже успішний і дорогий художник. Таке мистецтво  змінює суспільство? Воно змінює те, що ви готові назвати витвором мистецтва. Якщо ви готові визнати це мистецтвом нарівні зі, скажімо, бронзовими статуями, отже воно здатне змінити ваше сприйняття мистецтва.

– Яка з ваших проданих робіт була найдорожчою?

Дінос: – Чортове пекло [2008 року].

– Якою була ціна?

Джейк: – Недостатньо високою. (Посміхається) Якщо врахувати, що на створення роботи витрачаєш три-чотири роки життя, та ще й виробничі витрати, у підсумку залишається не так вже й багато.

– Чи знайомі ви з творчістю сучасних українських художників?

Джейк: – Та ми й британських-то не знаємо. Але у вас немає Трейсі Емін [художниця-скандалістка з групи YBAs], тому вам пощастило.

– Метою Арсенале-2012, де були представлені і ваші роботи, було заявити про Київ як про потенційно значущий центр художнього життя Європи. Як ви думаєте, у Києва такий потенціал є?

Дінос: – Знаєте, ніхто ж не думав, що Лондон на початку 1990-х перетвориться на те, чим він став. Немає спеціального методу. Не можна інституційно вирішити, що місто матиме культурне значення.

Джейк: – Не можна штучно згенерувати культурну активність. Культура – щось органічне, те, що не можна зумовити державним фінансуванням художників. Все відбувається набагато більш хаотично. Зараз всі студенти їдуть вчитися до Лондона, думаючи, що там існує індустрія. Але її немає. Сьогодні умови в Лондоні насправді ті самі, що були тоді, коли ми закінчували коледж. Різниця лише в тому, що зараз, випускаючись з коледжу, студенти думають, що існує безліч можливостей, а ми тоді так не думали. Потенціал має будь-яке місто, де є зацікавлені люди. Але навіть наявність групи художників, які прагнуть бути успішними, об'єднуються в групу, ще нічого не гарантує.

***

Цей матеріал опубліковано в №7 журналу Корреспондент від 22 лютого 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.