Корреспондент: Примара опери. Інтерв’ю зі знаменитим оперним басом Віталієм Ковальовим

Українець Віталій Ковальов, знаменитий бас, який співає в Ла Скала і Метрополітен-опері, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про те, як він з диригента церковного хору перетворився на оперну зірку. А також про західну зібраність і українську розхлябаність. Матеріал розміщено у №14 журналу Корреспондент від 12 квітня 2013 року.

Ще 20 років тому скромний диригент церковного хору в Черкасах Віталій Ковальов і не сподівався, що коли-небудь співатиме на найкращих сценах планети на зразок нью-йоркського театру Метрополітен-опера чи міланського Ла Скала. Можливо, цього б не сталося, якщо б у життя Ковальова не втрутилася б її величність удача.

Вперше українському самородку без вищої музичної освіти пощастило на початку 1990-х, коли його спів випадково почула Рената Грюніг, швейцарська туристка і велика шанувальниця опери. Потім приголомшена Грюніг два роки вмовляла метрів Бернської опери прослухати її протеже. Її наполегливість відкрила для Ковальова великий музичний світ.

Вдруге йому посміхнулася удача у 1999-му. Будучи до того моменту солістом невеликої оперної студії при театрі швейцарського містечка Біль, Ковальов відправив свій запис для участі в найпрестижнішому міжнародному конкурсі для молодих оперних виконавців – Operaliа. Перемога на конкурсі, заснованому великим іспанським тенором Пласідо Домінго, українцеві не дісталася, але й з порожніми руками він не поїхав: виступ у фіналі приніс довгостроковий контракт з менеджерами самого Домінго.

Сьогодні Ковальов – затребуваний виконавець, в його репертуарі понад 40 ролей, а гастрольний графік включає до десяти виступів на місяць у театрах Європи та США

Сьогодні Ковальов – затребуваний виконавець, в його репертуарі понад 40 ролей, а гастрольний графік включає до десяти виступів на місяць у театрах Європи та США. Критика не шкодує компліментів – американські оглядачі порівнюють його зі своїм видатним співвітчизником басом Семюелем Реймі, а росіяни називають не інакше як новим Борисом Гмирею.

Корреспондент зідзвонився з Ковальовим, який перебував на гастролях у Лондоні, щоб поговорити про його власну історію успіху та українських виконавців на Заході.

- Ви виїхали з України до Швейцарії завдяки якійсь абсолютно кінематографічній історії.

- Я диригував церковним хором у 1990-х роках. Ми давали невеликі, хвилин на 45, концерти для туристів у Черкасах. І ось була одна літня швейцарка, фрау Рената Грюніг, яка дуже любила оперу. Так вийшло, що в одному творі мені доводилося співати разом з хором. Це її дуже зворушило.

Фрау Грюніг протягом двох років ходила в Бернський оперний театр і просила, щоб мене запросили на прослуховування. Звичайно, ризик був величезний. Але я позичив гроші, купив квиток, мені дали візу – все вирішувалося дуже швидко.

Коли приїхав, в театрі був кінець сезону, але мене все ж прослухали. Сказали, все добре, але в хорі місця зайняті, та й не розмовляєте ви німецькою. Артистичний директор запропонував зайти до консерваторії, до професора Елізабет Глаузер. Я прийшов туди до неї, почав співати арію, вона обірвала на першій фразі і відправила за документами на вступ.

Через п'ять-шість місяців [потрібно було йти] на іспити, здавати весь курс консерваторії, все німецькою. Коли я все це переглянув, м'яко кажучи, трішки злякався. Але якщо вже почав, треба пробиватися до кінця. Все вивчив, здав

Через п'ять-шість місяців [потрібно було йти] на іспити, здавати весь курс консерваторії, все німецькою. Коли я все це переглянув, м'яко кажучи, трішки злякався. Але якщо вже почав, треба пробиватися до кінця. Все вивчив, здав.

Перші два місяці фрау Грюніг допомагала з квартирою. Але для мене це було жахливо. Подумав тоді, що єдина можливість – самому знайти роботу. У Берні є дві великі центральні вулиці. І я просто пішов – думаю, буду заходити наліво і направо, в магазини, ресторани [і питати про роботу]. Але скрізь була відмова. І вже перед вокзалом випадково побачив магазинчик з пошиття й продажу ортопедичного взуття. Його шеф дав мені заготовку, інструменти і каже, мовляв, роби. Ну, я зробив, він подивився і сказав: "Завтра о 7:15 на роботу". Так я по десять годин на день працював в магазині і ще вчився.

Коли вступив до аспірантури, мій педагог попросила прослухатися на паралельне навчання в оперну студію при театрі в місті Білі. Мене взяли. Після закінчення аспірантури завантажили по повній програмі. Так я розпочав свою кар'єру співака.

- Які ключові чинники допомогли вам стати затребуваним в Європі та Америці виконавцем?

- Якщо бог дав талант, то треба старатися, бути завзятим. Мій професор іноді мені казала, мовляв, тобі бог голос у глотку вистрілив [нагородив голосом], так, будь ласка, працюй. Адже тут [потрібно було] вчити німецьку, а крім німецької, досконало співати на сцені італійською, французькою чи англійською.

З часом у мене склалися хороші стосунки з моїм педагогом, ми розуміли один одного з напівслова. Мені здається, це один з тих чинників, які необхідні.

Потім сором, звичайний людський сором: якщо я припиню, а людина, Рената Грюніг, ця літня жінка, вірила в мене, допомагала, робила для мене візи. Це, звичайно, теж іноді змушувало закрити вчасно рот і промовчати, і стерпіти, а далі йти вчити, намагатися робити на тому рівні, який можливий, на 100%.

- Чи існують відмінності в підготовці або стилі у виконавців – вихідців з тих чи інших країн?

- Мені здається, так. Я сам, без найменшого досвіду навчання в Росії або Україні, одразу зіткнувся із західною політикою в консерваторіях, де тебе ніхто не просить – ти повинен прийти підготовлений. Не підготувався – це твої проблеми. Особливо коли ти один і тобі тато не оплачує квартиру і не стоїть за спиною, а мама [не чекає] з одягом або приготованим обідом. Наскільки я знаю, в Швейцарії так, в Америці.

Але одного разу я зустрівся зі студентами, які навчалися в Росії або в Україні. Навіть піаністи, які допомагали цим співакам, розповідали, що у них зовсім інший підхід. Піаністу потрібно буквально сидіти зі співаком і все розучувати. І деяких співаків це розбещує. Коли вони такі розпещені, із занадто великими запитами, розхлябаність передається в партію, в те, що він або вона виконує. А потім розхлябаність переходить в професійну звичку і з часом дуже заважає кар'єрі.

- В українських оперних артистів є якась сформована репутація на Заході?

- Звичайно. Це і раніше було, і є зараз. Перший приклад – зараз я в Лондоні співаю з Людою Монастирською, солісткою київської опери.

Коли я співав у Ла Скала, люди підходили після спектаклю, вітали, запитували, звідки я. Я казав, що з України, і чув у відповідь: "А, ну тепер зрозуміло, звідки голоси такі".

- На які гонорари може розраховувати успішний оперний виконавець?

- Суму я не можу назвати, оскільки все залежить від співака і від його імені, його професіоналізму на сцені, як він заповнює зал. Але особливо важко зараз говорити про певні гонорари, тому що театри в багатьох країнах переживають величезні фінансові проблеми. І це не тільки Італія, де деякі театри просто довелося закрити. Це ще Америка, де директорам театрів доводилося звертатися до співаків (оскільки контракти укладаються на два-три роки вперед, коли ніхто не очікує кризи) з проханням піти на поступки.

Але в Америці простіше, тому що там переважно дохід спонсорський. В Європі [спонсорування театрів] не користується такою популярністю. В Італії, Німеччині уряд чи міська влада фінансує культуру.

- За тим, що відбувається на українських сценах, стежите? Репертуар українських театрів сильно відрізняється від, скажімо, репертуару Метрополітен-опери відсутністю постановок опер західних композиторів ХХ століття. Як думаєте, чому?

- Театри залежать від відвідуваності. Мені здається, в кожній країні є частина публіки, яка дуже любить модерну музику, дуже хоче бачити її. Але в одній країні таких людей більше, в іншій – менше. І директору театру треба вирішити, адже виникнуть фінансові проблеми. Тому що ті люди, які люблять модерну музику, прийдуть раз, два, але вони не зможуть заповнити зали на всіх спектаклях.

- Які останні тенденції головних сцен світу?

- Якщо дивитися по країнах, то в Італії завжди віддають перевагу [Джузеппе] Верді, це їх композитор. У Німеччині намагаються якось врівноважити, дати більше модерної музики, а також німецьких композиторів, того ж [Ріхарда] Вагнера. Ну а якщо якась опера не вдалася, то, як паличка-спомагалочка, – Верді.

Була тенденція, коли режисери хотіли вигадати щось нове, модерне, але під музику того ж Верді. Це не завжди подобалося публіці. Наприклад, з кінця 1990-х і десь до 2005-го були продукції, де я стикався з модернізмом, який не завжди виправдовувався.

- Ви себе ким зараз почуваєте – українцем, швейцарцем або громадянином світу?

- Це хороше запитання, тому що я скрізь і ніде. Мені здається, таке відчуття знайоме кожній людині, яка тривалийчас [перебуває] в дорозі.

***

Цей матеріал опубліковано в №14 журналу Корреспондент від 12 квітня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.