Корреспондент: Незайві люди. Україна не вміє адаптувати іноземців з користю для них і для себе

Лише деякі з прибулих в Україну біженців домагаються тут успіхів, що доводить: офіційний Київ не вміє адаптувати іноземців з користю для них і для себе, пише Максим Бутченко у №25 журналу Корреспондент від 28 червня 2013 року.

Афганець Насир Набізада, 20-річний спортсмен, який практикує китайське єдиноборство ушу-сандай, завжди піднімається на ринг під звуки українського гімну. І це не випадковість, а особиста позиція – уже чотири роки боєць, який втік з Афганістану, що роздирається громадянською війною, на береги Дніпра, вважає себе українцем. За цей час він зумів тричі стати чемпіоном України, а в минулому році навіть виграв світову першість.

"Я хочу виступати на змаганнях під українським прапором, – це [Україна] мій новий дім", – каже афганець.

Поки що "новий дім" не до кінця прийняв його під свій дах – Набізада залишається в країні як біженець і все ще очікує отримання українського громадянства, яке відкрило б йому двері для виступів на міжнародних змаганнях за межами країни.

Для України молодий афганець – представник рідкісного виду іноземних мігрантів, які використовують східноєвропейську країну не як плацдарм для стрибка до Євросоюзу, а пов'язують з нею життя. Корреспондент поспілкувався з деякими з них і переконався, що біженці можуть бути корисними країні.

Не більше 10% людей, які шукають в Україні притулку, отримують легальний статус біженця

Серед них є люди, які всупереч бездіяльності держави, яка насилу їх прихистила, знаходять собі гідне застосування і деколи навіть відкривають власну справу, вносячи лепту у наповнення держбюджету та працевлаштування корінних жителів. Тим часом не більше 10% людей, які шукають в Україні притулку, отримують легальний статус біженця.

Успішні чужинці з небагатих країн, які часто роздираються військовими конфліктами, це не лише приклад для наслідування, а й докір офіційному Києву, який так і не навчився їх адаптувати. У світі, де наростають міграційні процеси – лише офіційних біженців вже більше 15 млн осіб, – таке ставлення до переміщених осіб експерти називають ознакою відсутності вміння думати стратегічно. Це тим більше важливо для країни, населення якої невблаганно скорочується, наголошують вони.

"Вони біжать не в пошуках більш ситого життя – вони рятують своє життя, – каже Олдріх Андрисек, регіональний представник Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) в Україні. – При цьому у них великий потенціал, який вони зможуть реалізувати у країні, яка їх прихистила".

Остання зупинка

У фойє п'ятизіркового столичного готелю Faraon Hotel керуючий менеджер Томас Лукаї зустрічає чергових іноземних постояльців. Лукаї і сам схожий на гостя, адже народився він в Анголі.

Лукаї приїхав до Києва у 1995 році, коли йому було лише 17 років, рятуючись від громадянської війни, що вирувала на його батьківщині. Сестру і батьків вбили у нього на очах, коли хлопець ховався в іншій кімнаті. Анголець згадує, що вижив у тому пеклі дивом.

Йому вдалося виїхати до України, де у 1998-му, після трьох років поневірянь, Лукаї перейшов на легальне становище – отримав статус біженця. Він закінчив комп'ютерні курси, вивчився на бармена й офіціанта. А ще через три роки почав працювати в мережі готелів Дніпровський комплекс – спочатку на посаді портьє, потім адміністратором і, нарешті, менеджером з роботи з іноземними компаніями.

Вітчизняний готельний бізнес, за словами Лукаї, виявляє прихильність до вихідців з континенту слонів, сафарі і військових конфліктів: близько двох десятків знайомих йому африканців зробили в Україні кар'єру саме в цьому секторі.

"Хоча мені поки що не дали громадянства, але я почуваю себе українцем. І коли виїжджаю за кордон, сумую за Україною", – розповідає анголець.

Колишні жителі Африки, особливо громадяни Сомалі, де йде війна, – вагома частина в потоці біженців, що потрапляють в Україну. Разом з пакистанцями й азербайджанцями сомалійці найбільш часті "гості" у країні. Але є ще одна держава, яка, за даними Державної міграційної служби (ДМС), стабільно "постачає" людей, – це Афганістан.

За інформацією ГМС, за останні п'ять років афганці склали більше половини людей, які отримали притулок в Україні

За інформацією ГМС, за останні п'ять років афганці склали більше половини людей, які отримали притулок в Україні. Активність талібів змусила багатьох жителів цієї гірської країни покинути рідний дім, навіть незважаючи на те, що перехід через кордон для них пов'язаний зі значними витратами – за кожну переправлену подалі від Афганістану людину провідники вимагають до $ 6 тис. Серед втікачів чимало представників місцевої еліти, що володіють непоганими вміннями, досвідом і потенціалом для успішної адаптації в чужих країнах.

Приклад тому – афганка Аскаряр Фреба. Вона залишилася в Україні в 1993 році після навчання в Одеському державному екологічному університеті. Повертатися додому було небезпечно: таліби погрожували смертю кожному, хто навчався за кордоном. Але рішення, прийняте Фребою, не відчинило перед нею двері в щасливе життя. Навпаки – 16 років вона прожила в Україні без документів, працюючи прибиральницею, посудомийкою, офіціанткою.

"Я не цуралася нічого, їла то сухарики, то недоїдки, – каже Фреба. – Треба було якось виживати".

Лише у 2010-му вона отримала статус біженця, що дозволило їй змінити своє життя. Рік тому афганка відкрила в Одесі ательє з пошиття молодіжного одягу. У його невеличкому цеху працюють кілька людей, і на місяць вони шиють близько 100 різноманітних виробів. Оплата їхньої праці непогана за місцевими мірками: в середньому за день працівниці Фреби, яка ще пам'ятає смак недоїдків, отримують 200-300 грн. Зшите ними афганка реалізує на ринках.

Сьогодні в країні, за даними міграційної служби, проживають 2,5 тис. осіб, що відносяться до категорії біженців, і п'ята частина з них знайшла собі застосування саме у сфері приватного підприємництва

Фінал історії Фреби можна вважати типовим для біженців, які потрапили в Україну. Сьогодні в країні, за даними міграційної служби, проживають 2,5 тис. осіб, що відносяться до цієї категорії, і п'ята частина з них знайшла собі застосування саме у сфері приватного підприємництва.

Один з таких "нових українських" – ефіоп Дежене Йїргу, власник компанії з обжарювання та реалізації кави. Йїргу заснував свій бізнес ще у 2005 році, а через п'ять років отримав від УВКБ в рамках проекту Євросоюзу з інтеграції мігрантів грант у розмірі $ 15 тис. Це дозволило йому вийти на інший рівень – закупити обладнання і найняти працівників. У середньому на місяць фірма Йїргу обсмажує близько 2 т кави і відправляє її в роздрібні точки Києва та Львова.

"В Україні важко бути не тільки біженцем, а й по-чесному працювати, приміром стикаючись із санстанцією", – відверто каже мігрант, не втрачаючи при цьому оптимізму: незабаром він має намір збільшити обсяг обсмаження кави до 4 т і постачати її на нові ринки збуту, зокрема до Криму.

Навіть наявність вищої освіти, отриманої вдома, не дає мігрантам ніяких преференцій в Україні. Через складну систему її визнання іноземці часто змушені працювати на ринках, щоб прогодуватися. У цьому сенсі уродженці Узбекистану Елені Хван вдалося зробити майже неможливе: у 2006 році вона потрапила в Україну через політичні переслідування на батьківщині, а отримавши через два роки статус біженця, змогла першою серед "колег" по нещастю пройти процедуру нострифікації, тобто визнання іноземного диплома.

Завдяки цьому Хван закінчила магістратуру в Південно-Українському педагогічному університеті і відкрила кабінет психолога в Татарбунарах, невеликому селищі в Одеській області.

"До мене їдуть з усіх навколишніх сіл", – розповідає Хван. Окремо вона займається з дітьми, проводячи для них тематичні тренінги.

Чужі тут не ходять

Той факт, що значна частина біженців знайшли себе в Україні, лише відкривши власний бізнес, невипадковий. Досвід Фреби, Хван і їм подібних показує: іноземець, який вимушено залишив батьківщину й опинився на берегах Дніпра, має розраховувати винятково на себе. Від місцевої влади чекати чого-небудь не варто.

Для успішної інтеграції біженцям потрібні як мінімум мовні курси і допомога в пошуку роботи. Переважно новим жителям держави в цьому допомагають неурядові
організації

Експерти стверджують, що для успішної інтеграції біженцям потрібні як мінімум мовні курси і допомога в пошуку роботи. Переважно новим жителям держави в цьому допомагають неурядові організації. Приміром, в Україні УВКБ за 14 років виділив $ 32 млн для адаптації іноземців. При цьому з матеріального влада надає мігрантам тільки тимчасове житло в пунктах для біженців в Одесі та Закарпатті.

Сьогодні Україна стала транзитним мостом між країнами Середньої Азії, Африкою і жаданою для біженців і нелегалів Європою. За оцінкою фахівців ГМС, щорічно через країну в напрямку ЄС переправляються близько 60 тис. осіб. Невелика частина з них – близько 1,5-2,0 тис. на рік – наважуються просити статусу біженця і почати нове життя, не доїжджаючи до європейських кордонів. Але їхні шанси невеликі: Україна вкрай неохоче легалізує таких прохачів, відмовляючи в дев'яти випадках з десяти. Тим часом у сусідній Угорщині статус біженця в минулому році отримав кожен третій прохач.

За українськими законами іноземець – шукач притулку пише заяву в міграційну службу, додаючи докази фактів утиску на батьківщині через релігійну, расову, національну приналежність або через політичні погляди. Протягом півроку він повинен отримати відповідь, але насправді потенційні біженці в Україні очікують рішення два роки.

На думку Андрісека, тримати людей роками в такому "вакуумі" негуманно і некорисно: змінюється характер людини, знижується здатність до адаптації.

Наталія Науменко, директор департаменту біженців та іноземців ГМС, виправдовує обережність своєї служби. За її словами, оцінка достовірності навіть однієї лише заяви шукача притулку часом дає серйозні приводи для відмови.

"Наприклад, недавно житель Ірану просив політпритулку [через переслідування] за написані ним вірші, але коли ми їх переклали, виявилося, що вірші просто з еротичним акцентом", – каже чиновниця.

Однак, на думку експертів, ставлення України до біженців робить проблемним не прискіпливість профільного держоргану. У країні до цього часу не введена повноцінна програма адаптації біженців, а єдиний інтеграційний центр у Києві, створений благодійним фондом, перебуває під загрозою закриття. Крім того, вимушеним гостям елементарно немає за що жити: одноразова фінансова допомога для них становить лише 17 грн. Для порівняння: у Польщі біженці щомісяця отримують $ 274 (2,2 тис. грн.).

Близько 500 офіційно оформлених біженців приносять у скарбницю у вигляді різних відрахувань понад 3 млн грн. на рік. Вони не тільки утримують себе, а й допомагають своїм товаришам по нещастю

Але ці люди далеко не завжди зайве навантаження на держбюджет. За підрахунками УВКБ, близько 500 офіційно оформлених біженців приносять у скарбницю у вигляді різних відрахувань понад 3 млн грн. на рік. Вони не тільки утримують себе, а й допомагають своїм товаришам по нещастю: нинішні річні витрати держави Україна на утримання кількох сотень іноземців, що перебувають в її пунктах для біженців і переміщених осіб, становлять приблизно 1 млн грн.

Крім того, серед тих, хто прагне легалізувати свій статус в Україні, на думку економіста Олександра Охріменка, багато людей, які вміють долати труднощі, напружено працювати.

Афганський боєць Набізада, сам того не відаючи, є ілюстрацією до слів експерта. Він не тільки завзято тренується, а й наполегливо намагається отримати українське громадянство.

"Я зможу себе прогодувати без чужої допомоги, – каже Набізада. – Але я хочу офіційно жити тут, вступити до університету і відкрити зал, в якому зможу тренувати підлітків".

***

Цей матеріал опубліковано в №25 журналу Корреспондент від 28 червня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.