Корреспондент: Точка зору. Уроки історії. Чому для поляків власне минуле надзвичайно важливе

Для поляків історія надзвичайно важлива. Особливо та, в якій вони втратили своїх співвітчизників. В Україні про історію говорять мало і швидко забувають, пише Петро Погожельський, власний кореспондент Польського радіо в Україні, у колонці, опублікованій у №26 журналу Корреспондент від 5 липня 2013 року.

Якщо запитати в українців, з чим у них асоціюється Волинь, напевно, тільки жителі західної частини країни зможуть розповісти, що там сталося 70 років тому. Звичайно, їх бачення того, що в Польщі називають волинською різаниною, кардинально відрізняється від погляду поляків на ці події. Проте вони знають, що конфлікт стався. Можливо, і навіть напевно, вони постараються обґрунтувати дії ОУН-УПА та місцевого населення, ймовірно також, говоритимуть про меншу кількість жертв з польського боку і про більшу – з українського. Але вони зможуть хоч щось розповісти. Жителі ж інших регіонів України, навіть центральних, взагалі не мають поняття про те, що трапилося в 1943 році.

11 липня – 70-та річниця трагічних подій на Волині, які в Польщі називають етнічними чистками: у них, за оцінками польської сторони, від рук українських націоналістів загинуло близько 100 тис. осіб. Поляки пам'ятають про цю трагедію, так само як і про багато інших.

А тепер запитаємо в українців: що таке Биківня? Ліс під Києвом, де поховані 30 тис. осіб – жертв НКВС, і кожен десятий з них був поляком. Про це в Україні знають набагато більше, ніж про Волинь? Думаю, ні. Незважаючи на те що тут постраждали переважно жителі Радянської України – українці, росіяни, євреї, а також поляки. Але чомусь у Варшаві ми говоримо про цю трагедію набагато частіше і більше, ніж у Києві. Коли проводилися ексгумації, про них можна було прочитати в щоденних газетах, журналах або на сайтах. В Україні про це написала, здається, тільки одна газета.

Поляки набагато більше цікавляться власною історією. Тому у нас набагато частіше йдеться про ексгумацію у Биківні, і – перепрошую за слова, які можуть образити, – але думаю, що якби не польська увага до цього місця злочину, там би і надалі стояв всіма забутий хрест, а не меморіал пам'яті жертв сталінських репресій.

У Польщі ледь не в кожному суспільно-політичному тижневику є історичний розділ. Випускаються спеціальні додатки до щоденних газет. Історичні журнали видаються в Польщі, а не імпортуються, як це відбувається в Україні з передруком російських видань з посилом на кшталт "наш герой – Петро I". У нас своя історія, і ми нею пишаємося. В українців вона теж є, але чому я не бачу цього в кіоску преси біля будинку? На це питання ви [українці] повинні відповісти собі самі, моя мета – пояснити польський підхід до історії.

Історична пам'ять в Польщі і в Україні – це, як сказали б в Одесі, дві великі різниці. У Польщі ми намагаємося пам'ятати про кожне, навіть найменше місце, де було вбито поляків. В Україні смерть трохи знецінена

Історична пам'ять в Польщі і в Україні – це, як сказали б в Одесі, дві великі різниці. У Польщі ми намагаємося пам'ятати про кожне, навіть найменше місце, де було вбито поляків. В Україні смерть трохи знецінена. Кількість жертв Голодомору обчислюється мільйонами, тому розстріл 30 тис. у Жовтневому палаці і поховання їх у Биківні в Україні може здатися невеликим злочином, чимось з розряду дрібного хуліганства. До речі, не можу собі навіть уявити, щоб у Варшаві в місці, де проводилися страти, виступали з концертами. Слова про те, що на Волині стався геноцид, оскільки там вбито 100 тис. осіб, що доносяться з Польщі, можуть здатися в Україні наївними з тієї самої причини – під час Голодомору, який тут, у Києві, визнаний актом геноциду, загинули мільйони.

На жаль, в Україні втілений в життя сталінський принцип: "Смерть однієї людини – це трагедія. Смерть мільйонів – це статистика". Такий підхід Польщі абсолютно чужий. Смерть однієї людини – це трагедія, смерть 100 тис. –  для нас 100 тис. трагедій. Тому так часто полякам і українцям важко знайти спільну мову, коли йдеться про історичні факти.

Звідки у поляків таке ставлення до історії? Підозрюю, що з часів розділу країни. Колись Польща була сильною державою, що припинила існування у 1772-1918 роках з волі світових держав, зокрема Росії. З того часу кожен поляк був для нас на вагу золота

Звідки у поляків таке ставлення до історії? Підозрюю, що з часів розділу країни. Колись Польща була сильною державою, що припинила існування у 1772-1918 роках з волі світових держав, зокрема Росії. З того часу кожен поляк був для нас на вагу золота. Діти про це дізнаються починаючи з дитячого садка, вивчаючи Катехизм молодого поляка. Не можна забувати, що в Польщі завжди велику роль відігравав католицький костел і кожен вбитий заслуговував гідного похорону.

На кількох церквах у Києві, зруйнованих комуністами до війни, а потім відновлених після 1991 року, є таблички, на яких написано, коли вони були зруйновані, але не вистачає пояснення, чому так сталося, хто це зробив. До цього часу не розумію, звідки в Україні страх перед словом "комунізм / комуністи". Не дивно, що ідеологічні послідовники НКВС сьогодні отримують по 10% голосів на виборах, а проплачена молодь охоче марширує з ними 1 травня на демонстрації, оскільки вона не знає, чому була зруйнована церква в їхній рідній місцевості під Києвом. Зате щоразу, коли намагаються знести пам'ятник Леніну, лунає: "Як так можна, це ж частина нашої історії!". Не кажучи вже про назви вулиць у багатьох містах, які часто прославляють людей, відповідальних за масові вбивства українців.

Якщо вже говорити про те, що в нашій історії було хорошого, а що поганого, слід розібратися і з найбільш темними її плямами. Так, це дається нелегко, як, наприклад, польська дискусія про погром в Едвабні. Там у 1941 році поляки спалили в стодолі понад 300 євреїв. Думаю, що на 70-річчя волинської трагедії проходитимуть дискусії також про польську політику щодо української меншини в 1918-1939-му, яка і призвела до подій 1943 року. У постанові сенату, прийнятій 20 червня, яка стосується цієї трагедії, йдеться, що в історії польсько-українських відносин у XX столітті були також події, які не приносять Польщі слави, – несправедлива національна політика II Речі Посполитої і випадки польського відплати в 1943-1945 роках.

В Україні така дискусія теж була б корисною. Спокійна і врівноважена, без участі політиків, особливо тих, хто шалено захищає комуністичну спадщину, а також тих, хто сліпо підтримує націоналізм

В Україні така дискусія теж була б корисною. Спокійна і врівноважена, без участі політиків, особливо тих, хто шалено захищає комуністичну спадщину, а також тих, хто сліпо підтримує націоналізм (не плутати з патріотизмом). Це процес довгий і часто болючий, але він приводить до гарних, як це видно на прикладі Польщі, результатів.

***

Цей матеріал опубліковано в №26 журналу Корреспондент від 5 липня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.