Блиск і злидні російської смарагдової провінції - Reuters

Залишений залізничний насип поблизу уральського селища Малишева виглядає як ілюстрація до книги казок про гномів - усюди рукотворні печерки і лази. Тут невпинно у спеку і холод, вручну перебираючи тонни відвалів, шукають дорогоцінні зелені камінчики хітніки, іменуючи свою удачу "фартом", пише Reuters.

Вже майже два століття на Уралі хітнікаминазивають тих, хто нелегально займається видобутком самоцвітів на єдиних у Росії смарагдових копальнях, світову славу яким принесли родовища дорогоцінних каменів - смарагду, олександрита і фенакіту.

Залізницю місцевого значення будували на заході радянських часів, в тому числі, і з відвалів смарагдів і берилу, що знаходиться неподалік Малишевського родовища, що входить до трійки найбільших у світі. Будівництво закинули, а насип відтоді став одним з місць притягання для вільних старателів.

"Коли прийшла перебудова, про дорогу забули. Колію вкрали... Але дорогоцінні камені тут трапляються, ось хітніки і копають протягом багатьох років", - розповідає корінний житель цих місць, що попросив називати його Олексієм.

Він ще хлопчиськом в середині голодних 90-х "спробував фарт" і "захворів каменем":

"Здебільшого хіта - це хобі. Заробляє цим на життя зараз, можливо, лише десята частина всіх, хто ходить, старається. Багато людей приїжджає з Москви, Пітера... А де ти ще знайдеш дорогоцінний камінь, попрацювавши два-три-чотири дні?"

Смарагд, що відноситься поряд з алмазом, сапфіром і рубіном до коштовних каменів першого класу, визнаний в Росії валютною цінністю як в грано́ваному, так і сирому вигляді. А здобуті на Уралі кристали шануються в світі як одні з найкращих і найдорожчих, оскільки відрізняються глибоким трав'янисто-зеленим кольором.

"Наші смарагди дуже своєрідні за кольором - вони теплі, це тепло надає їм трохи жовтуватого відтінку, а колумбійські мають холодний блакитний", - говорить директор Уральського геологічного музею гірничого університету Дмитро Клейменов.

Як за царя

Ще в 1914 році столичний інженер Євген Гомілевський, який побував на Уралі, розмірковуючи про етимологію слова "хіта", зазначив, що у місцевих жителів "хітнічеський промисел не є викраденням, крадіжкою, а чимось іншим, більш благородним".

За однією з версій, першовідкривач смарагдів селянин Максим Кожевников, який знайшов між корінням вивернутого дерева кілька великих кристалів зеленого каменя, привіз їх в повітовий Єкатеринбург для "таємного продажу", і ще довгий час вольні старателі були передовим загоном розвідки нових покладів уральських самоцвітів.

Царський указ 1891 року узаконив уральську хіту, дозволивши селянам, які купили спеціальний квиток, промишляти у відвалах смарагдових копалень, але процвітав і нелегальний видобуток, що підживлював таємне скуповування дорогоцінних каменів.

Нині хітніки ведуть свій промисел поза законом, на свій страх і ризик, а дорогоцінні знахідки або осідають в домашніх колекціях, або потрапляють до рук скупників і йдуть на тіньовий ринок.

"Люди не йдуть грабувати, красти, вони просто видобувають камінь. А це дуже важка праця... Якщо середній вміст в шахті - два грами смарагдів на тонну руди і там працюють машини, то тут люди лопатою і кайлом це все перелопачують, лазять в саморобні шахти, ризикуючи життям", - говорить Олексій, тримаючи напрямок на димок від багаття, що вказує на кипучу діяльність хітників.

Двоє немолодих чоловіків вітають Олексія, але чужим явно не раді і розмову підтримують вельми неохоче.

"Так ми вже з раннього ранку тут, а там далі вздовж насипу ще люди працюють", - говорить хітник, б'ючи молотком по шматку слюдяної породи, який попередньо був промитий у великому чані його приятелем.

В одному зі свіжих осколків видно маленький зелений кристал, про подальшу долю якого вольний старатель волів промовчати.

"Зробили б держприймання, продавали б гірські квитки на ті ж відвали, як це було за царя. Яка різниця, хто добуде цей камінь: шахта чи старатель?", - журиться Олексій.

У багатьох країнах видобуток дорогоцінних каменів першого порядку не регламентується, говорить Клейменов:

"У нас же створена система заборон, при якій звичайна людина видобувати не може. Це наслідок радянського минулого, яке треба переглядати, потрібна серйозна законодавча робота... Є любителі, є фанатики, які готові вручну проходити шурфи, добувати камінь".

Гордість нації

Майже два століття тому відкриття смарагдового родовища в Уральських горах було названо "подією визначних" і селищем "нове джерело національного багатства".

Уральські смарагдові копальні спочатку були щедрі на дорогоцінні камені. Добуті до 1925 року смарагди, за підрахунками академіка Олександра Ферсмана, важили від 12 до 16 тонн.

Але для радянської влади в роки індустріалізації основною корисною копалиною на родовищі стає смарагд, а мінерал берил і фенакіт - сировина для отримання металу берилію, що має донині стратегічне значення.

Металу, необхідного оборонній промисловості, було потрібно все більше і більше. У хід пішов тротил і амонал, вибухи на кар'єрі часто перетворювали дорогоцінні камені в зелений пил і крихту, але смарагди хоч і попутно, але все ж витягували і продавали по всьому світу.

"Камінь цінувався, і цінувався дуже високо. Слава уральського смарагду гриміла по всьому світу", - з гордістю каже директор музею, в якому зберігається унікальна колекція зелених бериллів, смарагдів і олександритів Малишевського родовища.

"Але якийсь злий рок витає над самим родовищем."

Приватизація і подальше розділення, банкрутство, зміни власників, припинення видобутку, загроза затоплення рудника - і це все за якісь неповні два десятки років.

Поки видобуток на Малишевському руднику стояв, хітніки продовжували свою нелегку працю на відвалах і уральські смарагди все ж з'являлися на нелегальному ринку, якщо судити з міліцейських зведень тих років, які рясніли повідомленнями про вилучені коштовності.

"У всі часи хітніків ганяли, ловили, власники намагалися не допустити цей промисел. Як у XIX столітті гірська стража працювала, так і зараз поліція не дрімає", - розповідає Клейменов і показує великий конфіскований зразок смарагду і два оброблені камені, що тимчасово зберігаються в музеї.

В кінці 2011 року державний Калінінградський бурштиновий комбінат, що прийшов на Малишевське родовище, все ж зумів відродити видобуток.

Вже в січні цього року новий власник продав на аукціоні частину видобутих дорогоцінних зелених каменів, виручивши близько $788.000. Через місяць компанія повідомила про знахідку унікального кілограмового штуфа смарагду, який відрізняє рідкісний, а тому особливо цінний, темно-зелений колір.

"Видобуток смарагдів - це питання престижу, національної гордості. Останні знахідки показують, що родовище не вичерпалося, воно йде далі в глибину, запаси є", - каже Клейменов.

"Хоча слава Уралу як і самоцвітів вже в минулому... Самоцвітів, за винятком смарагдів і пермських алмазів, вже не добувають: малахіт вироблений повністю, аметистова шахта законсервована, топазів немає."

P.S.

Першовідкривачу російських смарагдів Кожевникову царська влада обіцяла за життя поставити мармуровий бюст, але слова не дотримали, обмежилися щедрою грошовою нагородою.

Олексій збирається увічнити місце знахідки пам'ятною кам'яною плитою і хоче написати книгу про минуле та сьогодення уральських хітників, які промишляють на рубежі XXі XXIстоліть.

Зва́лища та занедбані кар'єри самоцвітових родовищ, де через недосконалість промислового видобутку ще можна відшукати дорогоцінні камені, вже нікому, крім вільних старателів, не цікаві. Здебільшого вони перетворені на звалища.