Корреспондент: Українські козаки на службі у європейців та татар

На міжнародній арені запорожці показали себе на різних театрах військових дій.

З XVI століття українське козацтво привертало увагу європейських правителів, які потребували професійних воїнів. На міжнародній арені запорожці показали себе на різних театрах військових дій, включаючи морські бої, пише Роман Клочко у №41 журналу Корреспондент від 17 жовтня 2014 року.  

У ніч з 30 на 31 серпня 1635 року до міста Піллау (нинішній Балтійськ Калінінградської обл. Росії) тихо підбиралася незвичайна флотилія. Це були 30 козацьких чайок – звичних для Чорного моря, але екзотичних для Балтійського. В Піллау стояла шведська ескадра, моряки якої помітили незваних гостей лише вранці. Нащадки вікінгів відкрили вогонь з гармат, але не змогли завдати чайкам ніякої шкоди. Тоді ж козаки вийшли в море і взяли на абордаж шведський корабель з амуніцією і продовольством.

У 1635-му між поляками і шведами йшла жорстока боротьба за балтійське узбережжя. Ось влада Речі Посполитої і вирішила скористатися майстерністю запорожців

Це не наукова фантастика, а історичний факт. У 1635-му між поляками і шведами йшла жорстока боротьба за балтійське узбережжя. Ось влада Речі Посполитої і вирішила скористатися майстерністю запорожців. В оточенні короля Владислава виникла думка: чому б не застосувати проти шведського флоту знамениті запорізькі чайки?

Взятися за цю справу запропонували полковнику Костянтину Вовку, який уже мав досвід морських походів проти турків у Чорному морі. Разом з 1,5 тис. козаків він прибув у Юрбург на кордоні з Пруссією (зараз – литовський Юрбаркас). У місті на річці Неман на кошти, виділені королем, побудували 30 чайок. Правда, розгорнути на Балтиці таку саму бурхливу діяльність, як у Чорному морі, запорожці не встигли – між Польщею і Швецією незабаром був укладений мир.

Турецький марш

Це був не перший виступ козаків на міжнародній арені. Історія участі козаків у великих європейських війнах почалася як мінімум на півстоліття раніше.

У серпні 1593 року Османська імперія влаштувала нову війну на Балканах, намагаючись пробити коридор до Відня. Австрійська династія Габсбург, по суті, опинилася сам на сам з ворогом. На допомогу прийшли лише Ватикан, Венеція, Іспанія та німецькі князівства. Уряди Речі Посполитої і Московії обмежилися заявами про моральну підтримку. І тоді австрійські дипломати згадали про запорозьких козаків.

Особливого запрошення на війну з турками запорожцям потрібно не було: вони і так займалися цим протягом усього XVI століття, нападаючи на турецькі і татарські фортеці та кораблі. Так і цього разу почали діяти ще до переговорів.

Наприкінці 1593 року на Запорізьку Січ напали татари, користуючись тим, що більша частина козаків була «на волості» (у своїх господарствах). У відповідь січовики на чолі з Григорієм Лободою завдали удар по Придністров'ю, розгромивши місто Оргеєв (нинішній Орхей).

Уникнувши бою з турецькими і татарськими підрозділами, вони благополучно повернулися додому. А в березні 1594-го отримали листа від австрійського імператора Рудольфа ІІ з пропозицією про співпрацю. На початку червня пропозиція була підкріплена матеріально: австрійський посол Еріх Лясота привіз 8 тис. дукатів.

Між тим обстановка у прикордонних районах України загострилася до краю. Турецький султан зажадав від польської влади пропустити його військо, що вирушало в похід на Австрію, через територію Галичини та Поділля. Поляки відмовили, але перешкодити войовничому сусідові не могли, тому стали налагоджувати контакти з козацькою верхівкою.

А в Галичині та Поділлі почалося створення загонів для оборони. Одним з їхніх організаторів став слуга князя Костянтина Острозького Северин Наливайко, який зібрав близько 2,5 тис. осіб.

Запорожці теж не сиділи склавши руки. У березні 1594-го Лобода здійснив морський похід на Білгород-Дністровський. В ньому взяло участь від 1 тис. до 2 тис. осіб, які напали на фортецю вночі і спалили її, після чого швидко відступили.

У травні того самого року здійснив свій перший похід Наливайко – в нижній течії Дністра він захопив 3-4 тис. коней, приготованих турками для походу. Пізніше він прибув на Січ і об'єднав свої сили з запорожцями, піднісши їм у подарунок 1.500 трофейних коней.

Після довгих суперечок союзники погодилися на пропозицію Лясоти організувати похід до Молдови. Наприкінці жовтня 1594 року дванадцятитисячне військо перейшло Дністер і рушило на Ясси – тодішню молдавську столицю. У битві з молдавським господарем Аароном козаки здобули перемогу і примусили його тікати.

Але незабаром дізналися, що, виявляється, розбили свого потенційного союзника. 1 листопада на прийомі в австрійського імператора побувала молдавська делегація, яка домовилася про перехід князівства під протекторат Австрії.

У військових діях проти турків козаки брали участь до кінця 1595 року. За цей час вони спільно з військами Молдови, Валахії та Трансільванії штурмували турецькі фортеці Тягин, Кілію, Білгород, доходили навіть до болгарських земель

У військових діях проти турків козаки брали участь до кінця 1595 року. За цей час вони спільно з військами Молдови, Валахії та Трансільванії штурмували турецькі фортеці Тягин, Кілію, Білгород, доходили навіть до болгарських земель, де діяли в союзі з місцевими повстанцями.

А повернувшись додому, виявили, що їм, м'яко кажучи, не раді. Польський уряд уклав з турками мир, а місця, де козаки зупинялися на постій, виявилися зайняті польською армією. Розпочався конфлікт, в якому Наливайко і його побратими зазнали поразки.

Попереду Москва

На початку XVII століття послуги козаків знову знадобилися полякам. Вони не залишали надій взяти під контроль Московське царство і поставити на престол королевича Владислава. У жовтні 1617 року польські підрозділи вже входили в московські міста.

Спочатку обстановка на фронті складалася для молодого королевича сприятливо: у Вязьму і Дорогобуж він увійшов без бою. Але на цьому везіння закінчилося. 6 грудня московські війська біля Можайська перехопили платню, яку везли для польських солдатів. Взяти місто штурмом не вдалося, і полякам довелося залишитися на зимівлю, чекаючи підкріплення.

Чекати довелося довго. Лише в липні 1618-го 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним опинилося на московській території. Першим упало місто Лівни. Раптовість, на яку завжди робили ставку запорожці, не підвела їх: на захоплення міста пішло півдня.

Фортецю Єлець захопити з наскоку не можна було. Тут козаки використовували тури – пересувні дерев'яні вежі. Під їхнім прикриттям можна було вести вогонь, підійшовши близько до укріплень супротивника, а з них атакувати захисників фортеці. За одну ніч з 19 на 20 липня запорожці здійснили три спроби штурму, а на світанку несподівано для захисників ударили з іншого боку, з гори Арггамак.

Серед московських ратників почалася паніка, і вони пішли на переговори. Як викуп запропонували цсрських послів, які їхали до Криму з даниною для хана. Так в руки козаків потрапило 5.000 руб. – Солідна на ті часи сума.

У 20-х числах серпня запорожці підійшли до добре укріпленого Михайлова. Перша спроба штурму виявилася невдалою: злива перетворила дороги в болото, фактор раптовості був втрачений. 27 серпня в дерев'яні стіни фортеці з двох боків полетіли запалювальні ядра та гарячі стріли. Але захисники фортеці виявилися не з боязких: бої продовжилися до 6 вересня, після чого козаки відійшли.

До Москви залишалося трохи більше 200 км. Запорізькі загони стали готуватися до переправи через Оку. Спроба московського воєводи Волконського завадити їм виявилася безуспішною: козаки форсували річку вище і нижче за течією, оточивши його з двох боків.

27 вересня запорожці переправилися на лівий берег Москви-ріки і стали стрімко наближатися до столиці. Незабаром запорізькі посли прибули до польського табору, де домовилися, що обидві армії з'єднаються біля села Тушино.

План штурму Москви розробив польський командувач Ян-Кароль Ходкевич. Він передбачав удар по столиці з двох боків – через Арбатські і Тверські ворота. На правому березі Москви-ріки запорожці мали напасти на одне з укріплень, щоб відволікти увагу противника.

Але задуми зірвали два сапери-французи, які перебігли до москвичів незадовго до штурму. Ходкевич дізнався про зраду до початку бою, але міняти план не захотів, що створило учасникам нападу чимало проблем. Під час штурму Тверських воріт поляки і запорожці виявили, що захисники міста встигли вирити великий оборонний рів, який унеможливив і підрив укріплення, і використання приставних драбин.

Серйозною помилкою Ходкевича стало і те, що він задіяв лише частину запорізького війська, не бажаючи ділитися лаврами переможця. У підсумку штурм закінчився невдачею. Продовжувати подальші бойові дії не було сил ні у поляків, ні у московського командування. Сторони почали переговори, які в грудні 1618-го завершилися перемир'ям.

Воїни нарозхват

Але козаки без діла не залишилися: в наступному десятилітті вони були вельми затребувані на військовому «ринку праці». Уже у 1619 році до запорожців прибуло австрійське посольство. Але цього разу сторони домовитися не змогли – можливо, з причини того що козаки побоялися залишати свої землі через черговий конфлікт з польською владою.

Втім, вже наступного року вони знадобилися самим полякам. Між Річчю Посполитою і Османською імперією спалахнула війна. Перша битва під Цецорою (Молдова) закінчилася для польської армії розгромом.

У серпні 1621 року запорізьке військо переправилося через Дністер під Могилевом-Подільським та почало бої на території Молдови. Козацькі загони здійснювали рейди по території князівства, б'ючись з передовими загонами супротивника і спустошуючи околиці.

Один з таких підрозділів чисельністю 400 осіб зміг затримати просування турецької армії на два дні. Потрапивши в оточення, запорожці збудували укріплений табір з возів, вкопавши їх в землю, і успішно відбивали атаки сил противника, які переважали.

Незабаром основні сили козаків, що налічували близько 48 тис. осіб, з'єдналися з 28-тисячною польською армією в районі Хотина, де і відбулася вирішальна битва. У ній союзникам протистояла турецька армія, чисельність якої сучасні історики оцінюють у межах 200 тис.

Дві турецькі атаки, 1 і 4 вересня, захлинулися під шквальним вогнем запорізьких мушкетів і артилерії. Розлючений султан стратив відповідального воєначальника і пригрозив воїнам: «Не буду ні пити, ні їсти, поки ви мені не приведете цього сивого пса Сагайдачного!».

Але третя спроба закінчилася для турків ще більшим провалом. Вони пішли на штурм під прикриттям тварин – верблюдів, мулів, худоби. Але запорожці налякали тварин криками, і ті кинулися назад, збиваючи все на своєму шляху. Переслідуючи турок, які тікали, козаки увірвалися в їхній табір і змусили султана рятуватися втечею.

Відзначилися козаки і нічними вилазками. В один з таких рейдів вони знищили близько 2 тис. турок, діставшись до самого центру табору противника. Наприкінці вересня турки пішли на переговори, що завершилися миром. Для Сагайдачного битва стала останньою – він отримав важку рану, від якої вже не оговтався.

У 1628 році козаки втрутилися в боротьбу кримської знаті за ханський престол. Запорізьке військо прийшло на допомогу калзі Шагін-Гірею, обложеному в Бахчисараї мурзою Кантемиром

А через кілька років до запорізького гетьмана Михайла Дорошенка звернулися за допомогою ... кримські татари. У 1628 році козаки втрутилися в боротьбу кримської знаті за ханський престол. Запорізьке військо прийшло на допомогу калзі Шагін-Гірею, обложеному в Бахчисараї мурзою Кантемиром. Перемога далася дорогою ціною – в бою за столицю ханства загинуло близько 1.000 козаків, в тому числі і сам гетьман.

В 1630-х запорожці брали участь й у Тридцятилітній війні, яка охопила Західну Європу. У травні 1636-го чотиритисячний кінний корпус узяв участь в боях у Люксембурзі, воюючи на боці Австрії.

Від французьких позицій запорожців відокремлювали пагорб і річка. Генерал де Суассон вирішив завдати раптового удару по їхньому табору, але козаки були напоготові. Використовуючи тактику удаваного відступу, вони виманили французів під пагорб, а потім ударили по них із флангів. Ті не витримали натиску і відступили через річку.

Пізніше французьке командування намагалося переманити запорожців до себе на службу, але чи вдалося це зробити, невідомо. На думку деяких істориків, козаки могли брати участь у битві під Дюнкерком у 1645 році – можливо, навіть під командуванням Богдана Хмельницького.

***

Цей матеріал опубліковано в №41 журналу Корреспондент від 17 жовтня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.