Україна не може дозволити собі війну з Росією - National Interest

Якщо вибухне повномасштабна війна, то Обама зіткнеться із сильним тиском, спрямованим на більш активну участь. Він уже протестував ґрунт за допомогою навчання Національної гвардії та надання нелетального обладнання, і в такому випадку від нього будуть вимагати активізувати військову підготовку і направити наступальне озброєння.

 

Ті люди, які виступають за посилення політики щодо Росії, будуть стверджувати, що "довіра" до американської політики (таке постійне формулювання в американському зовнішньополітичному дискурсі) буде зруйнована і що підбадьорений Путін рушить на Київ, а, можливо, і на прибалтійські країни. Вони вимагатимуть, щоб Сполучені Штати запобігли подібному варіанту розвитку подій за допомогою демонстрації своєї рішучості, розраховуючи тим самим направити Росії сильний сигнал.

 

Однак варіант озброєння України продовжує залишатися таким же непослідовним, яким він був у лютому, в момент його озвучування, і тут можна назвати три причини.

 

По-перше, його прихильники поки що нічого не сказали про ті цілі, які стоять за їх рекомендаціями. Чи сподіваються вони посилити переговорні позиції Києва таким чином, щоб Путін, врешті-решт, погодився на ті мирні умови, які б забезпечили цілісність і безпеку України? Чи хочуть вони надати Києву необхідні військові засоби для того, щоб повернути під свій контроль донбаські "республіки" і (зрештою) Крим? Або вони намагаються переконати норовистий східний фланг НАТО в тому, що Стаття 5 трансатлантичного договору являє собою щось відчутне? Шукайте, але не віднайдете.

 

Прихильники поставок озброєнь в Україну також виявляються досить ухильними, коли мова заходить про конкретизацію тих видів озброєнь, які вони мають на увазі (і також про їх кількість), про те, яким чином постачання зброї може привести до позитивних змін при існуючому розвалі в армії, і про те, які процедури вони передбачають для того, щоб американська зброя не потрапила в неналежні руки.

 

В Україні є серйозні, знаючі і патріотично налаштовані люди, які глибоко замислюються над цими питаннями. Однак не можна сказати того ж про американців, що підтримують пропозицію про постачання озброєнь в Україну.

 

По-друге, прихильники озброєння України виходять з того, що як тільки американська зброя хлине в Україну, Путін усвідомить серйозність намірів Вашингтона, схаменеться і відступить від своїх позицій. Давайте погодимося з тим, що відразу такий варіант відмести можна. Але навіть у цьому випадку прихильники різкого зсуву в політиці - заклик озброїти Україну, звичайно ж, підпадає під цю категорію - повинні пояснити, що вони мають намір робити, якщо та сторона, на яку вони намагаються здійснити вплив, відповість не так, як очікується.

 

Прихильники озброєння України ще повинні будуть прояснити це питання. Імовірно, ми повинні повірити в те, що Путін відреагує саме так, як ми припускаємо. Надія - це те, на що вони воліють покладатися.

 

Проте в ході нинішньої кризи дії Путіна аж ніяк не відповідали панівним очікуванням. Тому ми навряд чи можемо виключити ймовірність того, що, скориставшись перевагою близького розташування, а також присутністю регулярних та нерегулярних військ на Донбасі (на відміну від цього, Сполучені Штати знаходяться далеко від поля бою і не мають там ніякої присутності), він посилить підтримку сепаратистів, збільшить кількість російського персоналу, який допомагає їм, і не буде слухняно виконувати роль, вказану йому тими, хто дуже хоче озброїти Україну.

 

Путін не відступить у тому випадку, якщо Вашингтон озброїть Україну. Він занадто багато вклав у цей конфлікт своєї репутації і політичного капіталу, і він не може піти назад, не похитнувши свого становища всередині країни, і, крім того, у нього є вагомі причини протестувати волю Америки, тому що він розуміє: Україна значить для Росії більше, ніж для Сполучених Штатів.

 

Якщо Путін, дійсно, підніме ставки, то чи не скажуть тоді прихильники озброєння України: "Ну добре, ми зробили, що змогли. Тепер Україна повинна сама себе захищати". Замість цього вони хочуть знову підняти питання про довіру (а про що ж ще) і вимагають, щоб Вашингтон прийняв ще більш жорсткі контрзаходи. Якщо адміністрація Обами прислухається до їх поради, то Сполучені Штати опиняться залученими у війну з Росією, і в них, зрештою, буде тільки два вибори, і при цьому жоден з них не буде хорошим: підвищити ставки або здати назад.

 

Третій аргумент, пропонований на підтримку озброєння України, зачіпає святість міжнародних норм, прав людини і закону. З цієї виграшної позиції той виклик, з яким стикається Захід, виходить за межі України, і ставками в цій грі виявляються основні правила і принципи, що підтримують порядок, який встановився після холодної війни.

 

Умиротворення Росії означатиме потурання або навіть заохочення агресії, а також демонстрацію ставлення до суверенітету і до Статуту ООН як до чогось неістотного. Те, що Захід робить в Україні, визначатиме контури політичного світу, в якому ми будемо жити.

 

Хоча воно і збуджує, саме по собі звернення до піднесених принципів порівняно з повною беззмістовністю; у даному випадку використовується високий регістр для того, щоб обійти наявні важливі практичні питання. Норми і закони, в принципі, варті того, щоб їх захищати, однак рішення про те, чи потрібно це робити - а якщо потрібно, то як це слід робити, не можуть прийматися розумно, якщо це відбувається з високих підмостків.

 

Виникають важливі практичні питання: хто буде здійснювати захист? Яким чином і до якої міри? З якими це може бути пов'язано витратами і ризиками, і хто візьме їх на себе?

 

У дебатах, що ведуться з приводу української кризи, подібні критичні питання більшою мірою розглядаються як дрібниці, що відволікають увагу від значно важливіших моральних аспектів. На конференції в Україні, в роботі якої я нещодавно брав участь, один європейський вчений пристрасно наполягав на тому, що Україна вже зробила нормативний вибір на користь Заходу: вона попросила зброю. Ким ми будемо, запитав він, якщо ми проігноруємо її елементарне право на самооборону? Що і треба було довести.

 

Україна, безсумнівно, має право на самооборону і самовизначення, однак вона не володіє одночасно передбачуваним правом - і жодна інша держава його не має - на американську зброю і гарантії безпеки як на щось само собою зрозуміле.

 

Згадайте широко поширене і виправдане обурення, що послідувало за вторгненням Варшавського пакту під керівництвом Рад, в результаті якого було придушене повстання в Угорщині (1956) і в Чехословаччині (1968). Жодна розумна людина не припустила тоді, що Сполучені Штати мають нормативний обов'язок прийти на допомогу, і наслідки такого кроку були б жахливі.

 

Сенатор Маккейн вважає, що Україна заслуговує надання американської зброї, бо вона попросила не про направлення американських солдатів, а просто про засоби для самозахисту. Він вважає ганебним те, що Сполучені Штати відмовляються пов'язувати себе зобов'язаннями. І тут в черговий раз ми бачимо звернення до цінностей. Те, що ми готові зробити для України, служить критерієм оцінки нашої моралі.

 

Звичайно, жоден розумний український лідер не стане просити американську зброю та напрямки американських наземних військ. У такому разі Україна гарантовано не отримала б ні того, ні іншого. Маккейн іде від дійсно важливих питань. Про що попросить Київ у тому випадку, якщо американська зброя не принесе бажаного результату й Україні загрожуватиме поразка від росіян? Що робитимуть Сполучені Штати, якщо в подібній ситуації Київ попросить про додаткову допомогу - направити більше зброї?

 

Якщо цього буде недостатньо, а небезпеки подальших кроків будуть непомірно високі - навіть Маккейн не підтримує ідею про направлення американських солдатів для боротьби з Росією, - чи не опиняться тоді священні принципи, на яких засновано пропозицію про направлення зброї, не такими вже священними в кінцевому підсумку? Якщо це буде так, то тоді цей нормативний випадок буде відповідати тому реалізму, який він засуджує.

 

У ході української кризи багато говориться про священні принципи і договори, що підтримують глобальний порядок, а Росія піддається суворій критиці за їх порушення в Україні. Тут ми стикаємося з деяким проявом амнезії.

 

Після подій 11 вересня 2001 Захід з міркувань національної безпеки важав можливим порушити деякі з цих принципів і, крім того, без будь-яких підстав почав превентивну війну, використовуючи при цьому тортури, незаконне викрадення людей (видача підозрюваних у тероризмі деспотичним режимам, відомим своїм жорстоким ставленням до опонентів), а також проведення операцій із застосуванням безпілотників (велика кількість подібних операцій спрямована проти передбачуваних, а не реально встановлених терористів), і все це робиться без надання розумного виправдання, заснованого на самозахисті або на правових принципах.

 

Крім їх стратегічної наївності, всі ці засновані на нормах заклики озброїти Україну являють собою явне лицемірство. Подібний підхід не залишився непоміченим в інших частинах світу, і це одна з причин, з якої Росія не стала тим глобальним ізгоєм, яким її намагаються зобразити провідні західні газети, а також американські та європейські політичні лідери.

 

Тим часом ситуація в Україні зайшла в глухий кут. Санкції не діють на Росію. Євросоюз, звичайно, погодиться продовжити існуючі санкції через місяць, коли буде потрібно їх переглянути, проте в Європі немає бажання посилювати тиск на Росію. Навіть збереження існуючого рівня економічного тиску, найімовірніше, виявиться більш складним з плином часу. Чергове обговорення питання про санкції буде проходити в грудні, і в Євросоюзі не буде такої єдності за умови, що Путін не почне новий наступ. Озброєння України викличе ще більше суперечок в Європі, і дискусії з цього питання внесуть ще більший розкол у НАТО.

 

Найбільше від відновлення війни постраждає цивільне населення в зонах конфлікту на Донбасі. Уже близько 600 тисяч людей стали біженцями і знайшли притулок за кордоном, більша їх частина в Росії, а ще 1 мільйон осіб є "внутрішніми переміщеними особами". Решта залишаються у своїх містах і селах - на свій вибір або через відсутність такого.

 

Вони живуть у страху, у них немає найнеобхідніших речей, і вони виживають, використовуючи для цього всілякі способи - винахідливі й одночасно сумні. Київ не виплачує їм пенсії та інші пільги, бо не хоче субсидіювати російську окупацію; Москва не підтримує їх, тому що вона розраховує таким чином збільшити економічний тягар уряду Порошенка і налаштувати цивільних осіб на Донбасі проти нього.

 

Якщо почнеться повномасштабна війна, ці нещасні люди в буквальному сенсі опиняться під перехресним вогнем. Багато хто з них загине, і ще більше їх будинків буде знищено разом з іншою власністю.

 

Український конфлікт не може бути вирішений військовим шляхом - у такому випадку він стане лише більш небезпечним, і його буде складніше контролювати. Політичне рішення зажадає проведення переговорів за участю України, Росії, Євросоюзу та Сполучених Штатів. Підтримка угоди Мінськ-2 повинна стати першим пунктом порядку денного.

 

Це зажадає досягнення домовленості про заходи щодо забезпечення виконання ключових положень цієї угоди - відведення важких озброєнь і створення нейтральних зон з обох сторін від лінії контролю. Це, у свою чергу, вимагатиме розміщення миротворців якоїсь третьої сторони для запобігання поновлення бойових дій, а також направлення спостерігачів для забезпечення верифікації та контролю дирявого російсько-українського кордону.

 

Подібні кроки виявляться дуже складними з урахуванням недовіри, існуючої між Києвом і Москвою, а також між Росією і Заходом. І навіть якщо вони стануть можливими, сторони зіткнуться із ще більш серйозним викликом - досягненням угоди про ті умови, які забезпечать, з одного боку, єдність і територіальну цілісність України, а, з іншого боку, безпеку Росії.

 

Можна приділяти надмірну увагу деталям, проте рішення цього конфлікту, або, принаймні, стабілізація ситуації буде результатом політичної угоди на основі цих принципів. У тій ситуації, яка склалася зараз, рішення на основі зазначених принципів може здатися неможливим, однак існуючі альтернативні варіанти ще гірші.

 

Якщо відновиться війна, Україна може втратити ще більше території, а її економіка (Порошенко вважає, що війна обходиться його країні приблизно у 8 мільйонів доларів в день) може впасти, реформи буде ще складніше провести, а НАТО і Росія можуть опинитися на шляху, що веде до прямого зіткнення.

 

Раджан Менон є професором політичних наук Школи Коліна Пауелла в Міському університеті Нью-Йорка, а також старшим науковим співробітником Інституту з вивчення війни і миру Зальцмана в Колумбійському університеті. Його остання книга (у співавторстві з Юджином Румером (Eugene B. Rumer) називається "Конфлікт в Україні: Ослаблення порядку, встановленого після закінчення холодної війни" (Conflict in Ukraine: The Unwinding of the Post-Cold War Order).