Корреспондент: Художня цінність. Інтерв'ю з найдорожчим українським художником

Найдорожчий вітчизняний художник Анатолій Криволап - про ціни на сучасний живопис, мистецтво як грошову одиницю і головну проблему України, в інтерв'ю Ірині Ілюшиній в № 21 журналу від 3 червня 2011 року.

Будинок у селі в 100 км від Києва, що належить Анатолію Криволапу, виглядає досить скромно як для житла найдорожчого художника країни. Кілька кімнат, мінімум меблів, домоткані доріжки на підлозі, заросле травою подвір’я.

Проте  Криволап встановив офіційний рекорд ціни - його картина Степ пішла нещодавно з аукціону в Нью-Йорку за $ 98,5 тис., і вище планку на торгах співвітчизники поки не піднімали. Причому ім'я власника найдорожчої роботи Криволапа невідомо - аукціон не розкриває цю інформацію.

Показуючи Корреспонденту свої нові роботи - здебільшого напівабстрактні пейзажі неймовірних кольорів, які гостро пахнуть ще невисохлий фарбою, - Криволап зізнається, що хоча він і заробив за два минулі роки майже $ 1 млн, на його стиль життя це мало вплинуло.

"У мене тільки одна слабкість - авто. Зараз у мене Volkswagen Touareg, але, напевно, куплю собі нове. Думаю про шосте BMW, дуже мені подобається. А більше нічого особливого мені і не треба", - зізнався ведучий розмірене життя дачника 66 - річний художник.

До Києва він вибирається нечасто - хіба що з'явитися на телебаченні або заглянути на власну виставку. До 9 червня у столичній галереї Триптих Арт можна познайомитися з новими роботами Криволапа. Значна частина написаних раніше картин зараз належить відомим музеям і приватним колекціям.

Як і багато вітчизняних художників-сучасників, успіху Криволап спочатку добився за кордоном, а вже потім став популярний дома. Так, до нью-йоркського аукціону, в лютому цього року, його картину Місяць над річкою продали на торгах у Лондоні за $ 48 тис., причому купив її українець.

Про продані та ті, що продаються свої та чужі картини, а також про проблеми батьківщини Криволап не поспішаючи розмовляв із Корреспондентом в своїй майстерні на другому поверсі того самого будинку в 100 км від Києва.


- Формат був більше тут. Що більший формат, то краще розкривається образ, який я створюю. Тому велика робота справляє більше враження. Це одна з причин. А інша - це вже другий аукціон, мене давно знають, і для колекціонерів і фахівців це не така вже й велика ціна. Тобто аукціон фактично підтвердив ту ціну, яка і в Україні вже була.



- Першу купив український колекціонер, який має, здається 57 моїх робіт, - Василь Симочко із Закарпаття. А другу - я не знаю. Кажуть, американець, але я не знаю точно, ця інформація не розголошується.



- Вони близькі до аукціонних.


- Можна називати будь-які ціни. Аукціон ставить усі крапки над і. Це перше. Друге - галерея зацікавлена ​​продати [подорожче], але вона не скаже ціну. Покупець може купити дуже дорого - або йому дуже подобається робота, або з інших причин він може заплатити якусь дуже високу ціну. Але про ці ціни немає сенсу говорити, поки вони не будуть зафіксовані.

На жаль, художники почали займатися самопіаром, тому називаються якісь цифри, які ніхто ніколи не зможе перевірити. Навіть якщо запитати покупця, він може підтвердити високу ціну: престижно ж купити дорого. Але все це просто розмови, аукціони - ось абсолютний фіксатор.


- Ой, боже! .. Набагато більше за кордоном. Там вже сотні продано. У 1992 році мною зацікавились експерти з Німеччини, і перші мої роботи було продано там, і я з ними сім років співпрацював. В Америці дуже багато моїх робіт, у Франції, Голландії. Навіть десь в Таїланді хтось купив. (Сміється.)
В Україні проблема в тому, що майже немає професійного арт-дилерства. В Україні є близько 15 художників високого рівня. І дуже важливо, щоб країна заявила про себе [в світі] і в цьому плані. А так, одиночні постріли [продажі на аукціонах] - це тільки натяк.



- Я думаю, що все разом. В Україні талановитого художника зауважать. Чи просунеться він і наскільки - тут уже потрібні технології. Друге сито, яке треба пройти, - колекціонери. Вони є основним оцінним критерієм.



- Не треба їх [колекціонерів] недооцінювати. Вони дуже розумні люди. І слухають не одного, а багатьох. Вони були в багатьох музеях світу, багато чого бачили, знають кращих українських і російських художників. У них вже великий досвід.

І вони ж не купують, як любителі мистецтва, щоб просто краса на стіні висіла. Для них це інвестиція, і повірте: вони дуже ретельно відбирають те, що може бути перспективно.



- Абсолютно позитивно. Якби цього не було, мистецтво ніколи б не цінувалося так, як воно цінується зараз. Наприклад, недавно картина [відомого американського абстракціоніста] Марка Ротка продалася за $ 60 млн. Той, хто її продав, свого часу був не дуже багатим бізнесменом, і йому хтось із арт-дилерів порадив: "Візьми цю картину за $ 60 тис., потім продаси за $ 600 тис.". [Тепер] він продав за $ 60 млн.

Мистецтво стало однією з цінностей, еквівалентній золоту, платині, іншим матеріальним і грошовим мірилом [спроможності]. Тому соромитися купувати картини як інвестиції чи говорити про це погано - це абсолютно помилкове мислення. Через перепродаж картини художника продовжують жити. До того ж це основне, що привертає здібних людей до мистецтва.



- Я вважаю, що все можливо і все повинно бути. Тому що я пережив ті часи, коли був тільки соцреалізм в мистецтві, і ми знаємо, як ця ситуація губила таланти.

Тому я не проти актуального мистецтва. Але я проти підміни понять. Актуальне мистецтво - це мистецтво, яке реагує на якісь події, а не шок-арт чи шиз-арт.



- Так, варто знайти якесь нове слово, визначитися, тому що за великим рахунком це спекуляція. У чому її суть? У тому, щоб будь-якими методами домогтися популярності. А потім під це ти можеш гнати будь-яку туфту, і вона буде коштувати. Причому продається не предмет мистецтва, а ім'я [автора].

Сальвадор Далі теж чудив, але при цьому він був прекрасний майстер, у нього шикарні картини. Марсель Дюшен з його унітазом - це була іронія, сарказм по відношенню до системи оцінки мистецтва, коли цінувалася не картина, а те місце, де вона виставлена. Але він спрацював, і цей шлях став паралельним в мистецтві - коли епатаж, а також престиж виставкового простору підміняють собою сам твір.

Тобто я не проти contemporary art, я проти підміни понять. Ось, наприклад, в PinchukArtCenter була виставка, там була робота, що зображає поступовий перехід від портрета європейця до портрета китайця. Це зрозуміло, і це актуально.

А коли виставляється лайно, яке П'єро Манцоні виставив в 1961 році [натяк на інсталяцію Лайно художника], це не тільки не актуально, але навіть не смішно. Без ідеї - тонкої, дотепної, філософської - це не мистецтво. Це відверте дуремарство. Спочатку ерудити грали в недоумків. А зараз прийшли справжні недоумки, які вже навіть ерудитів притупили.

Це не означає, що серед сучасних молодих художників немає талановитих. Але їм потрібно виходити зі своїми ідеями. Я бачив, як до корита соцреалізму бігли художники, продаючи свій талант за дешеву славу і за гроші. Зараз молоді художники біжать у contemporary, не рахуючись зі своїм талантом і внутрішнім компасом.



- Я ще в юності вирішив: ось є я, людина, біологічна маса. А є паралельний світ, світ творчості. Там я переживаю найсильніші почуття, емоції, які я ніколи в реальному житті не знаходив. І я ніколи їх не змішую.

Але звичайно я реагую на політику, як кожна нормальна людина. Борцем я ніколи не буду, але якщо дійде до чогось серйозного, візьмуся за зброю. Мені завжди було прикро за Україну, що вона так і не стала сильною, що завжди скаржилася, нила, і все що я бачив, мене дратувало до божевілля.

Нажаль, Україна не цінує своїх талановитих людей. Вони завжди виїжджали, ще з царських часів - той же Тарас Шевченко, який робив кар'єру в Росії, зараз багато молоді їде. Мені здається, якби тут цінувалися професіонали (у різних сферах), ми не були б зараз там, де ми є.