Корреспондент: Святе місце. Найбільша кількість майбутніх українських священиків народжується в одному селі

Найбільша кількість майбутніх православних батюшок народжується в селі Залісці Тернопільської області - 230 священнослужителів родом звідси сьогодні служать Богу по всьому світу, - пише Катерина Іванова в № 33 журналу Корреспондент від 26 серпня 2011 року.

Щороку на Ільїн день, 2 серпня, невелике тернопільське село Залісці перетворюється в український Ватикан: кількість святих отців на квадратний кілометр б'є всі рекорди.

За останні півстоліття з цієї західноукраїнської глибинки вийшли понад 200 священиків, які служать в храмах Української православної церкви (Московського патріархату), а також у Російській православній церкві, і за традицією, що склалася роками, у свято пророка Іллі батюшки, які народилися в Залісцях, з'їжджаються на свою малу батьківщину.

"У будь-яку хату зайдемо, не помилимося [там буде священик], - проводить для Корреспондента екскурсію селом Галина Шляхтюк, директор місцевого будинку культури. У неї самої в сім'ї є служителі церкви - брат чоловіка і його син.

У Залісцях живуть сім'ї, в яких склалися цілі династії церковнослужителів -
сини, брати, зяті

У Залісцях живуть сім'ї, в яких склалися цілі династії церковнослужителів - сини, брати, зяті. Наприклад, в сім'ї Гечка семеро священиків, в сім'ї Гутович - шестеро.

"Спочатку пішов [висвятив] один [син], потім інший. А якщо син пішов у священики, а в родині є ще й донька, то, відповідно, він знайшов їй свого друга, і дочка стала дружиною священика", - пояснює феномен Марія Копач, голова місцевої сільради.

У Залісцях вважають, що свою пастирську спеціалізацію село отримало через близькість до однієї з найбільших святинь православ'я - Свято-Успенської Почаївської лаври, розташованої в 10 км, а також завдяки вірі місцевих мешканців. Православні храми тут не закривалися ні при одній владі.

У Залісцях вважають, що свою пастирську спеціалізацію село отримало через
близькість до однієї з найбільших святинь православ'я -Свято-Успенської
Почаївської лаври

"У нас же [в Залісцях] і Австро-Угорщина була, і Польща, і Радянський Союз, і фашистська окупація. А віра залишалася", - розповідає Матвій Стаднюк, настоятель Богоявленського кафедрального собору Москви, який раніше служив секретарем у Патріарха Алексія II.

Сьогодні Стаднюк - один з найбільш високопоставлених залісчан, а його земляки і колеги свого часу побували на відповідальних посадах у закордонних єпархіях РПЦ - в США, Європі і навіть Африці.

Отці сімейні
"Це мої Вітя і Юра, - показує фотографії синів в сімейному альбомі 65-річна Галина Бойко, місцева вчителька. І тут же поправляється: - Отець Віталій і отець Георгій".

Обидва сини Бойко, незважаючи на те, що сама вона виросла в нерелігійній сім'ї, стали священиками. У старшого парафія в селі Лемешівка Київської області, у молодшого - в станиці Іванівка Краснодарського краю (РФ).

Сама Бойко родом з Черкаської області, а із Залісців її чоловік Іван. Коли переїхала в будинок чоловіка, згадує вона, вражена місцевими звичаями. Свекор щодня о сьомій ранку починав молитися, як священик у церкві, - голосно і співуче.

"Я говорю [чоловікові]: "Ваню, що ж це таке? Дитина ж спить", - згадує Бойко розмову з чоловіком. - А він відповідає: "Я виріс так, і наші діти виростуть так".

Дід зробив їм з тюлі "ряси", а з консервних банок - "кадила", насипав туди
вугілля, щоб дим йшов

І дійсно, їхні сини замість війн і хованок з дитинства грали в священиків. Дід зробив їм з тюлі "ряси", а з консервних банок - "кадила", насипав туди вугілля, щоб дим йшов, згадує Бойко. Хлопчаки бігали по двору і, ще толком не вміючи вимовляти слова, співали: "Господи, помилуй!".

Коли старшому виповнилося сім, а молодшому п'ять, стали відвідувати разом з дідом служби в Почаєві. "Ходили завжди пішки через ліс, 8 км, - розповідає Бойко. - Тихенько, знаєте ж, які часи були".

Проходив все дитинство босоніж в знаменитий монастир ще один залісчанин - владика Сергій, архієпископ Тернопільський і Кременецький. "У лаврі мені все здавалося таким величним, таким небесним, а на ченців я навіть боявся подивитися, вони були для мене як ангели, як небожителі", - згадує владика.

Отець Степан Грівас був простим водієм в колгоспі, а потім одружився на дівчині
з сім'ї священиків, відучився в Тобольській духовній семінарії і сам став
священиком

Тоді хлопчик і не підозрював, що через 20 років сам стане таким "ангелом", в 1985-му прийнявши чернечий постриг. "Ніяк не міг подумати, що буду в Почаєві [ченцем]. Ніяк!" - вигукує священик.

Шлях отця Сергія в слуги Христові не був прямим і легким. Спочатку хлопець мріяв про професію лікаря. У 1970 році закінчив Новоселецьке медучилище в Чернівецькій області і став працювати фельдшером, а паралельно служив іподияконом у кафедральному соборі Чернівців. Потім пройшов армію, але від покликання не відхрестився і кар'єру священика продовжив у Смоленську. "Все влаштувала Божа Матір", - резюмує владика Сергій.

Схоже, в Залісцях чоловіки професію не обирають - вона сама знаходить їх. "Отець Степан Грівас був простим водієм в колгоспі, а потім одружився на дівчині з сім'ї священиків, відучився в Тобольській духовній семінарії і сам став священиком", - наводить типовий приклад Копач.

25-річний Олександр Сопіга ось уже кілька років є ієреєм Хрестовоздвиженського храму в селі Поводнево Тверської області. До цього він служив в армії, в президентському полку, потім, як і багато мешканців західноукраїнської глибинки, підробляв у Росії та Польщі на будівництвах.

Старший син Бойко теж спочатку не бачив себе біля вівтаря. Закінчив із золотою медаллю школу, потім технікум радіоелектроніки у Львові і Тернопільський політехнічний інститут. Встиг навіть якийсь час попрацювати за фахом на комбайнобудівному заводі, але потім все ж повернувся на шлях предків - пішов вчитися до семінарії.

А Анатолій Бабак, син сусідки Бойко, після невдалих спроб вступити в ПТУ влаштувався різноробочим в Троїце-Сергієву лавру в Росії і там через якийсь час висвятився. Пізніше стопами юнака пішов його молодший брат.

Звати по батюшці
Залісці славляться в окрузі особливою ​​релігійністю. Шляхтюк, сама родом із сусіднього села Кобилля, що в 40 км, розповідає, що там люди живуть інакше. "Ну, ходили ми до церкви на Великдень, а вже сповідалася я вперше в 20 років, коли заміж вийшла і в Залісці приїхала, - розповідає директор будинку культури. - А ось моя невістка тут дитину до причастя носить буквально з народження, щонеділі".

Стаднюк пояснює місцеві особливості потужним впливом Почаївської лаври. "Благодать у цій обителі така", - говорить колишній залісчанин.

Та й місце розташування села ніби сприяє зреченню від усього мирського: навколо суцільне бездоріжжя - автобус із райцентру сюди ходить тричі на день, а в сильні снігопади тільки саньми і можна вибратися. Мобільний зв'язок працює з перебоями, і для тінейджерів одна з головних розваг - сходити на вечірню.

Та й місце розташування села ніби сприяє зреченню від усього мирського: навколо
суцільне бездоріжжя - автобус із райцентру сюди ходить тричі на день, а в сильні
снігопади тільки саньми і можна вибратися

До того ж мирської роботи для молоді тут мало, тому юнаки обирають пастирський шлях, а дівчата - навчання в регентському училищі, де можна зустріти чоловіка-священика. "У батюшки пішов - і точно знаєш, що буде хліб, яка б там парафія не була", - говорить Шляхтюк.

На своєму шляху деякі уродженці цих місць роблять завидну кар'єру. 85-річний настоятель московського Богоявленського собору Стаднюк прислужувати в церкві почав підлітком, а в 17 вступив на пастирські курси в Почаївську лавру. Один з найбільш шанованих священиків російської столиці, будучи зовсім юним батюшкою, долав по 60 км пішки або в кращому випадку на конях, добираючись до місць служби у віддалені села: батюшок у другій половині 1940-х не вистачало.

"Я був молодим, і відстані мене не лякали", - згадує тепер Стаднюк.

Доля закидала Стаднюка ще далі - в єгипетській Олександрії він служив настоятелем Олександро-Невського храму, в Нью-Йорку - секретарем патріаршого екзарха Північної та Південної Америки архієпископа Іонафана.

І в Архангельську, і в Мурманську, і в Москві, Воронежі,Вітебську - де тільки
немає наших

Однак основна маса залісчан-священиків осіли в Росії. "І в Архангельську, і в Мурманську, і в Москві, Воронежі, Вітебську - де тільки немає наших", - з гордістю зауважує вищезгаданий Грівас, протоієрей з Тули.

Служитель вівтаря з Тверської області Сопіга розповідає, що в трьох сусідніх селах теж служать священики з Залісців, і зазначає, що російська глибинка мало чим відрізняється від української. Ось тільки спілкуватися з парафіянами йому непросто. "Я російську мову погано знаю", - зізнається отець.

Тим часом на його батьківщині росте нове покоління духовних пастирів. У сільській Свято-Покровській церкві - 12 паламарів шкільного віку. У 2010 році в духовну семінарію вступили відразу 13 осіб. У відповідь на питання, чи багато це, настоятель місцевого храму отець Андрій посміхається: "Дуже багато. З однієї області, буває, стільки не набереться".

***

Цей матеріал опубліковано в № 33 журналу Корреспондент від 26 серпня 2011 року. Передрук публікацій журналу Кореспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.