Корреспондент: Закриття Америки. Лист зі США

Ультраконсервативні християни аміші відгородилися від світу і рідної Америки залізною завісою, за якою уникають електрики, автомобілів, нічого не знають про інтернет, а одягаються і живуть так само, як 200 років тому, пише журналіст Ірина Яковлєва у №21 журналу Корреспондент від 31 травня 2013 року.

Однаковий одяг, колективна праця, спільне проживання кількох поколінь, відторгнення всього, що може порушити звичний уклад і традиції, – так живуть у США аміші, представники ультраконсервативної християнської течії. У XXI столітті між амішами та іншим світом висить створена ними ж залізна завіса.

Коли я під'їжджала до поселення амішів у штаті Індіана, на дорозі поруч з пікапами і по-американськи великими седанами почали траплятися вози, запряжені кіньми. В амішів немає машин, водити їм забороняє неписане зведення правил Орднунг. Він визначає і десятки інших обмежень. Одне з головних – заборона на використання електроенергії.

За Орднунгом аміші живуть у США з того часу, як приїхали сюди. Ще у XVIII столітті перші з них залишили рідну Німеччину і перетнули океан

За Орднунгом аміші живуть у США з того часу, як приїхали сюди. Ще у XVIII столітті перші з них залишили рідну Німеччину і перетнули океан. Назва їхньої релігійної течії походить від імені її засновника Якоба Аммана.

Фермерство – основа життя амішів: ці працьовиті люди для поселення вибрали штати з родючим ґрунтом і близькістю до води, щоб займатися сільським господарством. Крім того, чоловіки виготовляють натуральні дерев'яні меблі, а жінки шиють скатертини і покривала з натуральних тканин. Втім, слово "натуральний", коли мова йде про амішів, можна опускати: це зрозуміло само собою. Й американці, втомлені від модифікованої їжі та пластику, продукцію амішів цінують.

Основа віри і культури амішів – підпорядкування власної волі волі божій, послух, ізоляція від світу і присвячення себе громаді, прагнення до простоти у всьому

Основа віри і культури амішів – підпорядкування власної волі волі божій, послух, ізоляція від світу і присвячення себе громаді, прагнення до простоти у всьому. Останнє, впевнені вони, досягається за допомогою смирення, скромності, ощадливості і миролюбства.

Живуть вони поселеннями, які американці називають країнами амішів: ці громади дійсно нагадують окремі держави. Гілка влади одна – церква, своя система освіти, відсутність медичної страховки. Тут заборонено електрику, а отже, немає комп'ютерів, інтернету та мобільних телефонів. І це не тому, що аміші вважають прогрес злом, а технології – витівками диявола. Не допускаючи нове в життя громади, вони зберігають звичний уклад й убезпечують себе від спокус. Немає телефону – нема кому телефонувати, немає машини – від будинку далеко не від’їдеш, всі рівні – немає місця марнославству та індивідуальності, всі однаково скромно одягнені – нічого особливого в чужій дружині або чужому чоловіку не розгледиш.

До речі, про місцевих чоловіків: всі одружені носять бороди. У традиції є й прикладне значення – бороду, на відміну від обручки, в кишеню не сховаєш. Жінки-аміші завжди ходять з покритою головою, а волосся зібране в пучок. Водночас волосся у них довге, це вважається ознакою краси, але бачить його тільки чоловік. Одягнені всі згідно з правилами: чоловіки – у капелюхах, сорочках, піджаках і широких штанях на підтяжках; жінки – у довгих сукнях, зверху пов'язаних фартухами, хустинках і капелюхах. Прикраси і макіяж неприпустимі.

Дітей-амішів в природі не існує. Їх називають "діти, народжені батьками-амішами", оскільки вважається, що амішами не народжуються, а стають

А от дітей-амішів в природі не існує. Їх називають "діти, народжені батьками-амішами", оскільки вважається, що амішами не народжуються, а стають. З раннього віку діти працюють у полі з батьком або вдома допомагають матері. У шість років йдуть до школи, де їм викладають базові предмети англійською мовою, хоча вдома і між собою аміші розмовляють німецьким діалектом. За мовним принципом вони розділяють своїх і чужих: всіх, хто амішами не є, називають "англійцями".

У 16 років підлітків відпускають подивитися світ. Це час, коли дітям дозволено гуляти допізна, брати напрокат машину, користуватися телефоном та іншими благами цивілізації – словом, можна побачити життя поза громадою. Неймовірно, але статистика така: 85% дітей після "відриву" повертаються в громаду і проходять обряд хрещення. Рішення бути чи не бути амішем приймається на все життя.

У середньому в сім'ях амішів по семеро дітей. Покоління дідів, батьків і дітей живуть під одним дахом чи у прилеглих будинках. Сім'я – їхня головна цінність, до того ж так легше контролювати дотримання традицій. Страховку аміші не купують, а в разі хвороби на рахунки з клініки скидаються всі. Те ж стосується витрат на похорон або відновлення будинку після урагану.

Від зовнішнього світу аміші ізольовані, хоча з кожним роком контактують з ним все більше. По-перше, потрібно платити податки, по-друге, розвивається торгівля

Від зовнішнього світу аміші ізольовані, хоча з кожним роком контактують з ним все більше. По-перше, потрібно платити податки, по-друге, розвивається торгівля. В амішів свої пекарні, виробництво сиру, меду, джему й інших продуктів. У харчопромі і для виготовлення меблів вони використовують альтернативні джерела енергії – природні, а також пропан, гас і батарейки. А якщо у справах потрібно їхати на значну відстань, дозволено найняти водія.

Як би там не було, в амішів Індіани я спробувала найсмачніші в Америці пончики з яблучною начинкою, корицею і шоколадною глазур'ю. Продавщиці в місцевій пекарні розмовляли з "англійцями", а на касі брали кредитні картки. Трохи пізніше, на парковці, коли я розглядала запряжений кіньми віз, до нього підійшли його господарі, літнє подружжя. На подив гіда, вони заговорили з нами, туристами з України. Запитали, чи користуються візками в нашій країні, і ми зізналися, що так, у сільській місцевості.

Аміші були доброзичливі і лаконічні. Після недовгої бесіди подружжя сіло на свою повозку, і кінь повіз їх додому. Сфотографувати себе на пам'ять вони не дозволили: аміші вважають, що фото забирає частину душі.

***

Цей матеріал опубліковано в №21 журналу Корреспондент від 31 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.