Корреспондент: Лінія вогню. Лист з Перу

Щоб наблизити щасливе майбутнє, гарячі південноамериканські хлопці влаштовують у Лімі протести, причому як мінімум зі спробою захоплення президентського палацу. За участь в акціях тут ніхто не платить, а сотні тисяч збираються обурюватися щиро і досить часто, пише Євген Вдовенко, співзасновник Академії самостійних мандрівників, у №38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року.

Коли мене запитують, чи знаю я Ліму, завжди відповідаю: бував неодноразово, але сказати, що знаю досконально, не можу. Це дивовижний і водночас типовий південноамериканський мегаполіс. Тут живе мало не третина всього населення країни – схоже, що проблема перевантаженості столиць небагатих країн загальносвітова. І, як у всьому світі, люди в Лімі хочуть жити краще. А щоб омріяне майбутнє стало ближчим, влаштовують демонстрації та мітинги.

Щоправда, демонстрації в Перу зовсім не такі, як останні кілька років в Україні. По-перше, численні, по-друге, щирі

Щоправда, демонстрації в Перу зовсім не такі, як останні кілька років в Україні. По-перше, численні, по-друге, щирі. Бачачи величезну кількість людей, які приходять на мітинги, розумієш, що про плату за участь у них тут і мови бути не може. По-третє, все це неймовірно колоритно. Вже якщо і страйкувати, то з музикою, вважають місцеві жителі і для кипіння пристрастей роблять спроби прорватися на центральну площу до президентського палацу. Там, на Плаза-де-Армас, демонстрантів уже чекають поліцейські з водометами. До слова, будь-яка центральна площа в Перу, від Ліми до малесенького містечка, завжди називається Плаза-де-Армас – площа Зброї.

Свідками розгону демонстрантів стали мої товариші по подорожі.

Однак перуанці хоч і темпераментні люди, але після розгону акції ні злості, ні образи ні на кого не тримають. Все було просто: мітинг – похід до президентського палацу – водомети – багатогодинний і багатокілометровий марш вулицями Ліми, а потім столиця повернулася до робочого ритму. Прибрали загородження, поліція поїхала додому, і центр міста з чарівною колоніальною архітектурою знову став доступним для транспорту і, звичайно, пішоходів.

У Лімі я б рекомендував користуватися метрополітано – гібридом автобуса і метро. Це автобус, який їде по дорозі по своїй виділеній смузі, на яку інший транспорт заїхати не може

До речі, про транспорт. У Лімі я б рекомендував користуватися метрополітано – гібридом автобуса і метро. Це автобус, який їде по дорозі по своїй виділеній смузі, на яку інший транспорт заїхати не може. І коли Ліма стоїть у заторах, це "метро" обганяє всіх. І старі колимаги, і таксі, і шикарні машини – а такого добра, як дорогі автомобілі, у Лімі надзвичайно багато. Що ж стосується таксі, то ціни не нього тут цілком демократичні, до того ж торг доречний, а лічильники відсутні. Та й самих таксі море.

На таксі ми приїхали і до океану, і той вид, що відкрився нам з берега, був фантастичним. Причому в цьому місці в океані можна купатися. В околицях Ліми це дозволено лише на спеціально відведених пляжах, і виходити з води треба обережно, координуючи свої рухи з океанською хвилею. Коли я кілька років тому був у Лімі вперше, то приїхав саме на той відрізок узбережжя, який не призначався для купання. Розмір хвиль відразу відбив будь-яку надію поплавати, а велика галька під ногами – бажання зняти кросівки. До того ж слідом за мною йшли двоє пильних поліцейських, які цікавилися , чи не збираюся я закінчити життя "плаванням": водні процедури тут є синонімом суїциду. Зате цього разу і пляж , і океан були цілком позитивно налаштовані.

Теплий океанський бриз робить місцевий клімат м'яким і комфортним

Теплий океанський бриз робить місцевий клімат м'яким і комфортним. Взагалі вся Ліма розташована на височенному березі, і ніякі цунамі їй не страшні. Згідно з однією з версій, колись іспанцям порадили побудувати тут місто місцеві індіанці. За іншою версією, іспанський конкістадор Франсіско Пісарро, завойовник Перу і Панами, вирішив зробити це в гирлі річки Римак, щоб у разі повстання індіанців мати можливість швидко сісти на корабель і поплисти геть.

Тим часом після океанського купання у нас прокинувся апетит, і ми зловили таксі, щоб їхати в ресторан. Таксист запросив 10 соль на чотирьох, по $ 1 на людину. Торгуватися не мало сенсу: куди вже дешевше? Ми прямували в ресторан у дорогому районі Мірафлорес – його мені порекомендував ще в літаку австралієць, з яким я розговорився. Цей мій співрозмовник – етнічний перуанець, який живе і працює в Австралії вже багато років. Схоже, є багато держав, де однією з реальних національних ідей є виїзд громадян з країни.

У ресторані, назва якого перекладається як Синя точка, нам дали папірець з номером 634, де 63 – наш порядковий номер, а 4 – кількість осіб в нашій компанії. Саме в цей час за звільнений столик сідала група людей під номером 58, і нам довелося чекати, поки ще п'ять компаній закінчать трапезу. Дочекалися – і не пошкодували, хоча не минулося без проколу. Ми не звернули уваги, що порції тут величезні, і найбільш голодні відвідувачі замовляють по одній порції на двох. Ми ж, з цікавості і через почуття голоду, замовили по дві на кожного. Незабаром наш стіл став нагадувати барикаду з великих тарілок.

Кінець трапези був важким. Залишати крабів і чудово приготовлену рибу совість не
дозволяла

Кінець трапези був важким. Залишати крабів і чудово приготовлену рибу совість не дозволяла. Тут підійшов офіціант і уточнив, чи не бажаємо ми ще чогось. Його слова нам здалися злим жартом. Виявилося, що ні, просто ресторан працює до 16:00. І все, асталавіста, до зустрічі. Ми розплатилися і пішли. Для інформації: кожному з нас дві гігантські смачні страви плюс пиво коштували в еквіваленті 200 грн.

Ми поверталися в готель – назавтра нас чекав Куско, столиця великої імперії інків.

***

Цей матеріал опубліковано в № 38 журналу Корреспондент від 27 вересня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.