Загострення проблеми браку чистої питної води в багатьох регіонах планети, а також розвиток нових технологій поставили світ на поріг революції в питанні глобальної торгівлі водою, пише Олег Шанковський у №1 журналу Корреспондент від 10 січня 2014 року.
В останні дні 2013 року російське міністерство економічного розвитку представило на суд публіки новий проект національної експортної стратегії країни, покликаний знизити залежність Росії від продажів нафти і газу. Для досягнення цієї мети відомство, крім іншого, запропонувало звернути увагу на можливість масового експорту хутра, ягід, горіхів, а також прісної води.
Останній пункт викликав особливий інтерес й активні дискусії в ЗМІ та у вчених колах, адже Росія володіє величезним запасом прісної води – 10% усього світового обсягу, – поступаючись за цим показником лише Бразилії. Що стосується поверхневих вод, то одне тільки озеро Байкал містить 20% всього світового запасу цього ресурсу.
За даними ООН, одна шоста частина населення Землі не має доступу до чистої питної води, а одна третина – до води для побутових потреб
Потенційний ринок збуту також величезний. За даними ООН, одна шоста частина населення Землі не має доступу до чистої питної води, а одна третина – до води для побутових потреб. За інформацією вчених, в останні 100 років споживання цього ресурсу зростало вдвічі швидше, ніж чисельність населення планети, і є всі підстави припускати, що ця тенденція лише посилиться. Згідно з прогнозом ООН, до 2025 року, якщо не будуть вжиті заходи, без води можуть залишитися 3 млрд осіб, а дві третини населення Землі відчуватимуть її брак.
На цей момент найбільше від нестачі води потерпають жителі Африки на південь від Сахари, Південної та Східної Азії, а також, меншою мірою, деяких країн Латинської Америки і Карибського басейну. За даними ВООЗ, лише дві основні хвороби, що провокуються поганою якістю води, – діарея і малярія – разом щорічно вбивають близько 4 млн осіб, 90% з яких – діти до п'яти років. Згідно з даними звіту Світового банку від 2007 року, країнам, що потерпають від нестачі або поганої якості води, ця проблема щорічно коштує 0,5-2,5% ВВП.
Авторитетне спеціалізоване видання Global Water Intelligence оцінило щорічний ринок прісної води в суму від $ 425 до $ 700 млрд
Авторитетне спеціалізоване видання Global Water Intelligence оцінило щорічний ринок прісної води в суму від $ 425 до $ 700 млрд.
І поки Росія лише замислюється про те, чи можуть її водні запаси стати стратегічним експортним продуктом, безліч компаній, учених і цілих країн по всьому світу вже активно розробляють і втілюють у життя найрізноманітніші варіанти доправлення чистої води від тих, у кого вона в надлишку, до тих, хто її гостро потребує.
Мокра справа
Маленьке містечко Сітка з населенням близько 9 тис. осіб, розташоване на острові Баранова Олександрівського архіпелагу на Алясці, славиться наявністю найчистішої води у своєму величезному Блакитному озері, а також багаторічними спробами налагодити масовий експорт цього ресурсу.
Сітка стала першим містом у світі, яка вибудувала для цієї мети спеціальну інфраструктуру – трубопровід від озера до порту. Місцева влада укладала контракти з кількома компаніями, які брали на себе зобов'язання експортувати сіткінську воду в промислових кількостях (одна з них, S2C Global, навіть обіцяла доставляти воду із Сітки до Індії за кінцевою ціною 55 коп. за 1 л).
На цей момент ексклюзивними правами на продаж вод Блакитного озера володіє компанія True Alaska Bottling (TAB), яка вже займається будівництвом хабу для подання води з трубопроводу в танкери, а також домовляється з великими транспортними компаніями про виділення суден.
За словами керівника TAB Террі Треппа, співпрацею з його компанією вже зацікавилося безліч перевізників і портів по всьому світу. Трепп упевнений, що зростання в різних регіонах світу потреби в прісній воді вже скоро дозволить сформувати новий величезний ринок і перетворить ідею глобальної торгівлі водою на реальність.
Саме ж місто Сітка у разі продажів води навіть за мінімальною ціною розраховує заробляти від $26 млн до $90 млн на рік. Для порівняння: загальний бюджет міста та двох навколишніх муніципалітетів у 2013 році склав $68 млн.
Звичайно ж, Аляска зі своїми водними амбіціями не самотня. Ще у 2008 році віце-президент і провідний економіст Монреальського економічного інституту Марсель Бойї презентував докладну доповідь: згідно з нею, канадська провінція Квебек, 97% поновлюваного водного ресурсу якої не використовується і потрапляє в океан, могла б заробляти близько $ 6,5 млрд на рік, продаючи навіть невелику кількість цієї води.
«Відповідальне використання водних ресурсів стає справою континентальних і навіть планетарних масштабів і може створити унікальну можливість для розвитку і збагачення [Квебеку]», – наголошував Бойї.
У травні 2012 року Таджикистан, що володіє двома третинами всіх прісних вод Центральної Азії, знайшов їм прибуткове застосування – він домовився з Іраном про будівництво парного трубопроводу між країнами, по якому в Таджикистан поставлятиметься нафта, а в Іран, що страждає від посух, – питна вода. Таким чином Душанбе отримав не тільки нову статтю доходів, а й знайшов спосіб частково прибрати воду з небезпечно переповненого Сарезького озера.
Туреччина, один зі світових лідерів на ринку прісної води з річним оборотом $1,8 млрд, у кінці 2013-го почала будівництво найдовшого у світі водопроводу, який зв'яже країну з контрольованим нею Північним Кіпром. Очікується, що труба завдовжки 107 км і вартістю $ 484 млн вирішить проблему браку прісної води на острові.
У 2004 році Туреччина також уклала контракт з Ізраїлем на постачання 50 млн кубометрів води на рік протягом 20 років. Ізраїль був готовий купувати турецьку воду за ціною $ 0,7 за кубометр. Для порівняння: середня вартість того самого обсягу російського газу для Європи у 2013-му була майже вдвічі нижчою – $ 0,38 .
Пізніше країни домовилися побудувати для цих цілей спеціальний трубопровід, але напад ізраїльських військових на Флотилію свободи у 2010 році, внаслідок якого загинуло дев'ять турків, призвів до розриву дипломатичних відносин між державами і заморожування проекту.
Вода в мішках
Основна причина, що стримує початок масової глобальної торгівлі прісною водою, полягає в труднощах з її доправленням у великих кількостях на довгі відстані. Для цієї мети розглядаються кілька основних способів: будівництво трубопроводів і каналів, доправлення супертанкерами, а також у спеціальних величезних мішках. Кожен з них має свої недоліки.
Перший спосіб підходить лише для близько розташованих країн, готових вкласти значні кошти у створення необхідної інфраструктури. Другий хоча і є найбільш зручним у разі перевезень на великі відстані, але може відпасти на етапі переговорів з власниками суден, для яких перевезення нафти часто виявляється більш вигідним заняттям. З цієї самої причини танкери не підходять для транспортування води на відносно короткі відстані.
Одним з потенційно найбільш ефективних методів на цей момент вважається третій – транспортування води за допомогою водяних мішків
Одним з потенційно найбільш ефективних методів на цей момент вважається третій – транспортування води за допомогою водяних мішків. Перший мішок, створений спеціально для транспортування великої кількості води, був придуманий американцем Террі Спреггом ще у 1980-х роках. Він являє собою гнучку циліндричну ємність довжиною 150 м і діаметром 14 м, здатну вмістити 17 тис. кубометрів води.
Іншим важливим винаходом Спрегга є надміцна «блискавка», призначена для з'єднання мішків між собою. За словами винахідника, одна баржа без проблем зможе одночасно транспортувати по океану «поїзд» з 50 мішків загальною вагою 1,3 млн т. Завдяки тому що прісна вода є легшою за морську, така конструкція не потоне.
Важливими перевагами цього методу транспортування є невеликі інвестиції у створення мішків, низькі операційні витрати, можливість застосування відносно невеликих суден, легкість логістики.
На цей момент розробкою водяних мішків займається одна з найбільших судноплавних компаній Японії – Nippon Yusen Kaisha (NYK). Між 1998 і 2002 роками Туреччина з їхньою допомогою доставляла прісну воду на Кіпр, а у 2007-му японці успішно випробували мішок нового покоління біля своїх берегів. За словами Ясухіко Такахасі, представника дослідницького підрозділу NYK – Monohakobi Technology Institute, подальшому вдосконаленню цієї технології завадила світова фінансова криза 2008 року.
«Якщо нам вдасться отримати підтримку від уряду або з інших джерел, ми зможемо зробити гігантський крок вперед», – каже Такахасі Корреспонденту.
Випити з моря
Тим часом у зв'язку з усіма перерахованими вище проблемами країни, які страждають від посушливості, виходять із ситуації шляхом опріснення морської води. Це вже стало великим бізнесом – у 2012-му його обсяг оцінювався у $18,3 млрд з потенціалом зростання 5-6 % на рік. На цей момент у 120 країнах діють 17 тис. опріснювальних заводів. За словами експерта компанії Global Water Intelligence Крістофера Гассона, сьогодні від опріснення води залежить близько 1% жителів планети, і їхня кількість продовжує зростати.
Найбільше опріснену воду використовують країни Перської затоки, чия потреба в цьому ресурсі у багато разів перевершує її природне поновлення. Так, у Саудівській Аравії цей показник складає сім разів, в ОАЕ – 15 разів, у Кувейті – 20.
Процес опріснення є екологічно небезпечним і дуже енергоємним. У 2013 році середня вартість опріснення одного кубометра води в різних країнах коливалася від $ 0,5 до $ 1
Однак процес опріснення є екологічно небезпечним і дуже енергоємним. У 2013 році середня вартість опріснення одного кубометра води в різних країнах коливалася від $ 0,5 до $ 1. За прогнозами Світового банку, через десять років у Південно-Західній Азії для опріснення води щорічно спалюватиметься близько 50 млн т нафти, а це десята частина всього чорного золота, що видобувається Саудівською Аравією.
Таким чином, потреба в масовому доправленні прісної води по планеті залишається актуальною.
«Так чи інакше, але скоро вода транспортуватиметься по всьому світу, як сьогодні це відбувається з нафтою», – йдеться у звіті Світового банку ще від 2004 року.
Що стосується російського проекту експорту води, то він не витримав скепсису місцевих учених і був відкликаний.
«У зв'язку з численними зауваженнями, що надійшли до представленого експертами проекту, розроблений ними документ був відправлений на доопрацювання», – заявили Корреспонденту в мінекономрозвитку Росії.
Найбільші водні проекти
Велика рукотворна річка в Лівії
У 1984 році лівійський лідер Муаммар Каддафі заклав будівництво системи каналів, яку Книга рекордів Гіннесса визнала у 2008 році найбільшим іригаційним проектом у світі. Деякі експерти вважають її найбільшою інженерною спорудою взагалі. Велика рукотворна річка являє собою мережу водоводів, що забезпечує пустельні райони Лівії і її узбережжя водою з Нубійського водоносного шару. Річка складається з величезної кількості труб і акведуків, а також понад 1.300 колодязів глибиною понад 500 м. Система постачає лівійським містам 6,5 млн кубометрів питної води на день, а також зрошує пустельні землі, роблячи їх придатними для сільського господарства.
Використання айсбергів
Плани доставляти чисту воду тим, хто її потребує, у вигляді айсбергів виникли ще у 1960-х. Потенційними споживачами вважалися країни Перської затоки, Індія й Ефіопія. Основну проблему в реалізації проекту становить складність транспортування, а також значна втрата води в дорозі внаслідок танення. Однак у 2011 році французькі вчені представили унікальну технологію транспортування айсбергів з використанням спеціального матеріалу з ізолювального геотекстилю, який захищає крижину від втрати дорогоцінної вологи. Також вони запропонували буксирувати айсберги океанськими течіями, що значно скоротить витрату палива. За словами автора проекту Жоржа Мужена, доставка айсберга вагою 7 млн т коштуватиме $ 10 млн. На цей момент він шукає фінансування для реалізації свого проекту.
Поворот річок
У 1976 році влада СРСР затвердила проект перекидання частини стоку річок Іртиш й Об до Середньої Азії, який передбачав створення каналу довжиною 2.500 км. Пропонувалося використовувати цю воду для зрошування полів в Узбекистані, Казахстані та Туркменістані, а також для порятунку Аральського моря. У 1986-му проект був визнаний економічно невигідним й екологічно небезпечним. У 2000-х роках з ідеєю відродження проекту кілька разів виступали російські політики, зокрема тодішній мер Москви Юрій Лужков. На цей момент вартість ідеї оцінюється у $ 40 млрд.
У свою чергу Китай активно освоює ідею повороту зайво повноводної річки Янцзи в північні посушливі регіони країни, озвучену ще Мао Цзедуном у 1952 році. Станом на 2012-й на реалізацію проекту вже було витрачено близько $ 34 млрд за загальної оціночної вартості $ 59 млрд.
Штучний дощ
Об'єднані Арабські Емірати, що страждають від посушливого клімату і витрачають мільярди доларів на опріснення води, активно займаються створенням штучного дощу. За допомогою швейцарської компанії Metro System International в країні реалізується план Weathertec, в рамках якого спеціальні прилади накопичують негативно заряджені іони, що приводить до утворення хмар і випадання опадів. У 2010 році в ОАЕ таким чином вдалося викликати дощ 52 рази. Схожими експериментами займається і сусідня Саудівська Аравія. У 2010-му російський генерал Віктор Поплавський заявив, що РФ також володіє технологіями викликання дощу. За його словами, таким чином можна гасити будь-які пожежі.
***
Цей матеріал опубліковано в №1 журналу Корреспондент від 10 січня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.