Блокпости на в'їздах до Криму, черги на митницях, розбиті дороги, побори місцевої влади, напади бандитів. Такими були будні чумаків, чиї вози з сіллю, рибою і навіть вугіллям роз’їжджали просторами України ще півтора століття тому, пише Роман Клочко у №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року.
Безмежний степ, блакитне небо, по дорозі неспішно плететься низка возів – так ідилічно художники XIX століття зазвичай зображували чумаків. Але родоначальники цієї професії, яких спочатку називали солениками, були далекими від такого образу. Ці відважні люди вирушали на свій промисел зі зброєю в руках, не сплачуючи при цьому жодних торгових мит.
На рубежі XV-XVI століть у Подніпров'ї і на Поділлі активно росли міста, жителям яких потрібно було все більше солі. Але дістати цей товар в ті часи було непросто: на дорогах до Чорноморського узбережжя та Криму, де містилися солоні озера, подорожніх могли пограбувати і навіть убити кочівники, які бродили по степу. Не дарма на середньовічній карті степові території нинішньої України названі camporum desertorum (дике поле).
Сунутися в цей «бізнес» купці побоювалися. А от мешканцям прикордонних областей, звиклим до небезпеки, було море по коліна
Тому сунутися в цей «бізнес» купці побоювалися. А от мешканцям прикордонних областей, звиклим до небезпеки, було море по коліна. Вже наприкінці XV століття набіги солеників настільки «дістали» кримського хана Менглі-Гірея, що він звернувся до московського князя Івана III з проханням вплинути на свого литовського «колегу», якому в той час належало Подніпров'я. Щоправда, ніяких наслідків прохання не мало: про солеників ще довго згадували в документах тих років.
З часом соляний промисел увійшов в нормальне русло. На зміну соленикам прийшли чумаки, які вже платили податки як законослухняні підприємці. Вперше така назва професії згадується в 1637 році.
Чому саме «чумаки»? Точної відповіді на це запитання вчені не можуть дати до цього часу. За однією з версій, назва походить від слова «чума»: намагаючись уберегтися від цієї смертельної хвороби, перевізники змащували свої сорочки дьогтем. За іншою, воно прийшло до нас з тюркських мов, де є схожі за звучанням слова. Наприклад, по-турецьки comak означає «булава», а по-уйгурськи – «міцний».
Як і соленики, чумаки були озброєні. У небезпечну дорогу вони вирушали великими групами – валками. В одній валці могло бути до 150 возів. На період поїздки перевізники вибирали отамана, який користувався необмеженою владою. Обов'язково вибирався і кашовар, який готував їжу. Дорожнє меню, до речі, було дуже скромним – пшоняна каша з салом, хліб із сіллю, галушки. Решту обов'язків – охорону, догляд за худобою, змащування коліс – чумаки виконували по черзі.
Чумацтвом активно займалися жителі Центральної України. На ілюстрації - чумак з Умані
Дорогу днем визначали по сонцю, вночі – по зірках. Функції годинника і сигналізації виконував півень, що сидів на передньому возі. Про важливість цього птаха розповів письменник Григорій Данилевський у своєму нарисі Чумаки, опублікованому в 1857 році.
«У безлюдних пустелях ночами, коли чергові чумаки осторонь від дороги пасуть волів, він криком своїм дає знати у темряві, де шукати вози. По ньому дізнаються котра година, коли ніч, коли північ і чи скоро світанок. Але, здається, швидше за все, півень милий блукачам особливо тим, що в глухих степах, сповнюючи дикі пустирі своїм криком, нагадує чумакам і рідне село, і рідний дім. Манірний і гордий, сидить він на курному возі, розглядаючи з його висоти проїжджих, або на стоянці ходить поблизу і клює під колесами добірне, збережене йому зерно. На думку інших, він ще рятує від придорожнього біса».
Більша частина шляху пролягала по безлюдному і посушливому степу, але перевізників це не лякало. До своїх подорожей вони були відмінно підготовлені
Більша частина шляху пролягала по безлюдному і посушливому степу, але перевізників це не лякало. До своїх подорожей вони були відмінно підготовлені. Тягловою силою були воли – витривалі і сильні тварини. Їх запрягали по одній, дві або навіть по три пари. На одному возі «кораблі степу» могли провезти до 2 т вантажу.
Чумацькі вози (мажі) збирали без єдиного цвяха – всі їхні деталі були дерев'яними. Такі колеса і осі швидко зношувалися, але зате у випадку поломки їх можна було легко замінити запасними.
Побори і прибутки
В історії чумацького промислу було чимало злетів і падінь. Нелегким для мандрівників за сіллю стало XVII століття, коли на українських землях вирували козацькі повстання, національно-визвольна війна, боротьба за гетьманську булаву. Вести бізнес за таких умов було дуже складно.
Але й без солі теж було не обійтися. Тому чумаки все одно їздили степовими просторами на свій страх і ризик, часто стаючи жертвами свавілля влади. Наприклад, у 1672 році правитель Валахії (сьогодні – частина Румунії з гирлом Дунаю) відібрав 900 волів разом з возами на військові потреби, а самих перевізників відправив додому пішки.
У XVIII ст. кровопролитні війни на території України поступово припинилися, кордони стали більш стабільними, покращилася й обстановка в степах. Для чумацького промислу настали золоті часи
У наступному столітті ситуація змінилася. Кровопролитні війни на території України поступово припинилися, кордони стали більш стабільними, покращилася й обстановка в степах.
Для чумацького промислу настали золоті часи. Тепер чумаки були вже не просто ходоками за сіллю. На Запорізьку Січ і до Криму вони везли з собою хліб, горілку, сало, масло, пряжу, полотно та інші товари. А по дорозі назад закуповували в Запоріжжі і на Дону рибу, яка користувалася попитом у Центральній Україні.
Але в свої поїздки вони, як і раніше, відправлялися великими групами. По-перше, в степу ще існувала загроза нападу з боку ногайців – тюркських кочівників. По-друге, на шляху до заповітної солі і назад потрібно було пройти як мінімум дві митниці: в Криму і на Січі.
Здавна, проходячи через територію Війська Запорізького, всі проїжджі торговці обов'язково отримували охорону. У XVIII столітті ця послуга стала загалом непотрібною – чумаки цілком могли захистити себе самі. Але ламати традицію козацька старшина не бажала: навіщо відмовлятися від такого заробітку? І комерсантам продовжували нав'язувати охорону в кількості ... одного козака.
Крім того, потрібно було зробити «ралець» (подарунок) і самим охоронцям, які змінювалися від паланки до паланки. Існував й інший вид «охорони», за характером більше схожий на рекет. Збройні запорожці виїжджали за межі Січі, на кримський бік, і ставили там пост, позначаючи його умовним знаком. У цьому місці чумаки залишали продукти і гроші козакам, які нібито добровільно охороняли їх за межами свого кордону.
По інший бік кордону теж не обходилося без поборів. Ціни на сіль і мита на в'їзді в Крим та виїзді з нього постійно росли, і чумаки стали вдаватися до хитрощів. Оскільки сіль продавали не на вагу, а возами, то частину транспорту залишали біля Перекопу. Завантаживши решту возів по максимуму, чумаки перетинали кордон, а потім пересипали частину солі на запасний транспорт, економлячи таким чином на оплаті.
Незважаючи на всі ці перепони, промисел активно розвивався. Серед чумаків з'явилися свої соляні магнати, які володіли десятками возів і використовували найману працю
Незважаючи на всі ці перепони, промисел активно розвивався. Серед чумаків з'явилися свої соляні магнати, які володіли десятками возів і використовували найману працю. Приміром, з чумацького промислу починав свою кар'єру Герасим Харитоненко, засновник легендарного роду сумських цукрозаводчиків.
Скільки заробляли тодішні перевізники? За підрахунками українського історика Ігоря Слабєєва, покупка і доставка солі до середини XVIII століття коштувала 8-10 коп. за пуд. На місці її продавали в середньому по 14 коп. Виручка з одного воза (90 пудів) становила до 12 руб. 60 коп., тобто майже вдвічі перевищувала витрати.
Якщо ж врахувати, що за сезон чумаки встигали з'їздити в Крим двічі, а то й тричі, то виходить, що в рік у них було до 20 руб. прибутку. Навіть якщо не враховувати необхідні витрати (оплата праці робітників, утримання худоби), виходило, що чистий прибуток з одного воза становив мінімум 5-6 руб. за два рейси і 10-18 руб. – за три. Для порівняння: пуд борошна на харківському базарі в 1732 році коштував 7-10 коп., пуд сала – 55 коп., пуд масла – 78 коп.
Спасибі жителям Донбасу
Приєднання Криму і Причорномор'я до Росії спочатку стало для чумаків подарунком долі. Зникли митниці, які забирали у них чимало часу і грошей. В степах виросли десятки міст і сіл, а разом з ними відкрився і новий ринок збуту.
Чумаки знайшли нове джерело заробітку – вантажоперевезення. Купці з українських губерній стали використовувати чумацький транспорт для доставки різних товарів
Тепер чумаки знайшли нове джерело заробітку – вантажоперевезення. Купці з українських губерній стали використовувати чумацький транспорт для доставки різних товарів. На південь України, до причорноморських портів потягнулися вози, навантажені хлібом, цукром, алкоголем, лісом та іншим товаром.
З кожним роком все більше зростали обсяги експортної торгівлі хлібом: якщо в 1786 році через південні порти було вивезено 68,7 тис. чвертей зерна (близько 11 тис. т), то вже до 1830-го ця цифра сягнула майже 2,3 млн чвертей (близько 360 тис. т), а до середини ХІХ століття взагалі перевалила за 6 млн чвертей (96 млн. т). Всі ці досягнення були неможливі без чумацьких возів, які в той час були найдешевшим і найбільш поширеним вантажним транспортом на території України.
Починаючи з 1830-х чумакам було за що подякувати і Донбасу. Саме тоді в регіоні почався видобуток вугілля, який з кожним роком користувався все більшим попитом. Вугільні розробки містилися біля чумацьких «шляхів», тому перевезення чорного золота стало непоганим заробітком. Нове паливо потрібно було всім: послугами торговців користувалися цукрові заводи, солеварні, винокурні, азовські порти і навіть стоянки Чорноморського флоту в Миколаєві та Севастополі.
Разом з новими ринками збуту в чумаків виникли і нові проблеми. Безкраї степи, в яких можна було випасати волів, перестали бути нічийними
Але разом з новими ринками збуту в чумаків виникли і нові проблеми. Безкраї степи, в яких можна було випасати волів, перестали бути нічийними. Все більше землі розорювалося, у пасовищ з'явилися господарі. Тепер торговцям доводилося платити за все: за постій, за випас худоби, за водопій – навіть якщо воду брали з річки.
До середини ХІХ століття утримування волів у дорозі коштувало в степу близько 10 коп. на добу, а на соляних озерах – від 15 до 25 коп., тоді як ціна пуду солі на той час становила 38-39 коп. До цієї суми додавалися побори на переправах через Дніпро, де за потурання місцевої влади працювали тільки приватники, котрі брали за свої послуги пристойні суми – 1,0-1,5 руб. сріблом з воза. Простої на переправах і в чергах за сіллю спустошували гаманці чумаків з неймовірною швидкістю – багато хто з них просто розорявся.
Ще частіше перевізники ставали жертвами вимагання та афер. Чимало цікавих подробиць про такі випадки вдалося знайти українському історику Тарасу Гончаруку на сторінках газети Одесский вестник за 50-60-ті роки ХІХ століття.
Перші побори починалися на міських вулицях. Поліцейські, які стежили за чистотою, стягували з перевізників плату від 2 до 5 коп. з воза. Чистити ж вулицю повинні були двірники, які замість цього теж займалися вимаганням, даючи чумакам «напрокат» мітли та лопати або просто крадучи з воза їхні речі і вимагаючи викуп.
Бувало, що місцеві поліцейські вимагали з чумаків гроші просто за те, що валка зупинилася на вулиці. Сперечатися з правоохоронцями селяни, ясна річ, не наважувалися. Потім у справу вступали так звані комісіонери – приймальники зерна.
Ось як описував їхні «художества» один з авторів Одесского вестника: «Приходить чумак до комісіонера, і після пред'явлення накладної починається приймання; але тут з боку комісіонера та його служителів вживаються такі хитрощі, що після здачі продукту неодмінно виявляється недостача проти накладної, – і, зауважте, завжди майже на таку суму, яка відповідає залишку грошей, що належать чумаку за візництво. Так роблять ті комісіонери, які мають хоч дещицю совісті; але інші показують чумаку таку нестачу, що чумак, окрім втрати залишку візницької суми, що йому належить, залишається ще винен від 10 до 20 руб., а іноді й більше».
Щоб хоч якось покрити свої збитки, чумаки підвищували ціни на перевезення, але це не допомагало: побори росли швидше. Тому вже до 60-х років ХІХ століття навіть найзаможніші з них стали кидати свій промисел
Щоб хоч якось покрити свої збитки, чумаки підвищували ціни на перевезення, але це не допомагало: побори росли швидше. Тому вже до 60-х років ХІХ століття навіть найзаможніші з них стали кидати свій промисел. Багаті чумаки перенесли крах свого бізнесу безболісно, тому що до цього моменту володіли землею або підприємствами. А в бідняків виходу не було, і вони продовжували працювати з усіх сил.
Остаточного удару по чумацькому промислу завдала залізниця. У 1865 році була запущена в дію перша залізнична гілка, Балта – Одеса, а вже через десять років сталеві магістралі покрили всю Україну. Користуючись технічними перевагами і періодично знижуючи тарифи, власники залізниць до кінця ХІХ століття повністю захопили ринок перевезень.
Чумацький промисел остаточно пішов в історію. Шкода, що слідом за ним не пішли його одвічні супутники – погані дороги, вимагання і корупція.
***
Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.