Півтора століття тому в Україні народився кооперативний рух.
Для українців кооперативи стали школою виживання в умовах ринкової економіки, а заразом створили економічну базу для національного руху, пише Роман Клочко у №40 журналу Корреспондент від 10 жовтня 2014 року.
У жовтні 1866 року юрист і прихильник ліберальних ідей Микола Баллін заснував Харківське споживче товариство. Його членами стали представники місцевої інтелігенції, в тому числі члени Харківської громади – української просвітницької організації, котра цікавилася прогресивними економічними ідеями Західної Європи.
Перед суспільством стояли нові економічні завдання – створити додаткові робочі місця, дати простим людям можливість купувати недорогі товари та брати кредити на вигідних умовах
Так 148 років тому народився перший український кооператив. Баллін ішов у ногу з часом. За п'ять років до цього, в 1861-му, було скасоване кріпосне право. Перед суспільством стояли нові економічні завдання – створити додаткові робочі місця, дати простим людям можливість купувати недорогі товари та брати кредити на вигідних умовах. Саме для їхнього вирішення і створювалися кооперативи.
Свою діяльність товариство розпочало зі стартовим капіталом 2.000 руб. і спочатку не сподівалося отримати великі прибутки. Але вже за перший рік роботи торговий оборот перевищив 50 тис. руб., а через два роки піднявся до 300 тис. Зросла і кількість членів товариства – з 64 до 700 осіб. У його власності були три магазини, кондитерський цех, завод мінеральних вод, ательє, кілька їдалень і кафе, перукарня, бібліотека та гуртожиток для службовців, інші об'єкти.
Перший млинець
Приклад Харківського товариства привернув увагу. Уже в 1867 році споживчий кооператив створили одесити, а через рік аналогічне об'єднання з'явилося в Києві. У числі керівників останнього були і члени Київської громади – відомі вчені Володимир Антонович, Микола Зібер, Михайло Драгоманов.
Діяльність кооператорів стала неприємним сюрпризом для купців: їхні конкуренти не гналися за надприбутками і продавали товар набагато дешевше
Споживчі товариства стрімко розмножувалися – до 1870-го в українських губерніях Російської імперії їх було вже два десятки. Діяльність кооператорів стала неприємним сюрпризом для купців: їхні конкуренти не гналися за надприбутками і продавали товар набагато дешевше.
Наприклад, в магазині одеського товариства Заощадження чай коштував на 50% дешевше, ніж у приватних торговців. До того ж тут не обважували покупців, як в інших торгових точках Перлини біля моря. Щоб зовсім не розгубити клієнтуру, купцям теж довелося знижувати ціни. Такий самий цінопад пережили і торговці в інших містах.
Кооперативи тісно співпрацювали між собою. Київське товариство купувало товари за посередництва колег з Керчі, Борзни, Єлисаветграда та Одеси й саме постачало їм необхідну продукцію. Харків'яни відкрили для споживчих товариств оптовий торговий склад.
Уже на початку 70-х років ХІХ століття діяльність споживчих товариств пішла на спад. До кінця десятиліття більшість з них зовсім перестала існувати
Але всі ці успіхи виявилися недовгими. Уже на початку 70-х років ХІХ століття діяльність споживчих товариств пішла на спад. До кінця десятиліття більшість з них зовсім перестала існувати.
Причин цього було кілька. Тодішні кооператори переважно були людьми середнього достатку - чиновниками, військовими, інтелігентами, дрібними торговцями. Вони отримували невеликий прибуток і без участі у спільній справі, тому ставилися до неї недбало і часто просто не відвідували збори товариств. Були й ті, хто сприймав кооперативи як акціонерні компанії і сподівався вичавити з них максимум прибутку. Це порушувало правила і викликало конфлікти.
У такій атмосфері навіть у відданих справі людей опускалися руки. Наприклад, Баллін у жовтні 1870-го відмовився керувати створеним ним товариством «у зв'язку з безладом». А Катеринославське споживче товариство в 1873 році саморозпустилося через те, що охочих керувати ним просто не знайшлося.
Така пасивність була на руку великим купцям, які не шкодували грошей, щоб довести споживчі товариства до банкрутства. Відомо, що в Єлисаветграді один торговець вклав в цю чорну справу 7.000 руб. – солідну на ті часи суму. Та й царська влада ставилася до кооператорів без особливої симпатії, сприймаючи їхню діяльність як пропаганду соціалістичних ідей.
Трохи більше пощастило кредитній кооперації. Перше позиково-ощадне товариство в Гадячі благополучно дожило до 1919 року. А інше товариство на Полтавщині, в селі Сокиринці, змогло проіснувати майже 60 років – до самого початку колективізації. Сокиринській справі допомогла активна діяльність засновника і покровителя – українського мецената Григорія Галагана.
Протягом 1870-х кредитні кооперативи користувалися підтримкою земств, які допомагали позиками і консультаціями. Але пізніше і ця підтримка вичерпалася – частково через невдачі, частково через насторожене ставлення уряду.
На західноукраїнських землях кооперація стартувала в той самий час, що й на Наддніпрянщині. Піонером став священик Андрій Воевідка із села Карлівка під Снятином на Покутті
На західноукраїнських землях кооперація стартувала в той самий час, що й на Наддніпрянщині. Піонером став священик Андрій Воевідка із села Карлівка під Снятином на Покутті. У 1850-1860-ті роки він умовив своїх прихожан віддати частину громадської землі під вирощування зернових, а доходи від урожаю витрачати на створення позичкової каси.
За десять років власний капітал каси склав 15 тис. австрійських гульденів. Кооператори допомагали селянам викуповувати землі, що перебували в заставі у лихварів, а також оплачували общинні податки. Пізніше приклад Карлівки поширився на сусідні села.
Новий поштовх руху дав австро-угорський закон про кооперативи, прийнятий у 1873 році. Ідеї стало пропагувати товариство Просвіта, яке видавало зразки статутів і різну економічну літературу.
А представники руху народовців прийнялися втілювати їх у життя, вважаючи, що українці повинні розвиватися не тільки культурно, але й економічно. У 1883-му у Львові виникло товариство Народна торгівля, засноване архітектором Василем Нагірним. Він приніс на батьківщину досвід швейцарських кооперативів.
Народна торгівля стала оптовим складом, що постачав товар українським кооперативним і приватним магазинам в містах і селах. Уже через п'ять років з товариством співпрацювало близько 130 торгових точок, яким львів'яни надавали ще й методичну допомогу.
Активну діяльність Народна торгівля розгорнула і в самому Львові. На її кошти були придбані будинок для Просвіти, страхового товариства Дністер і товариства Народна гостинниця (останні два теж були створені за активної участі Нагірного).
Через терни
Наприкінці ХІХ століття почала відроджуватися і кооперація в Наддніпрянській Україні. Голод і неврожаї 1890-х змусили російський уряд змінити своє ставлення до цього типу господарювання. Були затверджені зразки статутів організацій, спрощено процедуру їхнього створення та реєстрації.
Українська інтелігенція активно включилася у створення нових товариств. Одним з моторів кооперації став «артільний батько» Микола Левитський. Першу артіль він заснував у рідному селі Федвар на Херсонщині в 1894 році. Ідея спільної обробки землі знайшла популярність серед малоземельних селян і швидко поширилася в українських губерніях.
Але енергія та ентузіазм Левитського не могли компенсувати відсутність у селян досвіду в артільній справі. Жодна зі створених хліборобських артілей не проіснувала більше трьох років. Цікаво, що ентузіазм селян могло погасити як стихійне лихо, так і поліпшення матеріального становища (поправивши свої справи, багато хто просто кидав артіль).
В Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Єлисаветграді, Херсоні та інших містах виникли артілі, що об'єднували представників різних професій – будівельників, теслярів, шевців, кравців
Набагато краще цей вид кооперації прижився серед городян. В Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Єлисаветграді, Херсоні та інших містах виникли артілі, що об'єднували представників різних професій – будівельників, теслярів, шевців, кравців.
Деякі з них активно працювали під час Першої світової війни, отримуючи замовлення від оборонного відомства. А київська футлярно-палітурна артіль продовжувала свою діяльність навіть у період непу.
Відродилися і споживчі товариства. Тепер вони діяли не тільки в містах, а й у сільській місцевості. Тут кооператорам доводилося стикатися із запеклим опором приватних торговців, які часто спиралися на підтримку місцевої влади. У хід йшли і поширення чуток, і залякування, і плата за відмову вступати в споживче товариство.
Практикувалося і зниження цін на товари. Правда, ефект від цього «рекламного ходу» міг виявитися дуже несподіваним. Наприклад, в селі Диканька на Полтавщині селяни після різкого зниження цін, навпаки, втратили довіру до приватної торгівлі. Вони вимагали ще більше знизити ціни або йшли робити покупки в кооперативну крамницю.
Справа на мільйон
На початку ХХ століття кооператори стали замислюватися про створення всеукраїнського об'єднання, яке б координувало їхні дії. У 1908 році виник Київський союз споживчих товариств, який за два роки об'єднав 220 кооперативів Київщини, Чернігівщини, Поділля та Волині.
З перших років існування організації довелося вступити в конкуренцію з аналогічним Московським союзом. Ця боротьба виявилася нерівною і закінчилася тим, що московські колеги «по-братськи» викупили борги союзу з умовою його подальшої ліквідації. А в 1912-му заснували свій український філіал – Споживче товариство півдня Росії з центром у Харкові.
Спробу створити свій союз зробили і керівники кредитних товариств. Ще в 1899 році за справу взявся молодий кооператор Христофор Барановський, під впливом якого в Петербург подали прохання про створення такого об'єднання. Але дозвіл влади дали лише в 1907-му, та й то не в Києві, а на батьківщині підприємця – в селі Дзенгелівка на Уманщині.
Минуло чотири роки, перш ніж Барановському вдалося домогтися переведення об'єднання в Київ та отримати право на ведення банківських операцій. Організація отримала назву Київський кредитний союз Союзбанк і незабаром розгорнула свою діяльність по всій Україні.
У 1913 році обороти Союзбанку перевищили 1 млн руб., побивши рекорди серед таких союзів у Російській імперії. Цей монстр зайнявся не тільки банківськими, а й торговими операціями, постачаючи сільгоспмашини, цукровий буряк, постачаючи армію хлібом. Крім того, Союзбанк займався і пропагандою кооперації, видаючи журнал Мурашник-Комашня українською та російською мовами.
На межі століть зміцніла і кооперація в західноукраїнських землях. З 1891 року керівництво рухом взяла на себе Просвіта. При її осередках почали виникати споживчі товариства та позиково-ощадні каси.
До початку Першої світової війни під крилом Просвіти перебувало 540 магазинів і 236 дрібних позиково-ощадних кас, а також товариство Сільський господар, яке об'єднувало сільськогосподарські кооперативи
Для роботи були потрібні кваліфіковані кадри, і під егідою товариства утворилися кооперативні курси, торгова, сільськогосподарська та господарська школи. До початку Першої світової війни під крилом Просвіти перебувало 540 магазинів і 236 дрібних позиково-ощадних кас, а також товариство Сільський господар, яке об'єднувало сільськогосподарські кооперативи.
Діяльність товариств не припинилася і в бурхливі революційні роки. Навесні 1917-го з'явився Український центральний кооперативний комітет, який виконував роль ідеологічного центру руху. А у вересні того самого року Барановський встав на чолі Українського народного кооперативного банку, який зайнявся фінансовими справами підприємців.
Ця установа приділяла увагу не тільки фінансовим операціям, а й благодійності, підтримуючи київське товариство Просвіта та український Державний університет.
Кооперативи стали і джерелом кадрів для органів влади. Наприклад, в першому українському уряді, Генеральному секретаріаті, четверо з дев'яти членів (Барановський, Микола Стасюк, Павло Христюк, Борис Мартос) були вихідцями з кооперативної середовища. Правда, їхніх зусиль виявилося недостатньо, щоб зберегти українську державність.
Що стосується самих кооперативів, то вони ще певний час продовжували існувати. На радянській території їх поступово позбулися, залишивши лише назву і зробивши частиною планової економіки.
На підконтрольних Польщі Галичині та Волині український рух зумів піднятися з руїн, об'єднатися в Ревізійний союз українських кооперативів та утриматися на ринку, незважаючи на репресії з боку польської влади і світову економічну кризу. Але Друга світова війна і радянська влада не пощадили його.
***
Цей матеріал опубліковано в №40 журналу Корреспондент від 10 жовтня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.