Ключові завдання на 2015 рік для української енергетики – формування енергетичного балансу і наведення порядку у сфері тарифів.
Основне і головне завдання паливно-енергетичного комплексу – забезпечувати енергоресурсами економіку країни і її громадян. Природно, ці споживачі – економіка та громадяни – споживають енергопродукти скільки хочуть і коли хочуть, а енергетики повинні спрогнозувати необхідний обсяг, пише Іван Плачков, голова Всеукраїнської енергетичної асамблеї, міністр палива та енергетики України у 1999, 2005-2006 роках, у колонці, опублікованій у №3-4 журналу Корреспондент від 30 січня 2015 року.
Нам потрібно терміново порахувати, скільки газу, мазуту, вугілля є в нашому розпорядженні, розподілити його через призму кожного підприємства, кожного населеного пункту
Першочергове завдання на 2015 рік – створити енергетичний баланс країни. Нам потрібно терміново порахувати, скільки газу, мазуту, вугілля є в нашому розпорядженні, розподілити його через призму кожного підприємства, кожного населеного пункту. Існує досвід 1999 року, коли була створена міжвідомча комісія, до якої увійшли представники ключових міністерств і відомств, заступники губернаторів областей. Галузь оперативно управлялася і координувалася. Дані щодо запасів енергоресурсів, їхнього дефіциту, прогнози дефіциту потужності давали реальну картину стану справ у галузі.
Якщо ми із завтрашнього дня не почнемо готуватися до опалювального сезону 2015/2016, ми ризикуємо почати його навіть у гіршій ситуації, ніж склалася сьогодні. Нагадаю, що Україна ввійшла в опалювальний сезон 2013/2014 з дефіцитом близько 5-10 млрд куб. газу і 3,5 млн т вугілля, і дефіцит цей тільки збільшувався. Ось, наприклад, із січня по квітень нам треба спалити ще як мінімум 4-5 млн т вугілля. Це приблизно 4 тис. ешелонів.
Інша пріоритетне завдання на 2015 рік – упорядкування тарифної політики природних монополій. На жаль, у нашій країні енергетичні тарифи не економічна величина, а елемент політичної кон'юнктури
Інша пріоритетне завдання на 2015 рік – упорядкування тарифної політики природних монополій. На жаль, у нашій країні енергетичні тарифи не економічна величина, а елемент політичної кон'юнктури. Громадяни навіть не уявляють, наскільки вартість енергії в Україні не відповідає реальності.
У нас основне навантаження покладено на промислових споживачів. Тариф, за яким вони платять за електроенергію, більш ніж на 56% вище, ніж для населення. Це найвищий показник у Європі. Наприклад, у Грузії ця різниця становить лише 6%, в Росії – 10,6%. А в багатьох європейських країнах тариф для побутових споживачів навіть вище, ніж для промислових. У Молдові – на 6%, у Вірменії – на 8%, в Румунії – на 20%, а в Польщі взагалі на 36%.
У наших умовах підприємствам дуже важко домагатися рентабельності виробництва, конкурентоспроможності продукції, платити співробітникам гідну зарплату
У наших умовах підприємствам дуже важко домагатися рентабельності виробництва, конкурентоспроможності продукції, платити співробітникам гідну зарплату. А потім ми дивуємося, чому так мало українських товарів, чому розоряються наші підприємства і ринок заповнюють дешеві китайські вироби.
А для населення в Україні діють диференційовані тарифи. Тобто чим більше абонент споживає енергії, тим вище тариф, за яким він платить. У підсумку 62% споживачів вносять за електроенергію в середньому близько 25 грн на місяць. Дорого? Це дві пачки сигарет або половина вартості картки для поповнення рахунку мобільного телефону. Ще 37% абонентів платять 100 грн на місяць, що можна порівняти з ціною 2 кг цукерок або 6 л бензину. За найвищим тарифом розраховується лише 1% споживачів. Їхній рахунок за електрику в середньому становить 850 грн. Це флакон парфумів.
У світі немає оптимального алгоритму взаємовідносин між природними монополіями – компаніями з електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення – і споживачами. Тому що між монополістом і споживачем завжди існують протиріччя: одні зловживають своїм монопольним становищем – інші це становище критикують. Тому в різних країнах структура власності у компаній-монополістів є різною. Наприклад, у Франції більше державної власності, у Фінляндії більше комунальної. Є ще й змішані структури власності – комунально-державні, комунально-приватні і винятково приватна власність.
У випадку з приватною власністю це не означає, що одна людина має значний або контрольний пакет акцій і від неї залежить діяльність компанії, – це сотні акціонерів. Держава не дозволяє концентрувати пакет акцій в одних руках, тому що, по-перше, такі компанії – це надійний актив, нехай і з невисокою прибутковістю. Тому власниками є сотні тисячі акціонерів, пенсійні фонди, практично все населення.
У цьому випадку, згідно із законодавством, таке стратегічно важливе питання, як формування тарифів для споживачів, жорстко контролюється державними органами (національні комісії, податкова адміністрація, антимонопольні органи або комісія з цінних паперів). Водночас політика компанії визначається наглядовою радою, радою директорів, куди входять авторитетні місцеві жителі, наприклад священики, колишні прокурори, депутати, які не дають монополісту порушувати інтереси споживачів. Я вважаю, що в найближчі роки в Україні буде змінюватися структура власності і ми прийдемо до того, що такі компанії стануть публічними.
***
Цей матеріал опубліковано в №3-4 журналу Корреспондент від 30 січня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.